Брати участь у виборах-2007 — значить не поважати самого себе. Більше того, стати співучасником масового шахрайства. Адже за кого не голосуй — все рівно голосуєш за олігархів і офіційно визнаєш їхнє право керувати собою.
На перший погляд нинішня виборча кампанія не лише нудна, але й беззмістовна. Про це говорять політологи та журналісти. Мовляв, три олігархічні клани не порозумілися при розподілі державного пирога — ось вам і вся політична криза. Завдяки виборам все начебто має «утрястися», після чого владна верхівка утилізуватиме Україну більш організовано.
Тобто вибори — це спосіб вирішення чисто внутрішнього конфлікту «нагорі». Через це народу навіть не обов’язково знати, кого він обирає. Тож виходять такі собі «вибори жирних котів у темній кімнаті», адже щодо переважної більшості кандидатів недоступна інформація про найсуттєвіше: професійну підготовку, майновий статус, етнічне походження. Ми навіть не бачили їх в обличчя, не чули їхній голос. А може це взагалі не люди, а інопланетяни з українськими паспортами? Космічні монстри?
«Не все так моторошно», — говорять оптимісти. — «Система ж пропорційна! Тому ви голосуватимете не за окремих монстрів, а за їхні політичні програми».
Припустимо, що мішанина популістських гасел — це програма. Припустимо навіть, що те чи інше політформування буде її дружно виконувати. Так чому б тоді не обрати до ВР трьох чи п’ятьох представників цих політформувань? І нехай вони там між собою домовляються. Навіщо утримувати аж 450 нардепів? Згідно з кошторисом Верховної Ради на 2007 рік, сума всіх витрат на одного народного депутата становить 1,6 млн. грн. Очевидно, що олігархат з кількох представників не потребуватиме взагалі ніякої зарплати. Ще й сам заплатить в держбюджет за оренду приміщення ВР…
Якщо ж серйозно, то український народ вкотре опинився в ситуації виборів без вибору, адже всі 5 «фаворитів» — ПР, БЮТ, НУ-НС, СПУ, КПУ — є лобістами інтересів великого капіталу. Натомість партії, що відстоюють інтереси інших верств суспільства, відсікаються від ВР трипроцентним бар’єром і захмарними цінами на політичну рекламу, ОДНА СЕКУНДА якої може коштувати 1000 євро. Зате кожна з трьох чи п’яти партій-«фаворитів» після входження в Парламент отримає з держбюджету (тобто з народних грошей) по 46 млн. грн. в якості «відшкодування витрат на передвиборну агітацію».
Це означає: за кого б ти не проголосував, все рівно перемагає СИСТЕМА. Незначні зміни в конфігурації трьох найбільших кланів навколо державного пирога нічого не змінюють. Взаємні ж нападки політиків у запалі передвиборчої агітації — це лише складова договору владоможців задля збереження цієї паразитичної системи. Якби такого роду вибори могли щось змінити, їх би вже давно заборонили.
Але не все так безнадійно. На щастя, все більше громадян усвідомлює, що нинішнє «свято демократії» — це гра в одні ворота. Показовим є експрес-опитування читачів газети «День»: 22 відсотка учасників не бачать сенсу брати участі в виборах 30 вересня. Більше того: на тлі безглуздості згаданого дійства відбувається розділення найрозумнішої частини виборців на дві частини.
Перша вважає, що в цій ситуації треба голосувати за «малі», тобто неолігархічні партії. В такий спосіб начебто можна виказати свій протест проти «олігархічного лохотрону». По-суті, ця категорія громадян ще вірить в існуючу систему та можливість її вдосконалення. Тому вкотре готова проголосувати за «кращих з гірших». Вона вважає, що якщо не прийдеш на вибори, то твоїм бюлетенем проголосують за кого завгодно. При цьому згадана група розуміє, що заповнений бюлетень після вкидання в виборчу скриньку також буде жити власним життям. Тобто може опинитися серед бюлетенів за будь-кого з «фаворитів». Це яскраво показали вибори 2006 року, коли виборчі комісії куплялися з потрохами, а голоси за малі партії «обнулялися». В результаті обсяг фальсифікацій склав близько 20%.
Скандал вдалося зам’яти, але схема залишилася без змін. Зокрема, навіть голосуючи за «малі партії», виборці все рівно віддають голоси «фаворитам». Оскільки наперед вирішено, що «малі партії» за будь-яких обставин не потраплять у ВР, то вони фактично перетворюються на розмінну карту в «битві гігантів». Зокрема, вони можуть активно підтримуватися одними «фаворитами» для відбирання голосів в інших «фаворитів». Наприклад, очевидно, що Партія регіонів зацікавлена в просуванні «Свободи» О. Тягнибока, оскільки остання відбиратиме голоси в БЮТ і НУ-НС. А після входження до ВР ця ж сама ПР отримає приблизно третину голосів, відданих за непрохідну «Свободу». Так само очевидно, що в просуванні КПУ (оновленої) зацікавлені НУ-НС і БЮТ.
Друга частина думаючих виборців вважає, що брати участь у цій «дурильні» — це значить не поважати самого себе. Більше того — стати співучасником масового шахрайства. Адже за кого не голосуй — все рівно голосуєш за олігархів і офіційно визнаєш їхнє право керувати собою. Делегуєш їм право визначати твоє майбутнє. Визнаєш законною прихватизовану ними загальнонародну власність, чорноземи й корисні копалини, ліси й озера.
Тому-то все гучніше лунають заклики до бойкоту виборів. Це єдиний реальний спосіб вплинути на їх перебіг, перетворитися з об’єкта маніпуляцій на свідомого і вольового суб’єкта. Влада сама дала для цього унікальний шанс: згідно з прийнятими 1 червня 2007 р. поправками до закону «Про вибори народних депутатів України», стаття 102-9: «Позачергові вибори депутатів визнаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини від кількості виборців, включених до списків виборців». Ця норма була прийнята на випадок можливого бойкоту виборів самою ж коаліцією ПР-СПУ-КПУ. Тому вона стосується лише виборів 30 вересня — на всіх наступних відсоток виборців, що проголосували, не матиме жодного значення. Навіть якщо на дільниці прийдуть лише сім’ї 50 гривневих мільярдерів і проголосують самі за себе, вибори вважатимуться такими, що відбулися.
Згадана вище друга частина виборців має намір висловити мирний протест проти олігархату і продемонструвати, що їй не подобається вся ця його шахрайська оборудка. Тобто бойкот — це голосування проти безчесної системи. Його проконтролювати значно легше, чим відстежити долю вже вкинутих бюлетенів. Адже тут все просто: або ти є на виборах, або тебе немає. Спостерігачі елементарно можуть порахувати кількість людей, що проголосували — незалежно від корумпованості виборчих комісій.
Прихильники бойкоту пояснюють, що, по-перше, це не прояв пасивності чи байдужості, а свідомий вибір людини, яка розуміє механіку політики й відмовляється бути в ній безвольним коліщатком. По-друге, нинішній заклик до бойкоту пропонує альтернативу — скликання Суверенних Конституційних Зборів, які мають розробити й затвердити Конституцію — новий Основний закон держави. Він буде ґрунтуватися на Новому суспільному договорі, свідомо й добровільно укладеному українськими громадами. Затвердження цієї Конституції на всенародному референдумі означатиме легітимне Перезаснування держави. В інтересах всього народу, а не самопроголошеної «еліти». Таким чином, ставлення виборців до ідеї бойкоту перетворюється на соціальний тест — випробування здатності громадян до критичного мислення і готовності до творення нового суспільства. Своєрідний механізм селекції нової еліти — співзасновників нової держави, нової всесвітньої української громади.
Це вже щось нове! Просування ідеї бойкоту діючої системи і творення нової надає виборам-2007 великого сенсу. Це початок соціально-політичного розділення на старе і нове. З одного боку, посткомуністична система в особі олігархічних кланів прагне використати ці вибори для легітимізації своєї власності. Пануюча верхівка прагне надати своїй владі імідж законності, закріпити її та передати своїм дітям. Тобто інтерес влади в цих виборах зрозумілий.
Інтерес народу в тому, щоб змінити свою свідомість, звільнити її від шкідливих міфів та спокус. Після пасіонарного спалаху 2004 року спочатку луснула міфотворча булька «проамериканського месії, що створить ліберальний рай». Після 2006 — булька «проросійського хлопця, який всім зробить добре вже сьогодні». Після виборів-2007 неминуче лусне булька «безнаціональної жінки з косою» — третя, найбільша спокуса для України.
Після її подолання українці почнуть думати своєю головою і покладатися на власні сили. Вони збагнуть, що відповідальність за свою долю не можна перекладати ні на кого. Бо на цьому світі є деякі фундаментальні речі, що їх треба робити лише особисто. До таких належить не лише зачаття рідної дитини, але й творення народом рідної держави і здійснення ним влади. Бо влада — це воля до ладу на своїй землі.
Опубліковано в газеті "День" 27 вересня 2007 http://www.day.kiev.ua/188567/
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
СЕЛЕКЦІЯ БОЙКОТОМ
Світ:
07091401e.jpg
Тобто вибори — це спосіб вирішення чисто внутрішнього конфлікту «нагорі». Через це народу навіть не обов’язково знати, кого він обирає. Тож виходять такі собі «вибори жирних котів у темній кімнаті», адже щодо переважної більшості кандидатів недоступна інформація про найсуттєвіше: професійну підготовку, майновий статус, етнічне походження. Ми навіть не бачили їх в обличчя, не чули їхній голос. А може це взагалі не люди, а інопланетяни з українськими паспортами? Космічні монстри?
«Не все так моторошно», — говорять оптимісти. — «Система ж пропорційна! Тому ви голосуватимете не за окремих монстрів, а за їхні політичні програми».
Припустимо, що мішанина популістських гасел — це програма. Припустимо навіть, що те чи інше політформування буде її дружно виконувати. Так чому б тоді не обрати до ВР трьох чи п’ятьох представників цих політформувань? І нехай вони там між собою домовляються. Навіщо утримувати аж 450 нардепів? Згідно з кошторисом Верховної Ради на 2007 рік, сума всіх витрат на одного народного депутата становить 1,6 млн. грн. Очевидно, що олігархат з кількох представників не потребуватиме взагалі ніякої зарплати. Ще й сам заплатить в держбюджет за оренду приміщення ВР…
Якщо ж серйозно, то український народ вкотре опинився в ситуації виборів без вибору, адже всі 5 «фаворитів» — ПР, БЮТ, НУ-НС, СПУ, КПУ — є лобістами інтересів великого капіталу. Натомість партії, що відстоюють інтереси інших верств суспільства, відсікаються від ВР трипроцентним бар’єром і захмарними цінами на політичну рекламу, ОДНА СЕКУНДА якої може коштувати 1000 євро. Зате кожна з трьох чи п’яти партій-«фаворитів» після входження в Парламент отримає з держбюджету (тобто з народних грошей) по 46 млн. грн. в якості «відшкодування витрат на передвиборну агітацію».
Це означає: за кого б ти не проголосував, все рівно перемагає СИСТЕМА. Незначні зміни в конфігурації трьох найбільших кланів навколо державного пирога нічого не змінюють. Взаємні ж нападки політиків у запалі передвиборчої агітації — це лише складова договору владоможців задля збереження цієї паразитичної системи. Якби такого роду вибори могли щось змінити, їх би вже давно заборонили.
Але не все так безнадійно. На щастя, все більше громадян усвідомлює, що нинішнє «свято демократії» — це гра в одні ворота. Показовим є експрес-опитування читачів газети «День»: 22 відсотка учасників не бачать сенсу брати участі в виборах 30 вересня. Більше того: на тлі безглуздості згаданого дійства відбувається розділення найрозумнішої частини виборців на дві частини.
Перша вважає, що в цій ситуації треба голосувати за «малі», тобто неолігархічні партії. В такий спосіб начебто можна виказати свій протест проти «олігархічного лохотрону». По-суті, ця категорія громадян ще вірить в існуючу систему та можливість її вдосконалення. Тому вкотре готова проголосувати за «кращих з гірших». Вона вважає, що якщо не прийдеш на вибори, то твоїм бюлетенем проголосують за кого завгодно. При цьому згадана група розуміє, що заповнений бюлетень після вкидання в виборчу скриньку також буде жити власним життям. Тобто може опинитися серед бюлетенів за будь-кого з «фаворитів». Це яскраво показали вибори 2006 року, коли виборчі комісії куплялися з потрохами, а голоси за малі партії «обнулялися». В результаті обсяг фальсифікацій склав близько 20%.
Скандал вдалося зам’яти, але схема залишилася без змін. Зокрема, навіть голосуючи за «малі партії», виборці все рівно віддають голоси «фаворитам». Оскільки наперед вирішено, що «малі партії» за будь-яких обставин не потраплять у ВР, то вони фактично перетворюються на розмінну карту в «битві гігантів». Зокрема, вони можуть активно підтримуватися одними «фаворитами» для відбирання голосів в інших «фаворитів». Наприклад, очевидно, що Партія регіонів зацікавлена в просуванні «Свободи» О. Тягнибока, оскільки остання відбиратиме голоси в БЮТ і НУ-НС. А після входження до ВР ця ж сама ПР отримає приблизно третину голосів, відданих за непрохідну «Свободу». Так само очевидно, що в просуванні КПУ (оновленої) зацікавлені НУ-НС і БЮТ.
Друга частина думаючих виборців вважає, що брати участь у цій «дурильні» — це значить не поважати самого себе. Більше того — стати співучасником масового шахрайства. Адже за кого не голосуй — все рівно голосуєш за олігархів і офіційно визнаєш їхнє право керувати собою. Делегуєш їм право визначати твоє майбутнє. Визнаєш законною прихватизовану ними загальнонародну власність, чорноземи й корисні копалини, ліси й озера.
Тому-то все гучніше лунають заклики до бойкоту виборів. Це єдиний реальний спосіб вплинути на їх перебіг, перетворитися з об’єкта маніпуляцій на свідомого і вольового суб’єкта. Влада сама дала для цього унікальний шанс: згідно з прийнятими 1 червня 2007 р. поправками до закону «Про вибори народних депутатів України», стаття 102-9: «Позачергові вибори депутатів визнаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини від кількості виборців, включених до списків виборців». Ця норма була прийнята на випадок можливого бойкоту виборів самою ж коаліцією ПР-СПУ-КПУ. Тому вона стосується лише виборів 30 вересня — на всіх наступних відсоток виборців, що проголосували, не матиме жодного значення. Навіть якщо на дільниці прийдуть лише сім’ї 50 гривневих мільярдерів і проголосують самі за себе, вибори вважатимуться такими, що відбулися.
Згадана вище друга частина виборців має намір висловити мирний протест проти олігархату і продемонструвати, що їй не подобається вся ця його шахрайська оборудка. Тобто бойкот — це голосування проти безчесної системи. Його проконтролювати значно легше, чим відстежити долю вже вкинутих бюлетенів. Адже тут все просто: або ти є на виборах, або тебе немає. Спостерігачі елементарно можуть порахувати кількість людей, що проголосували — незалежно від корумпованості виборчих комісій.
Прихильники бойкоту пояснюють, що, по-перше, це не прояв пасивності чи байдужості, а свідомий вибір людини, яка розуміє механіку політики й відмовляється бути в ній безвольним коліщатком. По-друге, нинішній заклик до бойкоту пропонує альтернативу — скликання Суверенних Конституційних Зборів, які мають розробити й затвердити Конституцію — новий Основний закон держави. Він буде ґрунтуватися на Новому суспільному договорі, свідомо й добровільно укладеному українськими громадами. Затвердження цієї Конституції на всенародному референдумі означатиме легітимне Перезаснування держави. В інтересах всього народу, а не самопроголошеної «еліти». Таким чином, ставлення виборців до ідеї бойкоту перетворюється на соціальний тест — випробування здатності громадян до критичного мислення і готовності до творення нового суспільства. Своєрідний механізм селекції нової еліти — співзасновників нової держави, нової всесвітньої української громади.
Це вже щось нове! Просування ідеї бойкоту діючої системи і творення нової надає виборам-2007 великого сенсу. Це початок соціально-політичного розділення на старе і нове. З одного боку, посткомуністична система в особі олігархічних кланів прагне використати ці вибори для легітимізації своєї власності. Пануюча верхівка прагне надати своїй владі імідж законності, закріпити її та передати своїм дітям. Тобто інтерес влади в цих виборах зрозумілий.
Інтерес народу в тому, щоб змінити свою свідомість, звільнити її від шкідливих міфів та спокус. Після пасіонарного спалаху 2004 року спочатку луснула міфотворча булька «проамериканського месії, що створить ліберальний рай». Після 2006 — булька «проросійського хлопця, який всім зробить добре вже сьогодні». Після виборів-2007 неминуче лусне булька «безнаціональної жінки з косою» — третя, найбільша спокуса для України.
Після її подолання українці почнуть думати своєю головою і покладатися на власні сили. Вони збагнуть, що відповідальність за свою долю не можна перекладати ні на кого. Бо на цьому світі є деякі фундаментальні речі, що їх треба робити лише особисто. До таких належить не лише зачаття рідної дитини, але й творення народом рідної держави і здійснення ним влади. Бо влада — це воля до ладу на своїй землі.
Опубліковано в газеті "День" 27 вересня 2007
http://www.day.kiev.ua/188567/
Обговорення статті на форумі "Спільна Дія"
Щоб підписатися на розсилку новин, введіть e-mail в поле, що в лівому верхньому кутку цієї сторінки, і натисніть "Гаразд!"
-------------------------------------
В тему:
Українцю! Це не твоя війна! БОЙКОТ ВИБОРАМ!
Брехня!!! Бойкот виборам!
Перезаснування держави
Презентація Нового Суспільного Договору в прямому телеефірі
У Києві створено оргкомітет зі скликання Суверенних Конституційних Зборів за народною ініціативою
Новий Суспільний Договір
Новый Общественный Договор (рос.)
Нова Угода партії снайперів
Адреналіновий тест
Беззахисність — це провокація!
Легалізація зброї як стимул до Реформації
Як стати арієм
Мораль – засіб виживання і розвитку суспільств
Президент повинен збагачуватися лише разом з українським народом
Головною загрозою національній безпеці України є її владна верхівка
Суперкорпорація Україна
До всесвітньої української держави-громади
За чисто конкретну прозорість виборів!
Результати голосування підробити неможливо
Діалектика влади
Реформація: 25 пунктів
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта