Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Роздвоєна ідеологія Незалежності, або постскриптум до свята

Непомітно промайнули три п'ятирічки Незалежності України. Однак, незважаючи на порівняно непогані (якщо вірити офіційній статистиці) темпи економічного зростання, рівень життя більшості українців вперто залишає бажати кращого. А деяких успіхів досягнуто не завдяки професійному державному менеджменту, а всупереч йому.
Стратегія розвитку держави все ще позбавлена чітких обрисів. Напевно, першопричина цього – в ідеологічній невиразності державного курсу, відсутності концепції національних інтересів (не тільки у зовнішньополітичному, а й у внутрішньополітичному сенсі).

Яскравим проявом такої невизначеності була недавня епопея:

1) з формуванням парламентської коаліції (яка стала конгломератом національно-ліберально-комуно-соціалістичної ідеології);

2) з розробкою тексту та підписанням Універсалу національної єдності (досить еклектичної і не зовсім щирої декларації про наміри).

Складається враження, що в українському політикумі досі витає привид совєтського більшовизму. Звідси й роздвоєння ідеології на проукраїнську і постбільшовицьку.

Якщо перша закликає до Соборності, національної єдності, єдиної Помісної православної церкви, єдиної державної мови, то друга – до федералізму, протиставлення Сходу й Заходу країни, панування іноземної церкви на території України, двомовності.

На думку автора, корені такого конфлікту ідеологій сягають, як мінімум, доби першого в новітній історії проголошення Незалежності України.

Ось лише кілька доволі очевидних свідчень наявності рудиментів більшовизму в нашій сучасній державі:

1. Загальновідомо, що першою незалежною Українською державою була Княжа держава Володимира Великого.

У новітній історії державну незалежність України вперше проголосила 22 січня 1918 року Центральна Рада своїм IV-м Універсалом.

Слід підкреслити, що Голова Центральної Ради Михайло Грушевський завжди наголошував на відновленні української держави в 1917-1918 р.р., а не її започаткуванні: "вона була вже давніше самостійною державою і тільки відновила тепер своє державне буття, якого позбавило її було московське насильство й лукавство… Київська Держава Володимира Великого була найбільшою Українською державою, яку пам'ятає наша історія." (М.Грушевський "На порозі Нової України", 1992 р., ст.92).

Про відновлення державності йдеться й у тексті IV-го Універсалу: "... в тяжку годину відродилась воля України". Цим самим підкреслювалась неперервність державотворчої традиції.

Проголошена у формі УНР новітня Українська держава тоді була де-факто і де-юре визнана 42 державами світу, в тому числі й совєтською Росією!

Після того, як більшовики, оговтавшись, задушили УНР, боротьбу за відродження незалежності продовжив за межами України Державний Центр УНР, який протягом 72 років(!) підтримував атрибути УНР.

Протягом цих 72 років Україна (з 1922 р. УРСР) була залежною від тоталітарної Росії, а якщо називати речі своїми іменами – була окупована нею. Але й за часів цієї тривалої і кривавої доби (голодомори 33-го та 47-го років, репресії 37-го, 50-х років і т.д.) патріоти України виборювали її свободу.

Так, 30 червня 1941 року був проголошений Акт відновлення Української Держави: "Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України".

Але вже 5-го липня С. Бандеру заарештували фашисти, піддали принизливим допитам та знущанням, а тоді ув'язнили в концтаборі.

Як не парадоксально, неперервність державницької традиції вперше була порушена 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада України вдруге в новітній історії проголосила незалежність України та створення самостійної держави – України - замість її відновлення, як це зробили свого часу борці за волю України (у 1918, 1941р.р.). Фактично відмежувавшись від УНР, від ІV Універсалу, Українська держава розпочала свій відлік заново.

22 серпня 1992 року доля дала Україні унікальний шанс виправити цю прикру помилку: на очах у всього світу ДЦ УНР в екзилі на чолі з останнім президентом УНР Плав'юком урочисто склав свої повноваження, передавши їх керівникам України разом з атрибутами УНР.

Тоді, в присутності президента, голови Верховної Ради, членів уряду було заявлено що "проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народної Республіки".

На жаль, навіть після цієї безпрецедентної акції Україна продовжує вести відлік своєї незалежності від 1991 року.

Чому ж Україна цурається своєї героїчної історії, не без гордості називаючи себе "молодою" державою на відміну від Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії, які традиційно відзначають річницю першого проголошення своєї незалежності?

Чому ми за 15-річне існування відновленої держави 22 січня святкуємо лише День Соборності, не віддаючи належне такій доленосній події як проголошення (того ж таки 22 січня, рівно за рік до прийняття Акту злуки) Незалежності України?

Чи не є це проявом постбільшовизму? Адже і Київська Держава Володимира Великого, і УНР, і сучасна Україна – це лише історично відмінні форми однієї й тієї ж Української держави.

Цілком логічно і справедливо було б вести відлік державної незалежності України з моменту її першого в новітній історії легітимного проголошення, а саме від 1918 року, відзначаючи 22 січня день Незалежності і Соборності.

Історичну дату остаточного відновлення незалежності України 24 серпня доцільно відзначати як день Національного Відродження.

2. Згадана проблема з українською "метрикою" породжує інший ідеологічний дисонанс – дволике офіційне ставлення до постаті першого за новітньої доби глави Української держави (у формі УНР) Михайла Грушевського.

З одного боку, влада визнає, що саме він був першим українським президентом (див., наприклад, офіційний сайт президента України), з іншого – навіть на пам'ятнику Грушевському в Києві відсутня згадка про те, що він очолював відновлену Українську державу. Грушевський там скромно подається як видатний громадський діяч.

Тому Кравчук вважається чи то першим, чи то другим президентом України… А як бути з президентами УНР в екзилі? Та й взагалі, чи знає про них нове покоління?

Тобто, знову-таки (свідомо чи ні), порушується неперервність державотворчої традиції і насаджується штучне протиставлення нібито двох різних держав, "двох Україн".

А по суті це - більшовицька оцінка ІV Універсалу й ролі тих провідників нації, які в буремні часи зробили те, чого нащадки поки що не оцінили належним чином.

3. Не можливо обійти ще одне ідеологічне протиріччя. Йдеться про офіційне вшанування пам'яті героїв Крут, майже трьохсот зовсім юних українських патріотів, які 29 січня 1918 року загинули в нерівному бою з російсько-більшовицькими військами.

Свідомість сучасного українця вперто блукає між двома датами: 29 січня і 23 лютого.

Одна дата велична, друга – ганебна. Ці дати розділяє менше місяця. Водночас їх розділяє прірва між двома ідеологіями. Герої Крут полягли, захищаючи нині живущих від більшовицької армії, річницю якої "правнуки погані" щорічно відзначають навіть у незалежній Україні!

Варто нагадати, що так званий День защітніков Отєчєства виник у 1918 році як день народження Червоної армії (начебто на честь її перемоги над німцями під Нарвою та Псковом). Але це інша історія. Вірніше, історія іншої держави.

Пройшли десятиліття, а ми повною мірою так і не усвідомили, що подвиг цих мужніх хлопців і є найяскравішим взірцем безкомпромісної відданості рідній Вітчизні. Вони, не вагаючись, пішли на вірну смерть. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу".

Ці рядки національного гімну стали для юних захисників Вітчизни клятвою, яку вони виконали з честю. У цих героїв був вибір. Вороги гарантували їм життя в обмін на зраду Батьківщини.

Але вони обрали вічність.

Чому ж тепер вільна Україна на державному рівні вимушена під виглядом Дня захисника Вітчизни святкувати "рождєніє нєпобєдімой і лєгєндарной", яка замордувала істинних синів Вітчизни? Чому про це не сказав ніхто на недавньому відкритті пам'ятника героям Крут?

Адже напівправда – сестра брехні.

29 січня варте того, щоб стати правдивим Днем захисника Вітчизни.

Герої Крут та інші напіввизнані національні герої поклали свої життя на вівтар Незалежності, захищаючи наше майбутнє в часи лихоліття. Невже їх попіл не стукається в наші сплюндровані серця? Невже ми не спроможні захистити їхню честь у мирний час? Невже меншовартість і "хуторянство" такі живучі?

P.S. Автор впевнений, що на ці та на багато інших запитань шукають чесну відповідь і 15-річні ровесники відновленої української Незалежності.

P.P.S. Згадані (та й інші) приклади ідеології подвійних стандартів, без сумніву, стали однією з причин теперішньої немонолітності нації і завдають великої шкоди міжнародному іміджу України.
В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи