Інноваційна, високотехнологічна, постіндустріальна українська економіка – це фантастика, якою прикрашають передвиборні й урядові програми. Такий собі декоративний елемент.
Мало хто здатен уявити собі, що країна сталі, вугілля і зерна може експортувати щось складніше, ніж залізничний вагон. Однак Україна таки продає інтелектуальні продукти за кордон, хоча жодною статистикою підтвердити це неможливо.
Кожна політична сила, яка пройшла до нинішнього парламенту, не побоялася здатися зарозумілою і знайшла місце у своїй виборчій програмі для обіцянок перетворити Україну на високотехнологічну державу. Адже в загальному морі популізму щодо високих соціальних стандартів міф про успішну постіндустріальну державу виглядав як такий собі мікс призабутих обіцянок світлого майбутнього та наукової фантастики. Провідні партії та блоки в міру своєї фантазії навіть окреслили шляхи до нової економіки: Партія регіонів – через податкові пільги профільним підприємствам, БЮТ – через створення української Силіконової долини, НУНС – через спрямування 2% ВВП на фінансування наукомістких проектів.
Але поки політики малюють футуристичні картини, Україна вже експортує технології й продукти high-tech. Так, наприклад, станом на травень поточного року було реалізовано контракти на експорт цивільних технологій на суму $50 млн. Яких саме, навіть у Кабміні не уточнюють. Узагалі інтелектуальний експорт в Україні – процес законспірований. Це визнають експерти. «Вирахувати частку технологій в експорті тієї чи іншої країни доволі важко, тому Світовий банк визначає частку високотехнологічної продукції в експорті, адже часом важко відрізнити, що є технологією, а що послугою чи товаром, – говорить Ільдар Газізулін, старший економіст Міжнародного центру перспективних досліджень. – До того ж, в Україні статистика щодо впровадження і продажу інновацій або відсутня, або доволі сумнівна. Якщо виходити з частки високотехнологічної продукції в експорті, то Україна має дуже незначний показник – 4–5%». Він і справді малопереконливий: Китай і Південна Корея мали такі показники ще на початку 1980 років, а нині ці країни можуть вихвалятися такими цифрами, як 25–27% від своїх чималих ВВП. Про розвинуті країни Заходу годі й говорити.
Правдивий рівень виробництва і експорту технологій та інтелектуальних продуктів в Україні оцінити важко. У країні, де вся олігархія живе з сировинного експорту, зі старої індустріальної економіки, високотехнологічний бізнес є малопомітним. Сам процес трансферу (передачі) технологій держава взяла на контроль лише з 1 січня цього року, коли набув чинності закон «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій». «Дуже важко оцінити роботу українського ІТ-сектору. Працівники галузі самі визнають, що працюють переважно у тіні, тому вони статистикою не охоплені, – говорить Ільдар Газізулін. – Це, звісно, не надто великий ринок, але він дуже динамічно розвивається в Україні. Думаю, нині взагалі навряд чи хтось може назвати бодай приблизну кількість і ціну українських інтелектуальних високотехнологічних продуктів».
Є ще одне непряме свідчення того, що Україна може бути джерелом постачання технологій на зовнішні рики. Згідно з дослідженнями Центру Разумкова, Україна забезпечена науковими кадрами не гірше, ніж держави Євросоюзу: на тисячу жителів нашої країни припадає 8,5 науковців, які зайняті в економіці. Схожі показники в Німеччині – 12,5, в Угорщині – 6,1, у Польщі – 5,3. Водночас, за даними того ж дослідження, українські підприємства дуже кволо впроваджують інновації. За останні десять років інноваційна діяльність українських промислових підприємств скоротилася більш ніж на 40%. При цьому інтерес до ноу-хау виявляють якраз успішні компанії так званої старої індустріальної економіки: енергетичні, хімічні, машинобудівні, хімічні підприємства. Головним чином це викликано потребами енергозбереження, які стали актуальними в останні роки, коли зросли ціни на пальне.
Насиченість української економіки науковими кадрами наштовхує на висновок: якщо вчені не впроваджують ноу-хау на українських підприємствах, то, очевидно, їхні послуги є затребуваними за кордоном. Але цей факт також важко підтвердити статистикою – науковці працюють на іноземні структури здебільшого нелегально. Україна хоч і залишається осторонь глобальних процесів, але не настільки, щоб наші найпомітніші наукові досягнення залишалися поза увагою зацікавлених сторін.
Легалізація «інтелектуального підпілля» була б можливою за кількох умов: іноземні інвестори побачили б в Україні по-справжньому перспективну з точки зору нової економіки країну, а українська влада нарешті переглянула б свої пріоритети на користь галузей, які нині не мають потужного парламентського лобі. Інвестори побоюються вкладати кошти в український інтелект. «В Україні є відчутною проблема захисту інтелектуальної власності. До того ж у нас бракує власне високих технологій. Значною мірою ми успадкували технології радянської доби, які вже на той час відставали від західних, – зазначає Ільдар Газізулін. – Тут є певна взаємозалежність: інвестиції приходять разом із високими технологіями. Тому без сприятливого інвестиційного клімату цей процес не піде».
Дії ж влади донині залишаються на рівні декларацій про народження української Силіконової долини. Тим часом потенціал інноваційної економіки – а це передовсім кадри – поступово «вивітрюється». За даними Центру Разумкова, з 1991 року кількість науковців скоротилась у 2,6 раза, середній вік вчених щороку збільшується і наближається до пенсійного. Таким чином, Україна, декларуючи за мету перетворитися на постіндустріальну країну, поступово стає класичною державою третього світу з сировинним експортом і старою енергомісткою промисловістю.
Нинішній легальний експорт технологій – плоть від плоті радянської економіки. Як зазначають фахівці, конкурентоздатним експортером технологій Україна є хіба що серед країн СНД. Та й конкуренцією це назвати можна з певною долею умовності. За великим рахунком, це – соцзмагання колишніх радянських республік. Подекуди Україна виривається в передовики: як зазначають фахівці, українські технології мають переваги у машинобудуванні, металургії, ПЕК, виробництві електричного та електронного устаткування, продукції для залізничного транспорту. Але всі ці переваги помітні на тлі білоруських, російських та казахських зразків. До того ж, українські підприємства подекуди неспроможні просувати свої ноу-хау самостійно і за традицією виступають у тісній кооперації з російськими компаніями. Так, коли росіяни виграють тендери на будівництво атомних станцій за кордоном, наші заводи постачають для них певне устаткування. За межами СНД український high-tech не помітно. Та й не сприймають нашу країну на світових ринках як постачальника інтелектуальних продуктів – у рейтингу готовності до функціонування у глобальних мережах Україна, за даними Світового економічного форуму, «пасеться» в кінці першої сотні. Тому претендувати на притік інвестицій у high-tech і звання високотехнологічної країни не доводиться.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Винаходи в підпіллі
Світ:
Інноваційна, високотехнологічна, постіндустріальна українська економіка – це фантастика, якою прикрашають передвиборні й урядові програми. Такий собі декоративний елемент.
07110301s.jpg
Мало хто здатен уявити собі, що країна сталі, вугілля і зерна може експортувати щось складніше, ніж залізничний вагон. Однак Україна таки продає інтелектуальні продукти за кордон, хоча жодною статистикою підтвердити це неможливо.
Кожна політична сила, яка пройшла до нинішнього парламенту, не побоялася здатися зарозумілою і знайшла місце у своїй виборчій програмі для обіцянок перетворити Україну на високотехнологічну державу. Адже в загальному морі популізму щодо високих соціальних стандартів міф про успішну постіндустріальну державу виглядав як такий собі мікс призабутих обіцянок світлого майбутнього та наукової фантастики. Провідні партії та блоки в міру своєї фантазії навіть окреслили шляхи до нової економіки: Партія регіонів – через податкові пільги профільним підприємствам, БЮТ – через створення української Силіконової долини, НУНС – через спрямування 2% ВВП на фінансування наукомістких проектів.
Але поки політики малюють футуристичні картини, Україна вже експортує технології й продукти high-tech. Так, наприклад, станом на травень поточного року було реалізовано контракти на експорт цивільних технологій на суму $50 млн. Яких саме, навіть у Кабміні не уточнюють. Узагалі інтелектуальний експорт в Україні – процес законспірований. Це визнають експерти. «Вирахувати частку технологій в експорті тієї чи іншої країни доволі важко, тому Світовий банк визначає частку високотехнологічної продукції в експорті, адже часом важко відрізнити, що є технологією, а що послугою чи товаром, – говорить Ільдар Газізулін, старший економіст Міжнародного центру перспективних досліджень. – До того ж, в Україні статистика щодо впровадження і продажу інновацій або відсутня, або доволі сумнівна. Якщо виходити з частки високотехнологічної продукції в експорті, то Україна має дуже незначний показник – 4–5%». Він і справді малопереконливий: Китай і Південна Корея мали такі показники ще на початку 1980 років, а нині ці країни можуть вихвалятися такими цифрами, як 25–27% від своїх чималих ВВП. Про розвинуті країни Заходу годі й говорити.
Правдивий рівень виробництва і експорту технологій та інтелектуальних продуктів в Україні оцінити важко. У країні, де вся олігархія живе з сировинного експорту, зі старої індустріальної економіки, високотехнологічний бізнес є малопомітним. Сам процес трансферу (передачі) технологій держава взяла на контроль лише з 1 січня цього року, коли набув чинності закон «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій». «Дуже важко оцінити роботу українського ІТ-сектору. Працівники галузі самі визнають, що працюють переважно у тіні, тому вони статистикою не охоплені, – говорить Ільдар Газізулін. – Це, звісно, не надто великий ринок, але він дуже динамічно розвивається в Україні. Думаю, нині взагалі навряд чи хтось може назвати бодай приблизну кількість і ціну українських інтелектуальних високотехнологічних продуктів».
Є ще одне непряме свідчення того, що Україна може бути джерелом постачання технологій на зовнішні рики. Згідно з дослідженнями Центру Разумкова, Україна забезпечена науковими кадрами не гірше, ніж держави Євросоюзу: на тисячу жителів нашої країни припадає 8,5 науковців, які зайняті в економіці. Схожі показники в Німеччині – 12,5, в Угорщині – 6,1, у Польщі – 5,3. Водночас, за даними того ж дослідження, українські підприємства дуже кволо впроваджують інновації. За останні десять років інноваційна діяльність українських промислових підприємств скоротилася більш ніж на 40%. При цьому інтерес до ноу-хау виявляють якраз успішні компанії так званої старої індустріальної економіки: енергетичні, хімічні, машинобудівні, хімічні підприємства. Головним чином це викликано потребами енергозбереження, які стали актуальними в останні роки, коли зросли ціни на пальне.
Насиченість української економіки науковими кадрами наштовхує на висновок: якщо вчені не впроваджують ноу-хау на українських підприємствах, то, очевидно, їхні послуги є затребуваними за кордоном. Але цей факт також важко підтвердити статистикою – науковці працюють на іноземні структури здебільшого нелегально. Україна хоч і залишається осторонь глобальних процесів, але не настільки, щоб наші найпомітніші наукові досягнення залишалися поза увагою зацікавлених сторін.
Легалізація «інтелектуального підпілля» була б можливою за кількох умов: іноземні інвестори побачили б в Україні по-справжньому перспективну з точки зору нової економіки країну, а українська влада нарешті переглянула б свої пріоритети на користь галузей, які нині не мають потужного парламентського лобі. Інвестори побоюються вкладати кошти в український інтелект. «В Україні є відчутною проблема захисту інтелектуальної власності. До того ж у нас бракує власне високих технологій. Значною мірою ми успадкували технології радянської доби, які вже на той час відставали від західних, – зазначає Ільдар Газізулін. – Тут є певна взаємозалежність: інвестиції приходять разом із високими технологіями. Тому без сприятливого інвестиційного клімату цей процес не піде».
Дії ж влади донині залишаються на рівні декларацій про народження української Силіконової долини. Тим часом потенціал інноваційної економіки – а це передовсім кадри – поступово «вивітрюється». За даними Центру Разумкова, з 1991 року кількість науковців скоротилась у 2,6 раза, середній вік вчених щороку збільшується і наближається до пенсійного. Таким чином, Україна, декларуючи за мету перетворитися на постіндустріальну країну, поступово стає класичною державою третього світу з сировинним експортом і старою енергомісткою промисловістю.
Нинішній легальний експорт технологій – плоть від плоті радянської економіки. Як зазначають фахівці, конкурентоздатним експортером технологій Україна є хіба що серед країн СНД. Та й конкуренцією це назвати можна з певною долею умовності. За великим рахунком, це – соцзмагання колишніх радянських республік. Подекуди Україна виривається в передовики: як зазначають фахівці, українські технології мають переваги у машинобудуванні, металургії, ПЕК, виробництві електричного та електронного устаткування, продукції для залізничного транспорту. Але всі ці переваги помітні на тлі білоруських, російських та казахських зразків. До того ж, українські підприємства подекуди неспроможні просувати свої ноу-хау самостійно і за традицією виступають у тісній кооперації з російськими компаніями. Так, коли росіяни виграють тендери на будівництво атомних станцій за кордоном, наші заводи постачають для них певне устаткування. За межами СНД український high-tech не помітно. Та й не сприймають нашу країну на світових ринках як постачальника інтелектуальних продуктів – у рейтингу готовності до функціонування у глобальних мережах Україна, за даними Світового економічного форуму, «пасеться» в кінці першої сотні. Тому претендувати на притік інвестицій у high-tech і звання високотехнологічної країни не доводиться.
Іван Лучковський, журнал «Главред»
--------------------------------------
В тему:
Світові інновації: погляд журналу The Economist
Творчий клас
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта