Коли розвалиться НАТО?

Я не говорю ні про Францію, ні навіть про Канаду — це держави демократичні, входять у союз західних країн, але в них ніколи не була особливо популярна ідея про лідерство Америки, будь то в політичному або культурному значенні. Французи ніколи не були високої думки про НАТО й тим більше — про Голівуд, а канадці взагалі вибудували національну самосвідомість навколо того факту, що вони — «не американці». Набагато цікавіше інше запитання: чому так впала наша популярність у країнах, де нас традиційно любили, а саме — у Великій Британії, Польщі, Німеччині, Італії, Нідерландах.

У тому, що нас там любити перестали — причому різко — сумніватися не доводиться. Згідно з проведеним фондом Германа Маршалла дослідженням «Заатлантичні тенденції», починаючи з 2002 року кількість згідних із «лідерством Америки у світових справах» упала: в Німеччині — на 30%, в Італії — на 26%, у Польщі — на 24%, Нідерландах — на 23% і Великій Британії — на 22% (нагадаю, це не рейтинг «симпатії», а рейтинг згоди з нашою позицією світового лідера). Загалом по Європі цей показник упав із 64% до 36% (сюди включені також й інші країни, деякі з яких налаштовані менше проамериканськи).

Я розумію, що за останні роки подібних опитувань проводилися тисячі; я розумію також, що часто їхні результати як приховують істину, так і затуманюють її. Кілька років тому мені доводилося писати про результати деякого опитування, де респондентів розділили на групи відповідно до їхньої освіти й рівня прибутку. Виявилося, що навіть у самих антиамериканських країнах є «осередки» проамериканських настроїв. Наприклад, в Європі «перспективні молоді люди», які тільки почали робити кар'єру, у середньому люблять Америку більше, ніж ті, хто вже забезпечив собі високе становище в суспільстві. Узагальнюючи, скажу, що багато хто плутає боротьбу з Америкою й боротьбу зі світовим капіталом і, не люблячи другу, автоматично переносять свою нелюбов і на першу.

Проте, за словами Рона Асмуса з фонду Германа Маршалла, зібрані ним цифри говорять про істинний стан справ. Неприємно порівнювати їх навіть з аналогічними показниками, здавалося б, ще похмуріших часів. Навіть у 1982 році, коли Велика Британія й Німеччина здригалися від масових протестів проти Рейгана, ракет «трайдент» і холодної війни загалом, кількість згідних із положенням США як світового лідера було значно більше, ніж зараз.

Ще цікавіше те, що наші друзі перестали довіряти нам у той самий момент, коли їхні уявлення про те, що їм загрожує, все більше й більше співпадають із нашими. Так, у середньому європейці більше, ніж американці, бояться глобального потепління (85% проти 70%), однак, якщо вдуматися, різниця не така вже велика. А всі інші страхи в нас загальні — міжнародний тероризм, ядерна зброя в Ірані, світові пандемії — і «рейтинги» в них також схожі.

Тепер про те, що здається мені найцікавішим. Те, що більше всього відвертає європейців від нас, — це не наша звичайна напориста політика, не сцени насильства в голлівудських фільмах і навіть не наш президент (хоч його вони сильно не люблять), а наша... некомпетентність. Добра третина європейців вважає, що виною заходу нашого Трансатлантичного альянсу наше «неправильне управління Іраком». Та не війна, а неправильний курс післявоєнного урегулювання. І це має чимале значення: адже якщо вас дійсно непокоїть Іран, чи можна довіряти американцям, які вже «запороли» Ірак? І якщо ви стривожені підйомом ісламського фундаменталізму, як можна довіряти американцям, якщо вони, відвернувшись на іракське урегулювання, прозівали повернення талібів в Афганістан і Пакистан?

Є, звичайно, й інші причини. Як я (і багато інших авторів) писала раніше, в останні п'ять років ми погано ставилися до своїх союзників, недостатньо дякували їм за військову допомогу в Іраку, зрештою, погано виступали в таких елементарних зовнішньополітичних справах, як, наприклад, програми обміну студентами. НАТО, звичайно, не розпадеться тільки від того, що Буш посвариться з Меркель, або від того, що деякі громадяни Великої Британії позбавляться стипендій. Але якщо Америку вважатимуть слабкою — НАТО все-таки розвалиться. І, незважаючи на успіх військових операцій, незважаючи на припинення нападів на конвої — у контексті іракської кампанії слово «слабкі», на жаль, звучатиме.

Хтось скаже: ну й нехай. Але не треба забувати про те, що іракську кампанію вела або, принаймні, починала вести «коаліція згідних». Тепер цієї коаліції немає — нехай навіть нові влади Німеччини та Франції налаштовані щодо США набагато позитивніше, ніж їхні попередники, нехай навіть наші союзники стривожені становищем на Близькому Сході більше, ніж коли-небудь. Якщо раніше всі ці країни підтримували нас із міркувань солідарності, із дружніх і союзницьких почуттів — то тепер їх доведеться вмовляти або платити їм. А потрібні для цього зусилля й засоби доведеться записати в окрему статтю військових витрат — нарівні з життями солдат і цивільних осіб, грошима, обладнанням. Адже програвати не хоче ніхто.

"День", №168, четвер, 4 жовтня 2007