Мова не про книжки і людей, які їх написали. Мова про авторів, які себе інтерпретують як передовий загін сучасної літератури. І першість тут, як звикле, за нашим Юрієм Андруховичем. Десь буквально у дні форуму Андрухович давав інтерв’ю на “5 каналі”, і на запитання, кого він може назвати серед п’ятірки найкращих сучасних українських письменників, крім себе, сей достойник скромно відповів: “Жадан, Дереш, Карпа, і ... моя донька Софія”.
Себто виходить, що поза ними авторів, які би гідно представляли нашу літературу, — немає. Мені не дивна “дивна близорукість” Андруховича, але моментами дивує, чому цей, звичайно, що талановитий автор, тягне вслід за собою у Європу (як Некрасовські бурлаки баржу по Волзі), зграю графоманів та епігонів.
Бо ні Жадан, який заповідався на початку 90–х на цікавого поета (до того часу, коли він ще не знав, за ким носити плаща, — за Цибульком чи Андруховичем), ні тим більше ні Дереш з Карпою (це взагалі паралітература), навіть ні його Софія, яка поки що більше зобіцяла, аніж зробила (можна зробити скидку на молодий вік), — не є тими представниками, які можуть чимось здивувати європейців. Коли ж ті все–таки дивуються, то можливо, справді, європейський інтелектуалізм і традиція європейської літератури вироджуються, й про це треба голосно сказати?
Але всі фонди, ґранти скеровані саме на такі безликі квазікультурницькі проекти. Суспільна мораль була знищена ще на початку ХХ століття, сьогодні ж свідомо марґіналізуються сили, які могли би акцентувати увагу саме на поверненні до цієї ґлобальної проблеми. І будь мудрий, не вір тоді, що всіма процесами, — суспільними, історичними, культурними, економічними, — заправляє якась сила, що хоче в кінцевому варіанті привести нашу цивілізацію до краху.
Якщо і є сили, що противляться цьому повальному наступові “ґлянцевих” хлопчиків чи дівчаток (чи “універсальних солдатиків” псевдоєвропейського штибу), то їх іґнорують і не підтримують. Ось і на львіському форумі був заявлений проект “Інша література”, ініціаторами якого виступають кияни Надія Степула, Павло Вольвач і Борис Гуменюк, а також івано–франківець Степан Процюк. Вони на ідеологічному рівні заявили про потребу переорієнтації, — аби і видавництва, і мас–медіа не робили “ведмежої” послуги і не пропаґували андруховичевщину, а повернулися обличчям до авторів, які сьогодні можуть повернути літературі її моральний статус, не вдаючись у позерство чи псевдопатріотичну істерію.
У тому ж Луцьку я маю приятеля, Шевченківського лауреата Василя Слапчука. Не повірите, але ставлення до нього офіційного волинського істеблішменту після премії стало дивним, — його просто не помічають. Бо цих квазіпатріотів злить, чого цей інвалід ще хоче, — всі премії він вже взяв. А ми чим гірші?!.. Не можуть вони зрозуміти одного, — справа не в преміях, а у тому, що Слапчук, не граючись у правих чи лівих, створив панорамний і об’ємний світ, який у своїй основі є світлим і божим.
Якщо ми не захочемо змін, не бажатимемо їх відчути, навіть, якщо ми перестанемо мріяти про такі зміни, то скільки би ми не називали біле чорним, а чорне білим (а саме це по великому рахунку відбувається у нашому сучпроцесі), будь–які розмови про нас як про інших (інакших) залишаться черговим варіантом байки про синицю, яка хотіла випити море. Але найсумніше те, що ми вже ніколи не зможемо літературу назвати людинознавством.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Інша література
Світ:
Бо ні Жадан, який заповідався на початку 90–х на цікавого поета (до того часу, коли він ще не знав, за ким носити плаща, — за Цибульком чи Андруховичем), ні тим більше ні Дереш з Карпою (це взагалі паралітература), навіть ні його Софія, яка поки що більше зобіцяла, аніж зробила (можна зробити скидку на молодий вік), — не є тими представниками, які можуть чимось здивувати європейців. Коли ж ті все–таки дивуються, то можливо, справді, європейський інтелектуалізм і традиція європейської літератури вироджуються, й про це треба голосно сказати?
Але всі фонди, ґранти скеровані саме на такі безликі квазікультурницькі проекти. Суспільна мораль була знищена ще на початку ХХ століття, сьогодні ж свідомо марґіналізуються сили, які могли би акцентувати увагу саме на поверненні до цієї ґлобальної проблеми. І будь мудрий, не вір тоді, що всіма процесами, — суспільними, історичними, культурними, економічними, — заправляє якась сила, що хоче в кінцевому варіанті привести нашу цивілізацію до краху.
Якщо і є сили, що противляться цьому повальному наступові “ґлянцевих” хлопчиків чи дівчаток (чи “універсальних солдатиків” псевдоєвропейського штибу), то їх іґнорують і не підтримують. Ось і на львіському форумі був заявлений проект “Інша література”, ініціаторами якого виступають кияни Надія Степула, Павло Вольвач і Борис Гуменюк, а також івано–франківець Степан Процюк. Вони на ідеологічному рівні заявили про потребу переорієнтації, — аби і видавництва, і мас–медіа не робили “ведмежої” послуги і не пропаґували андруховичевщину, а повернулися обличчям до авторів, які сьогодні можуть повернути літературі її моральний статус, не вдаючись у позерство чи псевдопатріотичну істерію.
У тому ж Луцьку я маю приятеля, Шевченківського лауреата Василя Слапчука. Не повірите, але ставлення до нього офіційного волинського істеблішменту після премії стало дивним, — його просто не помічають. Бо цих квазіпатріотів злить, чого цей інвалід ще хоче, — всі премії він вже взяв. А ми чим гірші?!.. Не можуть вони зрозуміти одного, — справа не в преміях, а у тому, що Слапчук, не граючись у правих чи лівих, створив панорамний і об’ємний світ, який у своїй основі є світлим і божим.
Якщо ми не захочемо змін, не бажатимемо їх відчути, навіть, якщо ми перестанемо мріяти про такі зміни, то скільки би ми не називали біле чорним, а чорне білим (а саме це по великому рахунку відбувається у нашому сучпроцесі), будь–які розмови про нас як про інших (інакших) залишаться черговим варіантом байки про синицю, яка хотіла випити море. Але найсумніше те, що ми вже ніколи не зможемо літературу назвати людинознавством.
-------------------------------------
В тему:
“Підрахуї” на Бі-Бі-Сі
Фіналіст конкурсу “Книжка року Бі-Бі-Сі 2006” Отар Довженко звинувачує технічну службу Бі-Бі-Сі в некомпетентності
Перукар для українського вовка, або навіщо Андрухович принижує Україну?
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта