Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Ліберальна демократія проти тиранії тоталітарного міфу

Полемічна стаття відомого українського політолога, економіста, філософа та культуролога Олександра Шморгуна з гострою критикою концепції Третього Гетьманату футуролога Ігоря Каганця
«Експерти — це люди, які не думають. Вони знають». (Ігор Каганець «Арійський стандарт»)

Системна безсистемність

Публікація Ігоря Каганця у №11 «ПП» за цей рік «Ліберальна тиранія чи Третій гетьманат?» одразу привернула мою увагу з кількох причин. Автор робить заявку на нестандартне бачення і навіть творчий підхід у побудові якісно нового механізму української влади і перетворення її на демократичну владу народу, демосу, що сьогодні в нашому суспільстві значною мірою зведений до стану плебсу. Понад те, він пропонує власну концепцію так званого Третього гетьманату, що, на перший погляд, перебуває на перетині загальної теорії управління, філософії права, з використанням всього корисного, що є у світовій конституційній практиці і одночасно із врахуванням власне української традиції державотворення. Матеріал претендує не тільки на аналітичність і комплексність, а й на врахування останніх здобутків сучасної теорії управління.

Категорично і безапеляційно, немов істину в останній інстанції, політолог формулює основні складники «будь-якої серйозної організаційної структури — від невеликого товариства до глобальної корпорації», яка, на його думку, має містити п’ять елементів: місію, мету, відповідального керівника (президента, директора), колективний дорадчий орган (спостережну раду), ревізійну комісію — на його думку, підмурівок будь-якої організованої діяльності, оскільки, мовляв, саме «вони надають системі сенс існування, цілеспрямованість і самокерованість». До того ж стосунки між членами організації і виборними органами, які Каганець чомусь називає «уставними пунктами», визначаються не регламентом, інструкцією або уставом, а саме Основним Законом. Автор недвозначно натякає на спорідненість фундаментальних законів управління і державної Конституції.

Одразу зазначу: попри все розмаїття підходів до розуміння фундаментальних засад теорій організації і управління, в жодному з них немає класифікації універсальних парадигм самоорганізації аналогічних каганцівській. Отож це справді важливий елемент творчого підходу, тим більше, що в своїй класифікації соціальної системи Каганець чомусь пов’язує функцію відповідального керівника лише з посадою президента або директора, тоді як у політичній царині в так званих прем’єр-парламентських республіках, що домінують у сучасній Європі, існують такі моделі влади, як міністеріалізм або система кабінету, де цю ж функцію виконує прем’єр-міністр зі статусом загальнонаціонального «директора» (його на німецький зразок часто називають канцлером), а відповідною формою парламентаризму є канцлерська. Взагалі ж питання щодо основних базових принципів універсальної теорії управління дуже дискусійне. Наприклад, класик так званого наукового менеджменту Анрі Файоль формулює знамениті 14 принципів «адміністративної теорії»: 1) поділ праці; 2) влада; 3) дисципліна; 4) єдність командування; 5) єдність керівництва; 6) підпорядкування індивідуальних інтересів загальному інтересу; 7) винагорода; 8) централізація; 9) скалярний ланцюг (лінія влади); 10) порядок; 11) рівність; 12) стійкість посад особового складу; 13) ініціатива; 14) корпоративний дух. Не з усім погоджуючись у цій типології, хочу зазначити, що вона, принаймні, дає змогу усвідомити рівень реальної складності проблеми і відчути наявність багатьох темних місць і білих плям політологічного витвору Каганця.

Система поділу вад

Отже, спираючись на своє вельми своєрідне розуміння проблеми удосконалення української влади, автор пропонує, м’яко кажучи, екзотичну форму авторитарного президентського правління, в якій і самі гілки влади, і механізм взаємодії між ними спотворено до майже невпізнанності. Він пропонує створити квазі-парламент — так звану Вищу наглядову раду (ВНР), яка, за версією автора, начебто «представляє всі значущі соціальні групи (громади): професійні територіальні, вікові». Така Нижня палата, на думку автора, «являє собою репрезентативну модель суспільства і тому здатна ухвалювати адекватні рішення». Але тут же політолог мимохідь зазначає: ці адекватні рішення (очевидно, проекти законодавчих актів) набуватимуть статусу закону лише за підписом «персонально відповідального» всенародно обраного президента. Отже, насправді цей представницький орган реально має лише дорадчо-порадчий статус, щось на кшталт англійського парламенту часів Середньовіччя або царської російської Думи, якій завжди дозволялося «думати», а не радити.

Такому органу воістину залишається тільки спостерігати за діями надпрезидента (тим більше, що про демократичне обрання на загальних виборах, а також забезпечення належного представництва не тільки вікових і професійних груп, а й виборців округів — і за мажоритарної системи або політичних партії, і за пропорційної — в статті ані слова). Якщо відверто, то саме з погляду згаданої вище раціональної системної самоорганізації управління, яка за законами синергії не припускає існування функціонально не доцільних рудиментарних або декоративних структур, каганцівська наглядова рада виявляється абсолютно зайвою, що, як ми переконаємося нижче, не є випадковим.

Проблема проблем, над якою видатні теоретики і практики конституціалізму б’ються вже не одне століття — забезпечення належного контролю і стримування авторитарного президента вождистського типу, — Каганець також вирішує зі звичною для нього легкістю. Слідкувати, щоб президент-авторитар, наділений необмеженими повноваженнями, не перетворився на тирана, покликана «Конституційно — ревізійна палата». Вона як головний контролюючий орган слідкує за виконанням Основного Закону та поєднує «функції Рахункової палати, Конституційного Суду та Центральної виборчої комісії». До того ж глава палати, або «конституційний аудитор», подібно до президента, за Каганцем, також обирається всенародно, раз на сім років, і «так само, як і президент, несе персональну відповідальність, яка фіксується в юридичному договорі між ним і народом України».

Насправді політолог чомусь умовчує, що одночасно пропонований ним орган фактично виконує і функцію Верховного Суду, і прокуратури, оскільки за чудернацькими фантазіями нашого міфополітолога саме цей орган уповноважений не тільки оголошувати імпічмент президентові, а й разом із невідомо яким чином обраною ревізійною палатою позбавляти його майна й навіть відправляти у довічне ув’язнення (!)

Зрозуміло, такий контроль не може сподобатися главі держави, якщо вже він наважиться балатуватися на посаду президента (тим більше, що Каганець пропонує здійснювати моніторинг відповідно до його діяльності і виставляти йому оцінки шороку). У разі будь-яких спроб застосувати репресії в дусі каганцівської тріади «простота, прозорість, діловитість», яка рефреном проходить через всю статтю, народ силою примусить відмовитися його від влади. Адже він отримає вогнепальну зброю (пропаганда масового продажу вогнепальної зброї стала ідеєю-фікс Ігоря Каганця, яку він активно просуває у ЗМІ вже не перший рік, подаючи її у викривленому вигляді, відверто ігноруючи негативний досвід, зокрема США.

Нашому винахіднику трьохколісних велосипедів лише здається, що таким чином він вирішив проблему захисту демократії, побудував новітню ефективну систему стримування і противаг. Очевидним є те, чого не бачить розробник Третього гетьманату: у пропонованій моделі фактично заздалегідь закладено непримиренний конфлікт між надпрезидентом з фактичними повноваженнями диктатора і ревізійною комісією, який на тлі так званого біцефалізму (поділ виконавчої гілки влади на два центри, які конфліктують між собою), що політреформаторськими зусиллями Олександра Мороза розбалансував нинішню українську владу, здасться дитячою забавкою. Адже навіть за умови озброєння населення уникнути громадянської війни у разі конфлікту президента з главою Конституційно-ревізійної палати (у президентській, навіть у президентсько-парламентській, моделі влади глава держави обіймає посаду верховного головнокомандувача) буде дуже не легко.

Але й це неголовне! Залишається за кадром принципове питання: хто контролюватиме всенародно обраного?! Принаймні дуже сумнівно, щоб проти свого безпосереднього начальника наважилася виступити кулуарна конституційна палата. Отже, долю демократії знову вирішуватиме озброєний народ, точніше — населення. Але, за логікою всенародного обрання, авторитарний аудитор для ефективної противаги президенту, що контролює армію, повинен мати у підпорядкуванні силові структури, а це, знову ж таки, прямий шлях до громадянської війни і тиранії, якої Каганець так прагне уникнути.

Транснаціональний гетьманат

Наш конструктор новітнього апарату влади, який, за його ж словами, відповідав би добі комп’ютерних технологій, відчуває, що його довільні вправи з владними інститутами, які спираються на вільний політ запальної (а може, й запаленої) фантазії, може викликати сумніви навіть у найлояльніших до жанру екстремальної політології читачів.

Яким чином ще можна переконати, що запропонований ним варіант мобілізаційної моделі не маячня? Виявляється, запропоновану ним схему не висмоктано з пальця — вона є перекладом на мову політичних інститутів універсальної корпоративної моделі керівництва, що прописана в принципах корпоративного управління, затверджених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України ще у 2003 році. А тому, мовляв, запропонована Каганцем «державна модель не потребує значної кількості часу для практичного застосування. Це ж ази науки управління».

Задля підсилення своєї аргументації автор тисне на патріотичні почуття: ТНК тому і панують у світі, виграючи економічні війни у суверенних держав, віщає Каганець, що вдало використовують корпоративну модель управління. У термінів «корпоративна держава» і «корпоративна економіка» негативний зміст ще з часів італійського фашизму, але насправді це універсальні ефективні механізми економічного і політичного управління. «І нехай вас не лякає, що йдеться про корпоративну модель — це ж універсальні принципи управління. Що ближче до них державна модель, то ефективніша держава. Сучасні держави, як правило, ігнорують управлінські принципи, а тому і програють сучасним транснаціональним корпораціям (ТНК)». Але й це ще не все. «Не треба далеко ходити, — переконує Ігор Володимирович, — описана система історично притаманна українцям. Це не що інше як гетьманська модель». До того ж, за його версією, і Перший український гетьманат Богдана Хмельницького, і Другий український гетьманат Павла Скоропадського, і третій каганцівський, «збагачений досвідом керування глобальними корпораціями», — практично тотожні за організаційними принципами. Це тверда влада, заснована на принципах звичаєвого права, повновладний гетьман, відповідальний перед народом «власним життям» (тут уже пахне не пожиттєвим ув’язненням, а, як передбачалося у перших версіях каганцівської «корпоративної моделі», вищою мірою покарання), дорадчий орган із козацької старшини та «контроль старійшин, авторитетних, знавців Звичаю, вільні озброєні громадяни». Категорично заявляю: описаний Каганцем державний міф не має нічого спільного не тільки з державним устроєм гетьманату Скоропадського, який був радше тимчасовою військовою диктатурою (та й то більше проголошеною, аніж реальною), яка мала назву гетьманату хіба що внаслідок політичної консервативної традиції звертання до минулого як ідеалу влади, а й самим козацьким гетьманатом Богдана Хмельницького! Рада козацької старшини справді була дорадчим органом при гетьмані, але аж ніяк не представляла всі верстви населення, а військова рада, що обирала і, за певних обставин, справді могла скинути гетьмана, не має нічого спільного з жодною радою старійшин, а тим більше намальованою вище ревізійною комісією на чолі із всенародно обраним Конституційним аудитором. Що ж до корпоративного Третього гетьманату, так би мовити, постіндустріальної доби, та ще й типологічно спорідненого із першими двома, то це нісенітниця, яку взагалі не можна коментувати за здорового глузду. Вдумаємося: фактично автор стверджує, що існує системна типологічна спадковість між гетьманатами Хмельницького, Скоропадського та системою керівництва сучасних транснаціональних корпорацій!

Расистський стандарт

Але якщо й припусти неможливе, а саме, що все сказане Каганцем відповідає істині, залишається відкритим вкрай важливе питання: чому саме історичні традиції українського державотворення найбільшою мірою відповідають принципам універсальної організації політики та економіки сучасного корпоративного типу? Про це наш політолог на шпальтах газети делікатно промовчує. Але насправді така відповідь є, і, врешті-решт, країна повинна знати своїх «героїв-першопроходців» у царині політичної думки. Відкриємо одну з останніх книг Каганця «Арійський стандарт», що являє особою гримучу суміш відвертого етноцентричного расизму і нацизму, якоїсь чудернацької наукоподібної містики, абсолютно цинічної фальсифікації історії та безмежного дилетантизму у всіх галузях суспільних наук, до яких звертається автор. На сторінках цього «видання» великий гуру Ігор Каганець віщає — і віщує, — що Україна — не просто територія, а обрана Богом земля, на якій протягом тридцяти тисяч (!) років відбувається розвиток «геосоціального організму», покликаного стати свого роду геополітичним Божим посланцем для всього світу і дати йому нове вчення. Що, врешті-решт, дасть змогу побудувати черговий рай на землі у світовому масштабі (втім, виключно расово повноцінних людей, що походять від прадавніх українців-«борейців».

У книзі автор містичного гетьманату значно відвертіший, аніж у газетній публікації. Він категорично відкидає традиційну демократію і систему поділу влад не просто як неефективну, а справжню «ліберальну тиранію». Тому цілком закономірно, що в цьому випадку не йдеться про жодний дорадчий орган, який, повторюю, зовсім не випадково в газетній статті виглядає штучним, декоративним елементом.

Отже, замість трьох гілок влади маємо «перевірений тисячоліттями вертикальний розподіл влади на основі балансу сфер мудрості і дії — церкви і гетьманату». Причому «контроль за діяльністю Гетьмана мають здійснювати не інші «гілки влади», а Українська Помісна Церква (Брахманат). Вона має органічно поєднувати функції віри, науки і мистецтва — так, як це завжди було в здорових суспільствах. У гетьманській державі вона перебуватиме в центрі, здійснюючи селекцію кандидатів на гетьманську посаду, проводячи прозорий для народу моніторинг діяльності гетьмана, зі щомісячним оприлюдненням динаміки Національного індексу людського розвитку та його складників, приймаючи обґрунтоване рішення про дострокове переобрання Гетьмана або даючи народу рекомендації про його повторне обрання на наступний термін. У разі порушення Гетьманом «правил гри» ця науково-релігійно-мистецька структура звертається до народу й оголошує владу Гетьмана нелегітимною». (Звертає на себе увагу те, що ця політична конструкція не має жодного стосунку до реальної гетьманської держави, де долю гетьмана все ж вирішувала не «науково-релігійно-мистецька структура», та ще чомусь у особі помісної церкви, а військова козацька рада.

Але осіянного Божою благодаттю політолога зупинити вже не— можливо: «замість займатися «гальванізацією трупа» під назвою «держава Україна» потрібно сформувати модель нормальної державної самоорганізації українців, згідно з Божим голосом у наших душах і точним раціональним мисленням».

Взагалі представникам всіх здорових українських політичних консервативних сил, що так чи інакше спираються у своїх програмових засадах на авторитет православної релігії, було б цікаво дізнатися, що перу нашого політолога належить ще одна книга, написана одразу після «Арійського стандарту у 2006», — «Пшениця без куколю: Євангеліє Хрестове без вставок і спотворень», де він сміливо реформує текст Святого Письма, створюючи свою автентичну Біблію, незабруднену неарійськими «фарисейськими вставками» стародавніх юдеїв.

Політологія від міфології

Можна зробити незаперечний висновок: під виглядом Третього гетьманату нам пропонують неоригінальну модель модернізації сучасної демократії, згідно з традиціями української державності, а певну політологічну міфологему і водночас реакційно-теологічну утопію, спроба реалізації якої призвела б до негайної втрати залишків державності та суверенності. Автор демонструє, і водночас нав’язує, читачеві всі основні особливості архаїчно-міфологічного типу світосприйняття: граничну некритичність і алогічність, спрощене схематичне бачення реальності і, відповідно, механізмів практичного реформування влади та суспільства більшовицьким методом гранично простих рішень. Понад те, перед нами типовий тоталітарний проект влади, оскільки в ньому фактично немає сучасного демократичного механізму поділу влад, а інститути влади зрощені у нерозривне ціле з каральними органами. Зокрема, існування суто номінальної законодавчої палати дорадчого типу передбачає існування ревізійної комісії — по суті, безконтрольного «караючого меча правосуддя», своєрідної інквізиції, здатної не тільки відсторонити главу держави від влади, а й притягти його до кримінальної відповідальності, зокрема з конфіскацією майна і пожиттєвим ув’язненням за звинуваченням у державній зраді. Нарешті, автор фактично ратує за мілітаризацію країни і застосування механізму вирішення конфліктів, що виникають у державі збройним шляхом (насправді, за «Арійським стандартом» і багатьма іншими публікаціями автора, під керівництвом особливої вищої раси, касти панів, що керує за його термінологією «біороботами»). А це вже антинаукове шарлатанство, що межує з провокацією.

Олександр Шморгун

Від НО: Олександр Шморгун підняв надзвичайно важливу тему і, по-суті, запропонував широку інтелектуальну дискусію. Запрошуємо українських інтелектуалів до продуктивного обговорення! Ваші статті надсилайте на sensar @ i.com.ua або публікуйте на форумі Перехід-IV


В тему:

Демократія зброї

Тиранія чи Гетьманат?

Нова Угода партії снайперів

Як створити державу нового часу

Суперкорпорація Україна

До всесвітньої української держави-громади

Олександр Шморгун про відповідальність і безвідповідальність псевдоеліти (аудіо)

Авторитарна модель: мистецтво неможливого

Авторитарні моделі XX століття

Гетьманська модель: історичний досвід і перспективи

Авторитарна модель у контексті українського солідаризму

Надцивілізація Волі


В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи