На минулих виборах 2006 року найбільш запам’яталася відповідь одного селянина з Київщини на запитання телеканалу «1+1» про те, що ви думаєте про нардепів. Він переконано заявив: «Та я б їх усіх вивіз у Бабин Яр і розстріляв». А на виборах 2007 року найбільше замилування викликав репортаж про голосування в психіатричній лікарні.
Якогось хворого і безумного діда приводять під руки, всаджують на крісло, кладуть перед ним бюлетень і пояснюють, що йому треба поставити галочку в будь-якому квадратику. Докладаючи героїчних зусиль, дід робить помітку. Всі посміхаються — «акт демократичного волевиявлення» відбувся!
Майже відразу ж інший телеканал показує волевиявлення в якомусь глухому селі. Стара хвора бабуся кидає бюлетень в скриньку для голосування, яку їй принесли додому. Вона каже, що не дивиться телебачення, бо не має телевізора. Газетами не цікавиться, в політиці не розбирається. Але голосує. Причому її голос, як і голос психічно хворого діда з попереднього телерепортажу, має таку ж саму вартість, як і голос кожного читача цієї статті.
Очевидно, що владна верхівка створила цю потворну систему голосування лише для того, щоб не допустити реального народовладдя. Річ у тім, що виборна система ефективна лише в громадах, тобто там, де відповідальні люди обирають кращих зі своїх співгромадян, яких вони особисто знають. Відповідальність виборців і їх добра поінформованість про виборних — ось два ключові положення реального народовладдя, тобто демократії. Саме на них трималась самоорганізація і сумерських міст, і античних полісів, і українських вічових громад.
З поінформованістю все зрозуміло: для виконання цієї умови достатньо, щоб люди разом працювали (належали до однієї громади) або просто були добре поінформовані про особисті якості лідера (наприклад, президента) та результати його діяльності.
Але як забезпечити відповідальність виборців? Конкретніше, який треба ввести виборчий ценз для формування групи відповідальних виборців? Ця проблема вирішувалася нашими предками дуже просто і природно. Відповідь захована в самому слові «віче», що буквально перекладається як «зібрання вітців». Тобто, згідно з українською традицією, в голосуванні брали участь лише вітці — одружені чоловіки, що мали дітей.
Іншими словами, право голосу мали лише голови родин, які володіли життєвим досвідом і несли найбільшу відповідальність за долю своїх близьких. Такий виборчий ценз відсікав від прийняття рішення як недосвідчену молодь, так і недієздатних стариків, а також утриманців, психічно хворих, соціально неадаптованих осіб.
Виходячи з багатотисячолітньої життєвої мудрості українського народу, в державі Третього Гетьманату доцільно запровадити таку конституційну норму:
«Суб’єктом виборчого права є українська сім’я. Мінімальна сім’я складається з чоловіка та жінки, що перебувають в законному шлюбі, та їхньої неповнолітньої дитини».
Молода людина, яка хоче брати участь в політичному процесі, повинна спочатку створити законну сім’ю і народити дитину. Факт виховання неповнолітньої дитини свідчить на користь спроможності сім’ї дати собі лад. Відповідно, така сім’я має право впливати на лад у державі.
А як з батьками, в яких усі діти досягнули неповноліття? Як вони можуть брати участь в політичному процесі?
Якщо вони є носіями життєвої мудрості й авторитету, то впливатимуть на своїх дітей та інших співгромадян методом переконання. Якщо ж цього авторитету вже немає, то краще відпочити від політики і покластися на волю молодих. А вони вже будуть діяти так, як їх виховали батьки.
За такого підходу в державі досягається не лише значно компетентніше голосування, але й стимулюється збереження природної основи життя. Соціально активні батьки заохочуються народжувати і правильно виховувати дітей, а повнолітні молоді люди — створювати нові законні сім’ї.
Запропонована система підвищення якості виборців є природною, а тому максимально простою. Вона не передбачає виборчий ценз у вигляді штучних обмежень за віком, формальною освітою чи майновим статком. Головний критерій політичної компетентності виборця — це його життєва компетентність. Вона виражається в здатності створити сім’ю, народити дітей і забезпечити їм розвиток.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Віче — арійська традиція народовладдя (оновлено)
Світ:
Спецтема:
На минулих виборах 2006 року найбільш запам’яталася відповідь одного селянина з Київщини на запитання телеканалу «1+1» про те, що ви думаєте про нардепів. Він переконано заявив: «Та я б їх усіх вивіз у Бабин Яр і розстріляв». А на виборах 2007 року найбільше замилування викликав репортаж про голосування в психіатричній лікарні.
07093006e.jpg
Якогось хворого і безумного діда приводять під руки, всаджують на крісло, кладуть перед ним бюлетень і пояснюють, що йому треба поставити галочку в будь-якому квадратику. Докладаючи героїчних зусиль, дід робить помітку. Всі посміхаються — «акт демократичного волевиявлення» відбувся!
Майже відразу ж інший телеканал показує волевиявлення в якомусь глухому селі. Стара хвора бабуся кидає бюлетень в скриньку для голосування, яку їй принесли додому. Вона каже, що не дивиться телебачення, бо не має телевізора. Газетами не цікавиться, в політиці не розбирається. Але голосує. Причому її голос, як і голос психічно хворого діда з попереднього телерепортажу, має таку ж саму вартість, як і голос кожного читача цієї статті.
Очевидно, що владна верхівка створила цю потворну систему голосування лише для того, щоб не допустити реального народовладдя. Річ у тім, що виборна система ефективна лише в громадах, тобто там, де відповідальні люди обирають кращих зі своїх співгромадян, яких вони особисто знають. Відповідальність виборців і їх добра поінформованість про виборних — ось два ключові положення реального народовладдя, тобто демократії. Саме на них трималась самоорганізація і сумерських міст, і античних полісів, і українських вічових громад.
З поінформованістю все зрозуміло: для виконання цієї умови достатньо, щоб люди разом працювали (належали до однієї громади) або просто були добре поінформовані про особисті якості лідера (наприклад, президента) та результати його діяльності.
Але як забезпечити відповідальність виборців? Конкретніше, який треба ввести виборчий ценз для формування групи відповідальних виборців? Ця проблема вирішувалася нашими предками дуже просто і природно. Відповідь захована в самому слові «віче», що буквально перекладається як «зібрання вітців». Тобто, згідно з українською традицією, в голосуванні брали участь лише вітці — одружені чоловіки, що мали дітей.
Іншими словами, право голосу мали лише голови родин, які володіли життєвим досвідом і несли найбільшу відповідальність за долю своїх близьких. Такий виборчий ценз відсікав від прийняття рішення як недосвідчену молодь, так і недієздатних стариків, а також утриманців, психічно хворих, соціально неадаптованих осіб.
Виходячи з багатотисячолітньої життєвої мудрості українського народу, в державі Третього Гетьманату доцільно запровадити таку конституційну норму:
«Суб’єктом виборчого права є українська сім’я. Мінімальна сім’я складається з чоловіка та жінки, що перебувають в законному шлюбі, та їхньої неповнолітньої дитини».
Молода людина, яка хоче брати участь в політичному процесі, повинна спочатку створити законну сім’ю і народити дитину. Факт виховання неповнолітньої дитини свідчить на користь спроможності сім’ї дати собі лад. Відповідно, така сім’я має право впливати на лад у державі.
А як з батьками, в яких усі діти досягнули неповноліття? Як вони можуть брати участь в політичному процесі?
Якщо вони є носіями життєвої мудрості й авторитету, то впливатимуть на своїх дітей та інших співгромадян методом переконання. Якщо ж цього авторитету вже немає, то краще відпочити від політики і покластися на волю молодих. А вони вже будуть діяти так, як їх виховали батьки.
За такого підходу в державі досягається не лише значно компетентніше голосування, але й стимулюється збереження природної основи життя. Соціально активні батьки заохочуються народжувати і правильно виховувати дітей, а повнолітні молоді люди — створювати нові законні сім’ї.
Запропонована система підвищення якості виборців є природною, а тому максимально простою. Вона не передбачає виборчий ценз у вигляді штучних обмежень за віком, формальною освітою чи майновим статком. Головний критерій політичної компетентності виборця — це його життєва компетентність. Вона виражається в здатності створити сім’ю, народити дітей і забезпечити їм розвиток.
Обговорити на форумі «Спільна Дія»
----------------------------------
В тему:
Варнова самоорганізація і принцип Пітера
Реформація: 25 пунктів
Перезаснування держави
Новий Суспільний Договір
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта