Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 1
  • Переглядів: 1

Ясний Каганець України

Збірник матеріалів та творів про Марка Каганця, присвячений 100-річчю з дня його загибелі

ПЕРЕДМОВА

Галичина початку ХХ століття була “П’ємонтом” українського Відродження. Саме тут від революційних подій 1848 р. йде інтенсивна розбудова національних структур: культурно-освітніх, політичних, економічних. Тоді, коли в Наддніпрянській Україні російське самодержавство придушувало найменші прояви національного руху, забороняючи навіть мову багатомільйонного народу, в Наддністрянській Україні виходила українська періодика, діяли театральні та музичні товариства, активно розгорнула свою роботу серед широких народних мас “Просвіта”, було створено неофіційну всеукраїнську академію наук – Наукове товариство ім. Т. Шевченка, виникли перші українські політичні партії, які ставили своєю метою здобуття незалежної Української Держави, започатковано економічно-господарські та кооперативні товариства, що вчили галицьких селян господарювати та надавали їм фінансову допомогу. Паралельно виникають парамілітарні спортивно-пожежні товариства “Сокіл” та “Січ”, що стають зародком майбутнього українського війська, а також створено систему української освіти – від початкової до вищої: початкові школи, державні та приватні гімназії, українські кафедри у Львівському університеті. Ця широкомасштабна підготовча державотворча праця охопила всі соціальні верстви галицького суспільства, зокрема селянство, яке зі свого середовища висунуло цілий ряд талановитих, національно-свідомих лідерів – Івана Капущака, Павла Думку, Марка Каганця та ін. Галицьке селянство наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття пройшло добру школу політичної боротьби: участь у виборах до Віденського парламенту та Крайового сейму, страйковому русі 1902 р., що містив водночас соціальні й національні вимоги. Ці фактори почали формувати з пригнобленого й безправного селянства свідому своєї національної приналежності націю. Але всі свої здобутки українці виборювали у впертій боротьбі з польською адміністрацією та політичною елітою краю. Ця боротьба на початку ХХ століття набрала характеру неоголошеної війни, найгострішими проявами якої стали криваві розправи над українськими виборцями, зокрема вбивство польськими жандармами взимку 1908 р. українського селянина з Коропця Марка Каганця – національно свідомого лідера місцевих селян. Власне, в лютому 2008-го виповнюється 100 років цій трагічній події.

З ініціативи уродженця Коропця, правнука старшої сестри Марка, інженера Володимира Максиміва виникла ідея видати друком збірник матеріалів, присвячений Маркові Каганцю. До нього увійшли стаття, нині уже покійного, тернопільського історика Романа Матейка “Борець за народну справу”; спогади про Марка Каганця, вміщені у праці “Бучач і Бучаччина”; інформація про коропецькі події з львівської газети “Діло”. Особливий інтерес становлять спогади про Марка Каганця його племінниці Анни Тимків, очевидиці кривавої події, які, крім того, що є цікавим історичним джерелом, привертають до себе увагу своєю мовою, тобто писані місцевим діалектом. Упорядники вважали за можливе зберегти цю коропецьку говірку, як свідчення епохи. Тут же подаються спогади війта Коропця Ілька Максиміва; нарис про ці події Гната Хоткевича “Троє” та його психологічний етюд “Перед дверима”; вірш Іванни Блажкевич “Грудка на домовину бл. п. Марка Каганця”, вірш Петра Вітрака “Листок до вінка на могилу М.Каганця” та поема Володимира Максиміва “Ясний Каганець”. Завершують збірник народно-поетичні тексти “Народ про Марка Каганця”.

Упорядники щиро вдячні за фінансову підтримку видання директору Львівського державного коледжу харчової та переробної промисловості Національного університету харчових технологій, кандидату економічних наук Григорціву М.В., уродженцю с. Горигляди та директору інституту “Львівдіпронафтохім” Курліщуку В.В., уродженцю м. Коломиї.

Олег Полянський,
кандидат історичних наук, доцент



БОРЕЦЬ ЗА НАРОДНУ СПРАВУ

Роман Матейко,
кандидат історичних наук


Золотими літерами в історію нашого краю вкарбувалося ім’я Марка Каганця. Селянин із самих народних низин піднявся своїм духом і чином до рівня національного героя. Його крицевий характер сформувала сувора галицька дійсність на зламі ХІХ–ХХ століть.

Ця дійсність позначилася новою хвилею політичних рухів у Галичині, що були викликані як загальноавстрійськими умовами, так і новими міжнародними обставинами. Завдання усіх політичних національних сил зводилося до боротьби за здобуття загального, безпосереднього, рівного та таємного виборчого права. Під могутнім натиском населення Австро-Угорщини, в т. ч., й західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбургів змушені були швидко провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджено загальне виборче право, правда, обмежене. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українства. В рейхсраті та місцевих сеймах панували австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники, підприємці, урядовці. Тому галицькі українці упродовж 1907-1914 років не припиняли боротьбу за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування, проти масових виборчих зловживань правлячих властей.

Крім священиків, адвокатів, учителів, виростало нове покоління відданих, свідомих і талановитих провідників галицького селянства. Й прості селяни, пройшовши школу праці у читальнях “Просвіти”, кооперативах, інших організаціях, поповнювали лави громадських діячів. До них належав і Марко Каганець, який народився 12 січня 1881 р. в с. Коропці тодішньо¬го Бучацького повіту, а нині Монастириського району, у бідній селянській родині. Батьки не мали можливості посилати його до школи. Тому хлопцеві довелося самотужки оволодівати грамотою. Він відзначався природним розумом, потягом до знань, палким бажанням прислужитися рідній громаді.

Важливою життєвою школою стала для М. Каганця трирічна служба в австро-угорській армії. Із війська він повернувся змужнілою, свідомою людиною. Він, як писав календар товариства “Просвіта” на 1909 р., “... цілою душею відданий праці й борбі за лучшу долю своїх братів. Не посідав він великої освіти, але посідав те, чого брак у тисяч освічених людей — повну любови душу. Він сам. себе просвітив, сам себе освідомив, учився де тільки міг і коли міг, а в нашій літературі був ліпше очитаний, ніж який інтелігентний”. Енергійний юнак не мислив собі тихого спокійного життя, бачачи важкі страждання рідного народу. Він активно включається у вир громадського життя Коропця та всієї Коропеччини. Першим його вагомим здобутком стало заснування восени 1905 р. разом із кількома однодумцями читальні культурно-освітнього товариства “Просвіта”, до якої швидко потягнулися свідомі коропчани. Вони збиралися у винаймленій селянській хаті і слухали голосні читки українських книг та часописів, здобували ази політичної грамоти. М. Каганець тривалий час вів боротьбу із москвофільською читальнею “Общества им. М. Качковського” і домігся її закриття. Марко заснував і першим очолив кооперативну кредитну спілку. Не було жодного віча чи наради в повіті, окрузі і у Львові, в яких би він не брав участі. А коли навесні 1906 р. у Коропці спалахнуло небувале заворушення сільськогосподарських робітників, Марко ввійшов до складу страйкового Комітету й сміливо захищав своїх знедолених земляків.

Боротьба коропчан за свої права сягнула апогею на початку 1908 р. Місцеві селяни, яких очолив М. Каганець, ви¬ступили проти кандидатури польського графа, великого землевласника Станіслава Генрика Бадені, який тоді балотувався до галицького сейму і лицемірно заявляв про свій намір “захищати” їх інтереси. Він поставив перед сільським провідником вимогу не брати участі в передвиборній кампанії. За це йому була дана обіцянка одержати від графа 15 морґів поля. Але коропецький селянин відмовився від цієї ласки, відповівши посланцеві графа С. Г. Бадені: “Якби я на се мав іти, краще купив бим собі шнурок і повісився, а нарід я не продам...”.

Навколо коропецького дідича С. Г. Бадені згуртувалися всі ворожі українству сили. Вони, користуючись повною підтримкою тогочасного намісника Галичини, польського графа А. Потоцького, не гребували ніякими засобами в гострій передвиборній боротьбі. В хід пішли підкуп, обман, фальсифікації. Зокрема, ворожі сили безпідставно виключили із виборчих списків понад 70 коропчан. Така зухвалість викликала велике обурення громади. 5 лютого
1908 р. оперативно було створено з числа свідомих селян так звану “рекламаційну комісію” на чолі з М. Каганцем в кількості 5 чоловік, яка мала б право розв’язувати питання передвиборних махінацій. Однак рекламацій до протоколу не було внесено, нібито через відсутність писаря. А тут ще й війт заявив, що це не його компетенція, а самого староства. І хоч як не переконував Марко пана війта, посилаючись на “Збірник адміністративних законів”, що таке право йому надається. Михайло Мельник стояв на своєму, відчуваючи за собою сильну підтримку польських шовіністів. Телеграма до староства залишилася без відповіді, а час підпирав, менше ніж через три тижні мали відбутися вибори до галицького сейму.

У четвер зранку 6 лютого 1908 р. М. Каганець разом зі своїми однодумцями вирушили до громадської канцелярії, щоб остаточно з’ясувати питання щодо списків для таємного голосування. Передчуваючи щось недобре, з ними подалася і Маркова дружина Федоня. Дорогою до них приєдналися і сестра Юстина та брат Іван, інші селяни.

Як тільки вони ступили на місток, перекинутий через досить широкий рів, дорогу їм перекрили австро-угорські жандарми Токарський і Родзінський. Виконуючи волю власть імущих, ці стражі порядку серед білого дня, на очах багатьох коропчан багнетами закололи беззбройного М. Каганця.

Це жорстоке вбивство було навмисне, наперед сплановане, добре продумане. Вже 7 лютого 1908 р. щоденна Львівська газета “Діло” на першій сторінці помістила статтю під промовистою назвою “Пролялася кров!”. “Це була остання крапля, – писав у ті дні відомий український письменник Гнат Хоткевич, – котра переповнила чашу народного терпіння”.

Коропецька трагедія викликала хвилю гніву та обурення серед галицького українства та й далеко за межами краю. Велелюдним був похорон народного мученика та героя. В ньому взяли участь понад 18 тис. чол. з бучацького, заліщи-цького, тлумацького та інших повітів, зокрема 5 священиків, українські посли австро-угорського парламенту та галицького сейму, представники багатьох громадських організацій, студентської молоді. Як свідчать історичні документи, похорони М. Каганця перетворилися на велику політичну демонстрацію проти австро-польського гноблення, яку озброєні до зубів австро-угорські жандарми готові були придушити.
Поховали М. Каганця на сільському цвинтарі з усіма національними почестями, а у пам’ять майбутнім поколінням про ту трагічну подію встановили з червоного каменю постамент.

Спогади про Марка Каганця з книжки “Бучач і Бучаччина”
(Нью-Йорк – Лондон – Париж – Сідней – Торонто, 1972 р. (943 с.)

В. Маркевич оповідає про село Коропець

У Коропці кожного тижня відбувався ярмарок. Моя тітка розповідала мені, що в 1908 році, 6 лютого, було на ярмарку передвиборче віче. По закінченні віча люди почали співати пісню Івана Франка “Не пора, не пора москалеві, ляхові служить”. А як люди рушили, то співали другу пісню: “Щоб усіх хрунів загнати між свиней до кучі...” і більше слів цієї пісні не пригадую собі. На переді походу йшов Марко Каганець. Австрійські жандарми, поляки, розганяли людей і тоді багнетами пробили в груди Марка Каганця. Його останні слова були: “Я за вас кров пролляв”. Перед смертю Марко Каганець одержав два листи від львівського намісника ґрафа Андрія Потоцького, в яких він писав, щоб Каганець не мішався до виборів. На похорон Каганця прийшла маса народу з довколишніх сіл, а з міста приїхали кандидати на послів до австрійського сойму. На похороні виступали з промовами кандидати, а один між ними був із села, в кожусі. Похорон Марка Каганця перетворився у велику народну маніфестацію. На удержання родини Каганця зібрано поважну суму грошей, яку зложено в австрійськім банку; гроші складали наші люди і з Америки, і з Канади. Та з першою світовою війною гроші втратили вартість. У селі на цвинтарі Каганцеві поставили кам’яний пам’ятник – Хрест, а в нього вправили його світлину. В читальні “Просвіти” на стіні висів його портрет, але в 1939 р., за совєтської влади, наказано портрет зняти зо стіни.

Дмитро Гаврилишин, сусід Марка Каганця, розповідає деякі цікаві уривки з життя цього національного мученика.

Народився Марко Каганець у Коропці, у селянській родині, в 1881 або 1882 році. Мав він брата Івана і сестру Юстину. Ці обоє були віком старші за Марка і подружені. їх родичі були бідні й не могли посилати дітей до школи, то діти росли неграмотні аж до тої пори, коли Марка забрали до війська. Був Марко дуже ідейний і дуже прагнув бодай трохи навчитися читати й писати, щоб міг бодай листа з війська написати до своєї рідні. Мав я старшого брата, з яким Марко часто зустрічався, бо ми жили в сусідстві. Мій тато також служив при війську, то знав, що при австрійськім війську треба знати німецьку мову. А що ми обидва з братом мали охоту до науки, то вже учитель у школі почав учити нас по-німецьки. Та приїхав інспектор, довідався про ці лекції німецької мови й заборонив нас учити. Тоді тато постановив винайняти для нас учителя німецької мови. І мій брат намовив Марка Каганця аби й він приходив вечорами на дві години до нас на ці лекції. Учитель, що нас учив німецького, був українець і радо помагав Маркові та й учив його задарма. Восени Марко пішов до війська і служив у Перемишлі. У війську зустрівся він із українцями, які були йому прихильні й помагали йому далі у науці. Прийшовши з війська додому, Марко вже був добре очитаний. Тоді у Коропці парохом був о. Проскурницький. Мав він двох синів – Стефана й Романа; Стефан був уже священиком, а Роман студіював право й тоді у батька писав докторську працю. Марко познайомився з цими двома синами отця пароха. До них долучилися ще два господарі – 55-літній Микита Василик, якого у селі звали Черепок, а другий Петро Мельник прозваний Вовк; було йому 63 роки. Обидва були неграмотні, але свідомі і з природи інтелігентні. Всі вони сходилися у хаті Марка Каганця, що жив через сіни з братом Іваном. Марко, прийшовши із війська, оженився. Жінка його називалася Федоня, походила з доброї родини, її вуйко був війтом у той час. Сини отця Проскурницького і ті два господарі в хаті Марка та й разом з Іваном врадили заснувати в селі читальню “Просвіти”, де б люди сходилися і свідомости набирали. Тим більше, що мали правника з собою Романа Проскурницького, що на початках усе поведе. По сусідстві жила стара вдовиця, що мала свою хату з двома кімнатами – одну винайняла на читальню, а в другій сама сиділа. Марка вибрали на голову читальні. Люди стали гуртуватися, вписуватися в члени читальні. Пан Проскурницький передплатив два часописи, постарався за багато книжок до бібліотеки читальні. Вечорами сходилися люди і слухали читання газет. У той час були проголошені вибори на послів до сойму до Відня. І люди зараз вибрали комітет, до якого увійшли пан Проскурницький, Марко Каганець і Микита Василик. Цей комітет зараз зацікавився виборчою листою, стали перевіряти її. І знайшли, що кілька соток наших людей були викреслені – не мали права голосувати, бо були “карані за ліс”. А тоді лісничим і писарем у громаді були правдиві україножери, яким і війт ішов на руку, й вони, що хотіли, те робили. Тоді комітет вніс до староства реклямацію, усіх викреслених списали й до реклямації долучили їх спис та й сказали в реклямації, що ці люди взагалі ніколи не були карані, а тим більше – з “лісом” нічого не мали, і комітет за них ручив. Як тільки вони внесли ту реклямацію, то зараз усі три члени виборчого комітету дістали анонімні листи, щоб вони покинули ту виборчу політику, бо пожалують.

Було 20 січня 1908 року. Багато людей ще святкували. В нас, у Коропці, був такий звичай, що люди щоденно ранком сходилися коло ратуша і там винаймали робітників або фірманок. А той – як люди називали – ратуш, то була коршма, збудована ще за панщини. Була вона велика, містилося коло неї і 50 возів із кіньми. Коло тої коршми була почта, яка щоранку о дев’ятій годині приходила, а о четвертій по полудні відходила до Нижнева. Марко надіявся, що реклямація повинна вже прийти, то й собі пішов на почту. А що почта була спізнена, то Марко пішов поміж людей. Між людьми був уже молодший брат війта Микита, який не тримав руку з братами, а з своїми людьми. Він був бездітний, добрий столяр, мав пару морґів поля й потребував фірманів, аби гній вивезти. І зараз зголосилося більше фірманів, як йому було потрібно та ще й задурно, як то кажуть – за толоку, бо любили його за те, що тримав руку з людьми, а не з своїми братами, що були хруні. То він запросив усіх до коршми й потрактував горілкою. Попросили й Марка на один, бо він ніколи більше й не пив. У той час увійшов до коршми один поляк, Никола Мочкодан, який завжди любив пхати свого носа до всього, коли були якісь вибори, а сам він по-польськи говорити не вмів, бо в Коропці разом поляків і жидів було 25 %, а всього населення тоді було около шість тисяч душ. І як тільки цей поляк прийшов до коршми, то почав говорити про вибори. Але в коршмі були брати, що їх було шість, а всі високі та барчисті, сильні, відродились від усіх людей, але спокійні; ні один із них не був письменний. Усі трималися Марка та й по сусідстві з ним жили. Вони називались Мар’яші. Один із них встав, послухав, про що той поляк говорить, та й ударив його. Марко побачив, що поляка можуть побити, зараз сказав, щоб йшли додому, бо й він іде. І сам він відпровадив їх, Маряшів, додому, а сам вернувся на почту. Дорога вела попри постерунок і поліція бачила, що Марко знов вертається на почту, то з постерунку вийшли, службово зібрані, всі три, жандарми – комендант Ябчиньскі, цуґсфірер Токарскі і капраль Банась. Віддаль від Марка до постерунку – 70 метрів, до мене – 70 метрів, до почти також 70 метрів, а до ґміни яких 120 метрів. А було мені тоді 17 років, я до всього уважно приглядався. Як тільки Марко пішов на почту, то всі три жандарми пішли до ґміни: там на нього чекали. Недалеко коршми був великий міст, довгий на яких 50 метрів, на річці Коропець. При кінці моста була каплиця св. Яна, а на п’ять метрів від каплиці був місток до ятки, а другий місток, на віддалі яких 10 метрів, був до ґміни, яка від рова була яких 20 метрів. Як тільки Марко перейшов місток і побачив, що жандарми виходять із ґміни, почав вертатися через місток на гостинець. Два жандарми перебігли тим першим містком і вже на тім великім мості заступили Маркові дорогу. Але за той час прибігла Маркова жінка Федоня, сестра Юстина і брат Іван. В одній хвилині збіглося коло сотні людей, які стали позаді Марка, а один ряд став перед Марком. Жінка і сестра взяли Марка під руки. Позаді наших людей, що стояли за Марком, збіглося до сотки людей із двора, бо двір напроти ґміни. Коли комендант взивав людей ро¬зійтися, тоді люди стояли на місці. Тоді він дав приказ наложити баґнети і наладувати карабіни. Та люди не рушилися. Комендант думав стріляти, але поглянув, що позаду наших людей стоїть багато двірських офіціялістів. Комендант ішов по середні мосту, Токарскі по правім боці від нього, а Банась по лівім боці. Комендант Ябчиньскі крикнув на них і сам зіскочив наперед і порозсував баґнетом тих, що заступали Марка – і перший пхнув баґнетом у Марка, а за ним зробили те саме один і другий жандарм. І як жінка і сестра ще тримали Марка попід руки, то він іще підніс ті руки догори і останні слова промовив: “Люди! За вас віддаю я життя!” Люди зчинили крик, а жандарми дістали такого страху, що опустили карабіни з баґнетами до землі, хвилину стояли непорушно, а потім стали плечима всі три до купи – були певні, що люди кинуться на них. І зараз люди взяли Марка з моста та й принесли коло ратуша. Прибув і лікар та сказав до коменданта, що вимірив на п’ять хвилин життя Маркові. Комендант був такий змішаний, що, говорячи з лікарем, далі тримав карабін із наложеним багнетом. Тільки лікар відійшов – вони всі три, плечима до купи, пішли на почту дати телеграму до староства. То було рано, по десятій годині. Потім пішли вони на жандармерію, там забарикадувалися й чекали на поміч, яка прийшла о 6-ій годині вечором. Приїхав і комісар. Тоді до Коропця наїхало 150 жандармів. Вістка про трагічну кончину Марка Каганця блискавкою рознеслася по цілім повіті. З усіх сіл приїжджали і приходили люди; до ранку всі вулиці в селі – зокрема та, при якій жив, а тепер лежав Марко, а звалась вона Підтемне – були заповнені. На тій самій вулиці, на яких 50 метрів від хати Марка, містилася жандармерія. Уся жандармерія була в поготівлю, а більша їх частина робила службу по тій вулиці, де була хата Марка, в якій він лежав. Жандарми обминали людей, до нікого не обзивалися. А тих бандитів, що вбили Марка, ніхто й не бачив: правдоподібно, комісар наказав їм не показуватися на вулицю. До ранку з сусідніх сіл прибуло вже до 10.000 людей і далі напливали з-за Дністра і з Товмаччини. В день похорону було понад 18.000 людей. На похорон поз’їздилося багато священиків із сусідніх парохій, наші посли з Відня і зі Львова. Над могилою промовляли наш парох о. Проскурницький і багато інших священиків, а по них мали промови посли. Кінцеву промову мав старший, 70-літній селянин із села Нагірянки коло Бучача. Він говорив дуже запальчиво і гостро; його промова була скерована на адресу всіх панів, що сиділи за Австрії по всіх урядах адміністрації, а ці пани, то були поляки, що за Австрії панували в нашій Галичині. Цей селянин із Нагірянки, без якого у тих часах не відбулося ніяке віче, називався Палатюк.

У неділю, по похороні Марка Каганця, зійшлися люди до читальні, вибрали комітет, котрий зайнявся збіркою грошей, аби збудувати відповідний пам’ятник на могилі Марка Каганця, щоб була пам’ятка для наступних поколінь, щоб вони знали, що Марко Каганець згинув за народню справу. Далі, треба було грошей для вдови по Марку, яка до того тоді була ще й в тяжі. Гроші на ту ціль впливали з наших повітів Галичини, а також із Америки й Канади. По трьох місяцях, як упав Марко, його жінка Федоня вродила доню, яку на хресті назвали Ольга. Коли вона виросла, стала дівкою, тоді вийшла заміж за сина моєї тети — Івана Мар’яша. Федоня вийшла заміж за вдівця Михайла Гнатюка, бо так люди врадили, що він буде добрий муж і вітчим. Але й Федоня не була довго щаслива, бо Гнатюк, як вибухла війна, пішов до війська та й більше з війни не вернувся. А Федоня померла у час тієї війни.

Для повного образу треба ще сказати, що на похороні Марка Каганця на цвинтарі була зосереджена вся жандармерія, що була тоді в Коропці. До нікого жандармерія не наближалася та й ніхто до неї. На другий день по похороні, жандармерія покинула Коропець, а залишилося її ще 50-ох. За тиждень виїхала з села й решта жандармерії, а залишилося лиш п’ятьох жандармів; до них були ще ті три, що вбили Марка Каганця, які щойно по двох тижнях почали робити службу. Незадовго по похороні Марка прийшли завізвання до суду для 64 осіб, які були з Марком на мості. Справа тягнулася довго; наші адвокати відкинули відразу вісім осіб, а в тім три жінки, які в той час трагічної події лиш з’явилися на мості й були лише свідками. Сорок людей було покараних від 14 днів до трьох місяців арешту.

На могилі Марка Каганця поставили гарний пам’ятник. Щорічно тут на Зелені Свята священики при великім здвизі народу правили панахиду. Жандармерія у той час навіть не дивилася у той бік. Люди в селі – та й по інших селах – стали свідоміші: приїжджали до нас наші посли, люди почали закладати читальні “Просвіти”, “Соколи”, “Січ”. А в хаті нашого о. пароха було три партії: отець був москвофіл, син Стефан націонал-демократ, а Роман – радикал. Так воно було аж до вибуху війни в 1914 році.

Свої дані про с. Коропець, що їх іще запам’ятав, подає Омелян Мельник.

У другій половині XIX стол. у селі було дуже мало грамотних людей, хіба священик і дяк. При дяківці була школа неграмотних, у якій учив дяк так званої тоді – руської мови. Назва “українець” іще не була знана, а щойно з початком XX століття ця назва поволі проникала й на село. До нашого села прибув у 1896 р. на парохію о. І. Проскурницький з двома синами: старший Стефан пішов у духовну семінарію і в 1910 році висвячено його, а другий і син Роман вивчився на адвоката. І ці обидва молодці почали організувати наших коропчан і пояснювати – що це таке українець. Була одна біда, що їх старий батько був москвофіл і заснував читальню ім. Качковського. Але вже в 1905 р. народ почав приходити до національної свідомости заходами Марка Каганця, сина Василя, який вернувся з війська. Служивши при війську, Марко вже там познайомився з українцями міста, в якому відбував службу, бував і в українських установах, був на авдіенції у митрополита Андрея Шептицького. Там він, Марко, набрав ширшої національної свідомости. То вже восени 1905 року оснував у селі читальню “Просвіти”, Кредитову Кооперативну Спілку, якій Ревізійний Союз Кооператив дав позику в суму 10.000 корон для коропецького населення.

У виборах до краєвого сойму в 1906 р. українська сторона впала. В 1907 р. сойм ухвалив, що голосовання на послів до віденського сойму має проходити “тайно і безпосередньо”. Ці вибори мали відбутися в 1908 р. У місяці січні 1908 р. ґраф Бадені післав свою довірену особу до Марка Каганця, щоб він “був такий добрий” і прибув до ґрафа Баденія на авдієнцію. Марко Каганець пішов до ґрафа. З перших слів розмови ґрафа Баденія було таке, що він поставив вимогу до Марка Каганця, щоб він не брав участи у виборах до парляменту, за це дістане винагороду – 15 морґів поля від ґрафа Баденія. Марко Каганець відмовився від цієї ласки. Першого лютого 1908 р. надійшли закони про тайне і безпосередне голосування на посла. Ці закони прийшли до Сільської Громади. А 5 лютого 1908 р. Марко Каганець, як голова читальні “Просвіти”, скликав членів “Просвіти”, щоб вибрати комітет із 15 осіб і разом ранком 6 лютого піти до Сільської Громади й домагатися, щоб дали вияснення того закону про “тайне – безпосередне” голосування на посла. Поміж членами “Просвіти” знайшовся зрадник і дав знати польській стороні, що ранком – 6 лютого – прийдуть делегати з читальні “Просвіти” під проводом Марка Каганця. У Сільській Громаді заметушились і цілу ніч на 6 лютого були в тривозі й радились – польські патріоти й руські хруні – над тим, що зробити, як прийдуть делеґати від читальні “Просвіти”? Настав ранок 6 лютого. Наша делеґація з Марком Каганцем пішла до Сільської Громади домагатись, вище згаданого вияснення закону про “тайне і безпосередне” голосування. Будинок Сільської Ради був замкнений, а в середині було повно людей – радних та інших, разом із двома жандармами. Наша делеґація знадвору домагалась, щоб їх пустили й вияснили закон про голосування. Ніхто дверей із середини не відчиняв. По деякому часі вийшли два жандарми з карабінами в руках і крикнули: “В імені цісарсько-королівської моці розійтися, бо стріляєм!” Делеґація не вступалася. Жандарм крикнув удруге: “В імені цісарсько-королівської моці розійтися, бо стріляєм!”. На третій виклик делеґація почала виходити на місток, ідучи на головну дорогу. Жандарми перебігли і, заложивши баґнети, стали перед делеґацією. На переді делеґації ішов Марко Каганець, а коло нього з одного боку йшла його жінка Федоня, а з другого його сестра Юстина. Жандарми підійшли до Марка. Його жінка і сестра побачили, що тут не жарти й обіймали руками груди Каганця. У ту мить жандарми поміж жіночі руки пхнули два багнети у груди Марка Каганця. Він зробив іще декілька кроків і впав неживий. Ось так малася ця трагічна подія у нашім селі. Тайні і безпосередні вибори до парляменту відбулися того ж 1908 року в квітні і послом від українців вийшов тоді д-р Євген Левицький.

Організатором нашого села, вернувшись із війська, став Ілько Максимів, син Федя. За його старанням збудували Народний Дім при вулиці Перевіз, оснували кооперативу виробу цементової дахівки, і коропчани покривали свої будинки вогнетривалим покриттям. Засновано в селі пожежне т-во “Січ” – головою, отаманом, був Ілько Максимів, син Федя. Це
т-во було знаним на увесь Бучацький повіт. Т-во “Січ” брало участь у Січовому Народному Здвизі у 1911 р. і в Січовому злеті 1914 р. 28 червня, у Львові: тоді було нас 25 людей-коропчан, разом із усіма Січовиками проходили ми головними вулицями Львова, з бальконів домів ми чули оклики: “Слава Коропцеві — Каганцеві!”, а найбільше окликів було по Личаківській вулиці.

Роман Коцик, урядовець Повітового Комісаріату в Заліщиках в 1918-19 роках подає: Справа замордовання Марка Каганця у Коропці, і що його доконав австрійський жандарм, поляк, Ябчиньскі, під час виборів 6 лютого 1908 р.

В 1918 р. повітовим вахмайстром австрійської жандармерії в Заліщиках був убивник Марка Каганця в Коропці, пов. Бучач, Ябчиньскі. Коли українці перебрали владу, тоді Ябчиньскі був звільнений зі служби й проти нього повели слідство за згадане убивство. Акт обвинувачення я сам читав. Ябчиньскі, боючись що його заарештують, переховувався в селі Касперівцях, у лозах, над Серетом. Мучений совістю і лякаючись суду, він збожеволів і незабаром помер.

До причини смерти Марка Каганця є ще ось така подробиця. У Коропці жив жидок, що торгував телятами. Накупив він телят, аж тут, несподівано, повітовий ветеринар винайшов писково-ратичну заразу. Позамикано ярмарки, заборонено вивозити з повіту худобу. Такі репресії повітове староство не раз пристосовувало проти сіл, які при виборах не хотіли голосувати на польського кандидата. Та жидок за тихою згодою Ябчиньского – тоді коменданта постерунку ц.к. австрійської жандармерії в Коропці – уночі вивіз свій товар через Дністер у Товмацький повіт, де цеї заборони не було. Однак про все це знав Марко Каганець і десь висловився, що проти Ябчиньского є докази, що він зловживає владу. Про цей закид довідався Ябчиньскі і постановив: за всяку ціну позбутися свідка. За Австрії хоча б і найменший натяк про зловживання влади жандарма загрожувало переносом його на інше місце. Нагода трапилася – під час правиборів у Коропці. Ябчиньскі, ніби усуваючи юрбу з-перед виборчого льокалю, пхнув баґнетом під серце Марка Каганця. І зробив це обдумано, знаючи, що це спричинить смерть. Офіційно ж подав, що Марко Каганець сам настромив себе на баґнет. Переведено слідство, краєва команда жандармерії стала на становищі, що хоч ужиття зброї зі сторони Ябчиньского було оправдане, то чому ж баґнетом пробито в саме серце? В цю справу вмішався тодішній ц.к. намісник Галичини, ґраф Андрій Потоцький, як найвища влада в краї, і зарядив — припинити слідство проти Ябчиньского. Ґраф Андрій Потоцький у своїм польськім шовінізмі був такий засліплений, що смерть українського свідомого селянина з рук ц.к. жандарма-поляка уважав за річ природну. Та й польська тодішня преса відповідно насвітлювала цю подію, представляючи Ябчиньского як незрівняного “службісту”, який “унешкідливив українського гайдамаку”. А справді, то Ябчиньскі був звичайний бандит-убивник, що для такої низької ціли доконав цього злочину. Ніяких політичних мотивів тут не було. Ґраф Андрій Потоцький, ц.к. намісник Галичини, “найвірніший слуга цісаря”, – як він сам себе титулував, – важенько за це заплатив.

Нотатки з львівського щоденника “Діло” про вбивство Марка Каганця

“Діло”, ч. 29, 7 лютого (25 січня) 1908 року. Перша стаття на першій сторінці: “Поллялася кров!”

Телеграми: Б у ч а ч – В Коропци при правиборах жандарм забив селянина. Зареквіровано військо.

Золотий Потік – Член Народного Комітету Марко Каганець в Коропци заколений нині жандармами з причини передвиборчої аґітації. Кажуть, що його нарочно замордовано.

Ми нічого не знаємо, тільки те, що в Бучаччині кандидує радикал д-р Северин Данилович, а проти нього ґраф Генрик Бадені, який хоче “заступати” українське селянство. З роду Баденіх був ґраф Казимир галицький намісник і австрійський президент міністрів, виновник перших в Галичині кривавих виборів.

Посли Вячеслав Будзиновський і Евген Левицький – демарш у президента Бека.

“Діло”, ч. 30, 8 лютого (26 січня) 1908 року. “Кривава подія в Коропци”. Польська преса, за винятком соціялістичного “Ґлосу”, не подала ніякої вістки, а тільки інформація покликається на “Діло”, подаючи, що не було правиборів, бо вони розписані на 13/2, але траґічна подія “була наслідком бійки, яка повстала між самими рускими селянами”.

Товариш і друг Каганця, якийсь п. 3., подає характеристику Каганця: “Інтелігентний, очитаний, засновник “Просвіти” і “Каси позичкової”, член Народного Комітету”.

“Діло”, ч. 32, 11 лютого (29 січня) 1908 року. Урядове донесення: Львівська філія ц.к. Кореспонденційного Бюро подає, що Марко Каганець побив разом з іншими трьох політичних противників тяжко. Жандармерія арештувала головних виновників Гнатюка і Каганця. Каганець ставив опір і вхопив обома руками два карабіни жандармів. Тоді жандарми його вкололи двічі легко, а третій був смертельний.

“Діло”, ч. 35, 17 лютого, 1908 року “Коропецька жертва. Марко Каганець, син Василя, народжений 12 січня 1881”;

ч. 36, 18/2, продовження: вбили жандарми Токарскі і Ябчиньскі;

ч. 37, 19/2, продовження: Ябчиньскі хотів ще стріляти до Микити Василика, сина Василя, але жиди заслонили.

Отець Проскурницький Йосиф, місцевий парох, покликаний, дав розгрішення, лікар д-р Мосочи сказав, що вже запізно, Каганця взяли на руки О. Вовків, Р. Басистюк і І. Каганець і перенесли на бік.

Похорон в суботу — отець Проскурницький і син Стефан, о. Збудовський з Зубрця, Гук з Порхови, Навроцький з Кутиск, — 6000 народа, говорили в церкві о. Збудовський, над гробом о. Проскурницький, нотар Ст. Танчаковський від Народного Комітету і селянин А. Луців. Велика делегація зі Львова не приїхала, бо сніговія засипала залізничний шлях.

“Діло”, ч. 38, 20 лютого 1908 року подає статтю “Коропець”, у якій пишеться про сваволю польської адміністрації і криваві розправи: 1897 перші вибори вбито у Чернієві Петра Стасюка, 1902 в час страйку – Франка Скочиліса, 1906 Лядське, 1907... (Невиразно переписано).

ПОЛЛЯЛАСЯ КРОВ!
Газета “Діло”. Львів, 7 н.ст. Лютого (25 ст.ст. січня) 1908 р. С. 1.

З Бучацького виборчого округу наспіли до нас вчера вечером отсі телєграми:

Бучач. В Коропци при правиборах жандарм забив селянина.

Зареквіровано військо.

Потік Золотий. Член Народного Комітету Марко Каганець в Коропци заколений нині жандармами з причини передвиборчої аґітації.

Кажуть, що його нарочно замордовано.

В хвилі, коли се пишемо, не маємо ще ніяких близших звісток про подробиці сього найновішого акту кривавої мартиріольоґії українського народу в його поході по тернистім, кров’ю заллятім і трупами встеленім шляху до визволення.

Але сього й не треба, щоб віддати останній поклін жертві, що отсе зійшла в могилу, щоб нап’ятнувати сей новий кровавий злочин оборонців польського стану посідання на нашій землі.

Загальнополітичне тло, на якім скоївся сей злочин, таке: В Бучаччині кандидує в сільській курії з рамени української радикальної партії краєвий адвокат д-р Северин Данилович. Проти нього виступає, хотячи заступати інтереси українського селянства в “єдинім польськім соймі”, дідич ґр. Генрик Бадені, парість того роду Баденіх, якого репрезентант проклятої політичної пам’яти ґр. Казимир Бадені, бувший ц.к. намісник і ц.к. президент міністрів, був виновником перших кровавих виборів в Галичині.

Вже з самого початку передвиборчої акції стало очевидним, що теперішні соймові вибори нічим не ріжнитимуться від найгірших Баденівських виборів, хіба що будуть ще страшніші від них, бо ж “Rada Narodowa” не даром завзивала до “з’єдинення і напруження всіх польських сил в Східній Галичині” для оборони польського стану посідання перед нашим народом.

Чим дальше розвивалася передвиборча акція, тим ясніше показувалося, що обіжник галицького ц.к. намісника, наказуючий політичним властям в поступованю з нашим народом придержуватися закона, був тільки хитрим політичним маневром, щоб, подавши нам надію на законне переведення виборів і ослабивши сею ілюзією законности нашу відпорність, заскочити нас, не приготованих, і тим лекше обдерти нас з тих позицій, на які з цілою форсою всіх польських сил ідуть оборонці польського стану посідання на нашій споконвічній батьківщині.

Бучаччина належить до округів, які за всяку ціну мусять бути здобуті для кандидата “Rad-и Narodow-ої”. Від самого початку виборчої акції діялися там нечувані надужиття. А при правиборах поплила отсе мужицька кров. Парість роду Баденіх промощує собі шлях до політичної карієри по трупах наших селян так само, як ґр. Казимир Бадені трупами наших селян укріпляв своє політичне становище в краю і в державі.

Так боронять поляки свого панування на нашій землі, – не польсько-шляхотське правління, а поляки, бо з виїмком одної соціяльної демократії всі польські партії дали “Rad-і Narodow-ій” своє “placed” на оборону польського стану посідання на нашій землі.

Чи й сей раз убийство горожанина держави під час виконування запоручених йому державною конституцією прав мине безкарно моральним і фактичним виновникам сього злочину, як минали безкарно всі попередні злочини? – Побачимо…

Побачимо, чи австрійська держава й тепер згодиться на те, щоб польський стан посідання на нашій землі укріплювано під охороною її законів, її ж державною силою, такими самими кривавими злочинами, якими в минувшості Польща здобула й укріпила своє панування на нашій землі, панування, яке було одним великим, кривавим злочином на нашім народі.

Інтервенція наших парламентарних послів.

(Власна телєґрама).

Відень, 7 лютого. Телєґраму про події в Коропци дістав посол Будзиновський вчера вечером. Зараз скликано нараду присутних у Відни наших послів. Президія клюбу представила бар. Бекови грізну ситуацію в краю з приводу виборчих надужить. Тут панує переконання, що таке переводження виборів тішиться патронатом намісника. Для перебування в Відни визначено з рамени клюбу послів В’ячеслава Будзиновського і д-ра Евгена Левицького, до яких треба звертатися о інтервенцію в справі виборчих надужить.

Бучаччина. Правибори в Слобідці Горішній відбулися крайно нелєгально. На управнених 150 допущено до голосовання 48 виборців. З того упало на нашу листу 26 голосів, на хрунівську-22. Мимо сего комісар оголосив: “Głosowało 48. Więкszоśćią wyszli Semań Staryk і Antoni Haniszewski”.

МАРКО КАГАНЕЦЬ
Газета “Діло”. Львів, 8-го лютого 1908 р. – С. 1.

Від товариша і друга бл.п. Марка Каганця п. З-ого, дістаємо отсих кілька звісток про життя і діяльність останньої з ряду жертви польського панування на нашій землі.

Марко Каганець належав до найсвітліших представників нашого селянства: образований понад міру пересічного просвіченого селянина, він цілою душею віддався праці і борбі за лучшу долю своїх братів. До значного образовання дійшов самоуцтвом. Німецької мови научився від п. З-ого, тоді академіка, а відтак у Відни в війську, де невпинно працював над своєю освітою. Національне освідомлення набув від згаданого академіка. В новішій нашій літературі був певно ліпше очитаний, ніж деякий інтеліґент. Хоч убогий, передплачував і читав майже всі руські часописи, належав до товариства “Просвіта” і політичних товариств нац.-демократичного сторонництва.

Як великий Коропець, о кілька тисяч населення, а бл. п. Марко Каганець, молодий чоловік, повернувши з війська і одружившись, став в нім відразу і просвітителем, і організатором, і провідником своїх темних братів. Був перший основателем і головою читальні “Просвіти” і “Каси позичкової”.

Все ішов там, де його кликав народний обов’язок, беручи постійну і невтомну участь у громадянських організаціях повітових і краєвих: не було віча, не було зборів і нарад в повіті, в окрузі і у Львові, де би його не було.

За свого побуту у Львові на останнім Народнім З’їзді відвідав мене як свого друга та розказував про те, як бойкотом довів до упадку читальню Качковського, основану парохом для конкуренції з читальнею “Просвіти”, – як вибудуав дім для сеї читальні, як гарно розвивається ведена ним “Каса позичкова”, вкінци згадував, що його ще жде боротьба виборча з місцевим дідичом ґр. Генриком Баденієм (не сподівався сіромаха, що в тій боротьбі зложить свою голову…).

Бл. п. Марко Каганець був тямущий в політичних законах та, як людина з природи спокійна, зрівноважена і тактовна, не міг нікого спровокувати, ані дати себе спровокувати. Тож замордовання його – се тим страшніший злочин.

Газета “Діло”. Львів, 21 марця 1908 р.

Заупокійне Богослуженє і Панахида за душу бл.п. Марка Каганця, заколеного жандармськими баґнетами в Коропці дня 6-го лютого с.р., відправиться в Катедральній церкві св. Юра в середу (25 с. м.) о годині 8 1/2 рано заходом українського жіноцтва.

На се Богослуження завзиваємо всіх, хто не затратив ще народної чести і почуття повинности супроти народних мучеників.

Браття і Сестри! А передовсім ти, молода Україно, що виростаєш на ниві, справленій кров’ю старших братів твоїх! Явіться всі одною великою громадою на Богослуженні і тим дайте доказ, що вміємо віддати честь пам’яти народних ро-бітників, що ворожий гнет, хоч ломить одиниці, народні маси і сили зламати не спроможен, що кров мучеників се тільки новий посів нових героїв на ниві народній.
Українське жіноцтво.

Жертви, збирані в часі панахиди, призначаємо на фонд стипендійний імени покійника.

Анна Тимків (1900–1990)

СПОМИНИ ПРО ВУЙКА МАРКА

його племінниці Тимків Анни Андріївни, очевидиці його загибелі (записані її внуком Максимівим Володимиром Петровичем у лютому 1986 р. в селищі Коропці Монастириського р-ну Терно¬пільської обл. (Публікується вперше. – В. М.)

* * *

Як вуйка Марка зарізали 6-го лютого 1908 р. (у четвер в 9-й годині зранє за місцевим чісум), то шандари розпорідилисі кинути їго тіло під корчму (де типер хлібний склеп (крамниця. – Володимир Максимів) і там тіло лижєло кілька годин, аж потім, коли виртовсі чоловік (Луць Мельниченко) з полє, куда возив гній і на санєх від гною завіз тіло до вуйка Марка хати.

* * *

Свою хату вуйко Марко віддов під читальню “Просвіти”. Дитина (донька Ольґа) вродиласі дес в червни (на Знисінє). До войска йшов в 21 рік, а служив в войску три роки, в Відни. Війшов з войска восини і ожинивсі з дівков з Лугів (присілок Коропця. – В. М.) зимних мнісниц, перед Великим Постом. Вона застудиласі в вісілє і чириз кілька місіців вмерла від ґальопового (раптового. – В.М.) запалинє. Поховали її дес по Вилицідни (Великодні. – В.М.), а восини він (Марко Каганець – В. М.) ожинивсі знов з сестров Мілька Фидрикового (Мельник Омелян – В. М.).

Мої мама Юстина (сестра Марка – В. М.), бувало, возмут куделю в руки і йдут до брата, нібито, прєсти, а наспровді, щоби бути в читални “Просвіти”, в вуйка Марка і розказували мині, що приходив жид Цімер, посланец від Бадинє (місцевий дідич – В. М.) і говорив з вуйком по-німецки і ніхто, ні сестра, ні жінка ни розуміли, що вони говорє. Довго говорили. Виділи тілько по лици вуйка, що він (Марко Каганець – В. М.) вес чєс відповідов “нє” по-німецки (хоть не розуміли, але виділи).

По сім жид пішов. (Цімер мав склеп (крамницю –
В. М.) і був найбогатшим коропецким жидом). По сім жінка питаласі: “Що він в тебе, Марку, хтів?”

А вуйко сі засмійов:

“Та же приходив жид, аби я хату продов”.

А вуйна тогди в крик і в плач:

“Чи може се провда, чи мине дуриш?”

Мої мама:

“Що ти нас дуриш! Ти скажи нам провду!”

Вуйко Марко каже:

“Скажу вам провду. Приходив Цімер, аби я йшов до згоди, до граб’його (графа. – В.М.), що пан мині обіцєє, що я хочу, чи гроший багато, чи полє, чи лісу, що я хочу. А я їму відповів, що якби я на се пішов, то я би тогди купив шнурок і би’м повісивсі, а нарід я би не продов.”

А по відвідинах Цімера (дес на почіток червнє) зи Львова до вуйка Марка прийшов лист і в нім було написано: “Марко Каганец! Якщо відступишсі від виборів, то будеш жити, а якщо нє, то ми тибе під землев знайдем, а вб’ям!”

По сім листі люди їму говорили:

“Марку! Нащо тобі того! Тажи маєш вирок смерти. Лиши то!”

А він:

“То не зі Львова, то наші хруні (хрунь – виборець, який продавав свій голос. – В.М.) написали з тої “кузні” (польської читальні, де тепер пологовий будинок – В. М.)”.

* * *

На могилі, на похороні (Марка Каганця. – В. М.) говорили: “Марку! Ти мов бути в нас послом (депутатом. – В. М.). Скинь той кожух. Ми тибе вбиремо в шуби, а ти казов: “Нє, браття! Я свого кожуха ніколи не покину”.

* * *

Небіжчик дід Каганиц (батько Марка Каганця Василь. – В. М.), бувало, каже: “Марку! Йди молотити”. А він вдарит пару раз ціпом, а решту чісу все щос читая. (Шафка в наші коморі – від їго книжок).

* * *

Бувало, хтос прийде до него і просит: “Пане Марку! Порадьте мині, як мині бути в тій, а тій справі?”. Він порадит, розкаже… А при відході той чоловік хоче поцілювати вуйка Марка в руку, вуйко їго стримував від того і казов, що нікого ни траба цілювати в руки, досить буде, як лише подєкувати словом.

* * *

Їх було троя рідних: Іван – найстарший, по нім – Юстина, а Марко – наймолодший, вродивсі 1881 року.

* * *

Вуйнина мама (дружини Марка Каганця – Федоні. –
В. М.) походила від Мандаревих, а її брат був з Вагнірівки (присілок Коропця. – В. М.) – Мельник Михайло. Він був на той чєс війтом Коропцє і підписов вирок (дозвіл) смерти на вуйка Марка, бо її вуйнина мама Титєна, як вмерла вуйна Фидонє (1912–1914), заводила (голосила. – В.М.): “Нащо ти мені дітий розлучив з пари? Що ти зробив (до рідного брата)?”.

Як вуйна Фидонє вмирали, то сказали: “Де мій чоловік Марко Каганец?”

А її мама Титєна сказали: “Фидоню! Марко вмер, Марка нима, а твій чоловік – Михась. Може їго закликати?” А вуйна: “Мій чоловік – Марко Каганец!”

(Михайло Гнатюк, близкий товариш вуйка Марка, ожинивсі чириз рік з нев (Федонею. – В. М.) і коли вона вмерла дес в 1912–1914 роках при дитині, то він (Михайло Гнатюк. – В. М.) ожинивсі другий раз, можливо, на почітку австрійскої войни. А друга жінка втопиласі в Дністри на пириправі, як йшла до Тумачі (в Тлумач. – В. М.) на ярмарок, а Гнатюк Михайло в войну поповсі в полон в Росиї, і чутки вже за него більше ни було).

* * *

А по тім, як війт – Мельник Михайло – вмиров в войну, то довго слабувов і ни міг вмерти, аж просив, аби їму привили дитину вуйка Марка, Ольґу. Той погладив її по голові і личку і того днє сконов.

* * *

В войну родинам, з котрих походили вояки, то по низких цінах приходили продукти на сило, чириз війта, а на загиблих належіласі пенсия. А війт і їго колєґи то всьо притримували собі, аж’ім мусіла писати скаргу до Львова, до Степана Барана, котрий чириз казету просив нарід, щоби звиртатисі до него в ріжних справах кривджинє. І в дуже скорім часі, на другий місіць, всі продукти, що належілисі, були роздані людєм.

* * *

Маркова донька Ольґа вродиласі в червни, вже по тім, як вуйка зарізали. В дві ниділи по Чеснім Хресті (27 вересня. – В. М.) мої мама Юстина (рідна сестра М. Каганця. – В. М.) їздили на суд до Станіслава з малов дитинов Мартьов (Марією. – В. М.), що мала дві ниділи.

На суді всіх українских свідків вбивства поляки зробили винними, а за свідків взєли поляків, котрі свідками ни були.

В Станіславі, як йшов суд, а тривов він дві ниділи, вуйна Фидонє і мої мама квартирували в Марії Таданскої, одної пані, котра дуже добре до них ставиласі, гріла дітєм молоко на газі вночи.

Вуйну і мою маму хтіли засудити за то, що вони, як вуйка вбили, то обзивали убійників всяко. І тому поляки за образу гонору і цісарської влади хотіли їх засудити.

Українскі адвокати, а було їх 36 чоловік на суді, говорили в захисті: “Ви їх ще хочите – в тюрму?! З тими кайданами, з тими малими дітьми?!”

А вуйка Івана (Маркового брата. – В. М.) і ще пару (кілька. – В. М.) чоловік засудили на дві чи три добі арешту за слівну образу особистого гонору убійників і влади.

* * *

Як йшов суд, то вуйко Іван їздив в Коропиц з Станіслава за одежив вуйка Марка, в котрі їго зарізали, і в салі суду показували, як вуйка вбивали. Бо польські свідки свідчили, що вуйко Марко був п’яний і сам вбивсі, а потім, що їго вбили ни навмисно. Аж як показували, як їго вбили, то українскі адвокати доводили, що вбивство було навмисним. Показували, як мої мама Юстина і вуйна Фидонє тримали Марка попід руки, а вуйко Іван тримов їго ззаду, коли в вуйка Марка були вже запхані баґнети.

Я такіж була’м там сирид людий, Али на свої очи, як в вуйка запихали баґнети, ни виділа…

* * *

Вуйко Марко домаговсі “виборчих листів”, а їму сказали, аби прийшов на шестого лютого до канцеляриї ґміни за ними.

А днем борше (раніше. – В.М.) в читални, в Маркові хаті, зібралисі ближчі товариші вуйкові і нарадилисі, що коли будут Марка або когос ариштувати, то вони їго ни дадут, а підут за ним всі до арешту, щоби кара була менша кождому.

А на рано всі ближчі, котрі вчера радилисі та й инші, зійшлисі “на місті” (в центрі села. – В. М.), а вуйко Марко і сусіди рушили до ґміни. Вуйко вздрів мого тата Андрія і сказов: “Шваґре! Ходи з нами”. Тато прилучилисі до них, а “в місті” прилучилисі всі инші. Сирид них були і ксьондзові (священикові. – В. М.) сини Штифан і Ромко. Штифан був “народовиц”, Ромко – “радикал”, а їх тато – ксьондз Проскурніцкий Іван був “москвофілом”. Три партії в хаті! Штифан загинув на австрійскі войні.

Вес нарід посунув чириз міст (на річці Коропець. –
В. М.) перид канцилярию, котра була зразу за мостом зліва.

З канцеляриї війшов шандар і сказов: “Марко Каганец – ариштований!” А люди зачєли кричєти:

“Як Марко ариштований, то ми всі йдем за ним!”

А шандари:

“Марш, пси, відси!”

Люди знов завирнули на міст. Аж шандар крикнув:

“Halt! – Стій!”

Вуйко сказов:

“Станьмо”.

Се було дес посиридині мосту. Оден з шандарів ззаду вдарив вуйка Марка по голові шахтом (прикладом. – В. М.). Вуйко сказов:

“Браття! Бороніт, хто в Бога ввіруя, бо б’ют і тєжко б’ют!”

По тім, як вуйка вдарили по голові, то вуйна Фидонє і мої мама Юстина вже тримали їго під руки, бо він вже був прибитий від того, що їго вдарили.

Коли люди спинилисі, то шандарі: Ябчинский, старший сирид них, Токарский і Родзінский пропхалисі поміж людий і позапихали поміж пальці вуйни Фидоні і мої мами Юстини баґнети… Два перших баґнети пішло в груди, здолини, а третий в чериво і аж пирикрутив їго там.

Вуйко Марко розчіпив кожух, підоймив полу кожуха і сказов:

“Браття! Подивітсі на мене! Руска кров проллєласі з мене! Тримайтесі … (На початку цієї фрази голос вуйка Марка ще було добре чути, а на слові “Трима-а-а-айтесі…” – він вже був стих до ледь чутного шепоту. – В. М.).

Люди кинулисі за свіжим хлібом – затулєти рани…

* * *

Маркова мама, Катерина, вмерла в 42 роки при дитині. Вона лижєла на катафельку, а дитина в ні киваласі. Марко був тогди малим хлопцем.

А тато Василь (батько М. Каганця. – В. М.) вітак ожинивсі з Давидихов, а вона привила з собов малого хлопцє до трох їго дітий, і Марко дражнивсі з хлопцим і казов: “Сину Давидів, ти хліба ни видів”. Хлопиц зчіста дуже плаков, і Давидиха скоро забраласі на чоловіків ґрунт.

* * *

В сериду перид шестим лютим дивітсот восьмого року, що було в читвер, в хаті вуйка Марка хлопи дуже співали, так що лямпа в хаті гасиласі. Співали:

Попід гай зелененький

Ходит Довбуш молоденький,

Топірцем ся підпирає…

…Ця вечеря буде певна,

Всьому світу буде дивна.

А вуйко по сій пісни сказов:

“Сей обід буде певний, всьому світу буде дивний!”

* * *

Ксьондз Проскурніцкий, той, що був “москвофілом”, потім ни хотів довго дати шлюбу мині і твому дідови Володимирови, крутив голови, бо хотів хабару. Посиловсі на то, що чєс такий, поляки…

Як давов шлюб 10 лютого 1920 року, то він молодим, що були вже на колінах готові до присяги, втрох з ним і більше нікого, засилив перстені на руки, на голови поклов віночки, а присяги ни давов, бо ни можна – чєс такий…

Аж як в червни прийшли большивики, то твій дід пиридов їму, аби він жинивсі зі свойов служницив. Їму донесли, і він вітак на Службі Божі се саме повторив пирид людьми – тим самим сибе віказов.

А в червни по сім пириказов, щоби молоді приходили, і дов нам шлюб. Все чиков за шлюб хабару.

* * *

Одного разу вуйко Марко спитов мине:

“А чи знаєш ти, що то значит “батько”?”

А я їму кажу:

“Та то той жибрак, що їму діти так призиваютсі”.

А він смієсі і каже:

“Нє-є. “Батько” то – каже, – є “тато”.

* * *

Доньку Маркову Ольґу хтіли Фидрики (родина Маркової дружини Федоні. – В. М.) віддати за Петрулика, війтового внука, а вітак віддали за Івана Мар’яша. Як вмерла на ногу, то мала дес 25 років. Покрутила дуже ногу і псуваласі кість. Від неї три доньки: Ґенє – найстарша, вітак Ганє, а наймолодша – Євка.

* * *

На похороні вуйка Марка були присутні Левко Бачинский і Євген Левицкий.

Поляк Марцін на прізвиско Мадзур казов по похороні: “Я би’м сам хотів вмерти, аби мині такий похорон робили, як Каганцеви”.

СПОГАДИ ПРО МАРКА КАГАНЦЯ
ІЛЬКА МАКСИМІВА*,

дворазового війта с. Коропця після загибелі
М. Каганця (Публікується вперше. – В. М.)


***

Як я парубочив, то Марко Каганець був тоді оберштом, так в нас звали старшого парубка, котрий керував парубоцькими справами. А як Марко йшов до війська, то ми помінялись капелюхами, бо єго був з павами, на знак старшого, і сказав на мій капелюх:

“Бо ти будеш старшим, а мені до війська такого не треба”.

А як Марка Каганця зарізали, то я в той час був у Ольги Курцеби в “Сільськім Господарі” в Львові, тай дещо хуторили… Входить брат Микола Курцеба, дуже поденервований.

“Що сталось?”, – запиталась Ольга, а Микола заледве вимовив: “Марка зарізали…”

“Котрого Марка, хто зарізав?” – і він подав телеграму.

Ольга читає: “Три жандарми на мості пробили баґнетами Марка Каганця наскрізь, і Марко згинув на місці. Коропець. 6.2.1908 р. Підпис телеграми – Стефан Танчаковський, нотар. Між нами тишина, Ольга втирає сльози. Я здержувавсь, бо військовикови не пасувало бути бабов, та не вдержав…

Ольга: “Пропав наш Коропець, хруні знову опанують наше село”, – та й далі втирає сльози. Микола: “Ни плач сестро, одного зарізали, а сто вродиться”.

***

Каганця зарізали 6.02.1908 р. Люди дрожали, а “Січ” 2.06.1909 р. на могилі Каганця маніфестаційну панахиду робила. Одного Каганця вбили, а сто родилось. Січовики з Кошовим сусідні громади рухають, такі як Вістра Делява, Будзин, Горигляди, Порхова, Зубець, а навіть Жижномир, бо в Коропці “Січ” – перша в повіті.

***

12.04.1908 р. Мирослав Січинський застрілив намісника Галичини графа Потоцького. Стріляючи першу кулю, сказав: “За Каганця”. Другу: “За Ляцьке”. Третю: “За гуцульські штрайки”.

Я іще по Львові довго ходив і ни один раз ми з Курцебами збирались в “Просвіті”, і там вже загорівсь огник в моїм серцю любови до України. А почином була кров Марка Каганця. І там же я прирік при сестрі і браті, що буду працювати для відродження свого Народу і славу Неньки України.

_________

* Ілько Максимів нар. 6 серпня 1884 р. в Коропці, один з визначніших діячів-селян. Молодший трохи від Марка Каганця. Основник читальні Товариства “Просвіта” на Перевозі (присілок Коропця – В. М.), Товариства “Січ”, Член Української Національної Ради в Станиславові 1919 р., співосновник Районової Молочарні і її довголітній скарбник. Помер у притулку для старших у Абондан (Франція) 16 листопада 1954 р. “Бучач і Бучаччина”. Нью-Йорк-Лондон-Париж-Сідней-Торонто. 1972 р.


Гнат Хоткевич

ТРОЄ[1]
(Харків: Рух Т 1, кн. 1; 1928 р. – 328 с.)

Нарис з галицького життя

В одній із Львівських кав’ярень сиділо троє молодих людей. Обличчя їх були бліді, – видно, що життя на цім світі діставалося їм нелегко. Голови їх були нахилені в одне місце – вони слухали читання, і то так, що забули, де вони знаходяться: забули, що довкола них сотні людей, що кельнери поглядають за всіма гістьми, щоб який не втік, не заплативши; що це публічне місце, а в ньому однаково невільно показувати язик і душу...

Вони слухали, як нервовий, трохи приглушений голос читав:

...“Нова стація мученичого походу нашого народу на історичну Голготу, нову криваву жертву поклало наше мужицтво на визвольнім престолі. Озвірілі від ненависти фарисеї горлають без упину: “Розпни його! Розпни його!..” А всякі Пілати вмивають руки від невинно пролитої крови...

Чим більше вісток приходить про коропецьке вбивство, чим ясніше стає, що зроблено в Коропці “в імені права”, тим більше стинається кров у жилах, і ніяк не можемо собі вияснити, що щось подібного могло статися в конституційній державі середньої Европи, і то під правительством, що опирається на народнім парламенті, вибранім на основі загального голосування!

Село Коропець лежить в окрузі, де, по довгих літах панщизняної неволі, стали оце селяни приходити до повної свідомости своїх горожанських прав і відчування політичного гнету та економічного визиску. Коропецькі люди віддавен-давна віддаються промислові, торгівлі, і притім визначаються свободолюбністю й карністю в організації. В селі – читальня “Просвіти”, де гуртується майже ціле село, з виїмком нечисленної москвофільської фракційки, що гуртується коло читальні общества ім. Качковського. Крім того, мають наші люди касу й крамницю, а також “Господарську спілку”, дуже добре ведену. Коло двору тутешнього дідича, графа Станіслава Генріка Бадені. що кандидує проти нас до Сойму, гуртувалося все вороже нашому народові. Працював тут передусім двірський персонал, що без упину уладжував у дворі всякі патріотичні маніфестації, аби лиш з неуміючих говорити по-польськи латинників [2] зробити завзятих поляків.

Працювали тут і польські ксьондзи, і всі поляки – учителі й учительки, окружний лікар; сповняла теж свою місію й “жандарська квартиря”. І ось виринула польська “Czytelnia”, ба навіть райфазенка [3], заснована для підкопування наших інституцій. Розуміється, не обійшлося тут і без позичення сил із табору так званих хрунів, зрадників свого народу; так, наприкл., пішов на услуги дворові між іншими також і теперішній війт [4] Михайло Мельничук (Михайло Мельник. – В.М.).

Росла й кріпла Польща, збільшувалися дратування та всякі знущання над нашим народом; але рівночасно зміцнювалася й організація наших селян. Провідником громади в боротьбі з місцевою Польщею, був якраз покійний Марко Каганець, син Василя. Не засібністю вибився він у громаді, бо мав усього хату, чверть морга огороду й два морги поля, але розумом і любов’ю до свого народу. Вже кілька літ верховодив він у громаді, всі його шанували й слухали, а він за-ступав і поучував громадян на кожнім кроці з незрівненим пожертвуванням, яке, врешті, припечатав своєю смертю...

Почалися приготування до соймових виборів. Двір [5], з котрого кандидував. сам дідич гр. Бадені, докладав усяких старань, щоб попсувати українську народню справу, і насамперед список правиборців було пофальшовано так, що селяни, під приводом Марка Каганця, внесли не більше не менше, як 75 рекламацій [6]. На зборах громадська рада ухвалила ви¬брати з-поміж себе рекламаційну комісію, і вибрала п’ять членів. Але на засіданню писаря не було, тож війт заявив, що ухвала пізніше буде внесена до книги протоколів; але на другий день пішла по селу чутка, що таки війт не хоче заносити ухвали до протоколу, і значить, справа рекламації піде
внівець: вибирати будуть двірські прислужники, що не мають навіть права вибору, а поправні господарі й чесні люди права голосування будуть позбавлені.

Марко Каганець пішов до війта, і той йому це ствердив, покликуючися на те, ніби рекламації належать до староства. Даремно переконував Марко війта, показуючи йому відповідні параграфи “Збірника адміністраційних законів”, війт, знаючи за собою піддержку двора, уперся. Рішено було послати до староства телеграму з оплаченою відповіддю, – і послали. Але староство не дало в цей день відповіди; тому рішив Марко задержатися з рекламаціями до завтрого.

На другий день рано вийшов Марко зі своєї хати, та, стрінувшися з сусідом, вони рішили піти до громадської канцелярії розвідатися в рекламаційних справах. Жінка не хотіла пустити з дому Марка, знаючи ворожнечу двораків до чоловіка й погрожування жандарів. Марко став упевнювати жінку, що він нічого злого не зробив, тож нікого не боїться й піде; але жінка, щось інстиктивно чуючи, рішила йти разом з чоловіком. По дорозі стріли сестру Марка Юстину та ще кількох людей, що також цікаві були дізнатися, що відповіло староство, – і всього йшло чоловік 8–10, але не всі разом, а вроздріб.

На краю майдану пливе широкий потік, званий Коропчик. На нім стоїть довгий і широкий міст, зараз за мостом стоїть капличка св. Яна, а за нею громадська канцелярія, до якої сходиться з гостинця ліворуч по містку, що накриває вуличний рів. Місток цей розділяє бар’єра на дві половини; з половини, ближчої до великого мосту, ідеться на площу, а з другої половини – у вузьку, обведену поруччям, доріжку, що веде прямо до канцелярії.

І от, коли люди наблизилися до канцелярійного містка, проти них вийшли з громадської канцелярії два жандарі й швидким ходом наблизилися до людей. Старший жандар, станувши в трьох кроках, озвався: “В імені права я вас арештую. Прошу до гміни [7]”, – і назвав Марка та його сусіду. Арештовані не робили жодного протесту, і жандарі їх повели. Був серед людей і брат Марка Іван; він крикнув: “Браття! Ходім і ми!” – і всі люди пішли в напрямі до канцелярії.

“Коло канцелярії теж уже стояли люди, цікавлячися справою рекламацій. Тут нараз жандарі кидають арештованих, поминають людей і проштовхуються до дверей канцелярії. Станувши коло них, обертаються лицем до людей, виходить ще й третій жандар, і чується наказ: “В імені права прошу розійтися, бо буду стріляти”. Селяни, щоб не входити в непорозуміння з жандарями, повернулися всі від канцелярії лицем до шляху і почали йти. Жандарі йшли за людьми. Марко був усередині, коло нього брат його Йван, а також жінка й сестра. Люди йшли спокійно, але, очевидно, не могли розійтися, поки не вийдуть з вузенької, обгородженої стежки на шлях, а з шляху – по мості в село... Нараз пропихається між людей один жандар і ні з того, ні з цього ударив Марка прикладом по голові. Ударений крикнув: “Люди, рятуйте!” Жінка й сестра вхопили його, щоб не впав...

А жандар підождав, поки до нього не протислися ще других двоє жандарів; потім вони перескочили через поруччя вулички і, забігши перед людей на шлях, знов почали кричати розходитися. “Та куди ж нам іти, як ви загородили нам дорогу?..” – говорили люди. “Чому ви забігли нам дорогу? Пустіть нас до наших хат...” Але жандарі станули всі в ряд і виставили проти людей штики... “В імені права прошу розійтися, бо стрілятиму”.

І в цю хвилю положення, було таке. Марко був в передніх рядах, але не напереді, сестра держала його праву руку, жінка обняла його за шию з правого боку а брат Іван обняв з правого боку за плечі. На поклик жандарів, передні люди, а в тім і Марко, зупинилися, але задні того не чули й перли наперед, – і тут сталося щось страшне. Всі три жандарі, пропускаючи мимо себе других людей, всі три одразу вдарили на Марка, – тільки на нього одного. Один ударив його штиком у груди з правого боку, між руками жінки й сестри... “Браття... вже кров з мене ллє...” – застогнав нещасний, а тут старший жандар ударив штиком в живіт, один раз і другий раз... Марко ступив два кроки – і впав мертвий...

Жандарі обтирали кров з штиків хустинками... Нічого не сталося, ніхто більше не був зачеплений, ніхто не був арештований, – тільки от жандарі вбили свого ворога, та й усе. Бо Марко мав багато політичних процесів, в котрих все вигравав проти жандармів, бо Марко стояв за громаду.

А потім два жандарі пішли, а зостався один старший (така була небезпека для жандарів); він хотів стріляти ще до одного свідомого українця – Микити Василика, але вже жиди його затулили собою. А коли брат убитого й ще двоє людей хотіли занести тіло Марка до хати, то жандар не дозволив, – і тіло лежало на шляху. Тут же жандар розібрав покійного з кожуха, розстібнув сорочку й наддер її сам коло ковніра, а також вийняв з торби бандаж і заткав трупові одну рану.

Місцевий священик вибіг з хати й молився коло вбитого. Люди одні падали на коліна, другі простягали руки до неба, повторяючи слова молитви, і всі плакали; лиш жандар не шанував навіть цеї минути й кричав: “В імені права прошу розійтися!” І так серед шляху лежало тіло народнього мученика більш, як чотири годині.

“Через три дні відбувався похорон. До шістьох тисяч народу місцевого й сторонського зібралося, щоб віддати послідню послугу народньому борцеві”.

Вони читали далі:

“На простих санях підвищення, оббите темними коверцями, замаяне смерековими луками з хрестиками. Домовина прикрита синьо-жовтими покривалами; посередині неї вінець із цвітів, а над головою – мученичий, терновий. Сани тягнуть четверо коней, прибраних синьо-жовтими скиндячками, а на конях їдуть хлопці, однаково одіті в білі шапки й гарні сіряки та перепоясані народніми лентами.

Веде свого провідника в далеку дорогу хлопська почесна сторожа в гарних сіряках і кучмах. На чотирьох рогах несуть народні прапори, а по боках по троє селян, перев’язаних лентами. Напереді походу йде селянин з хрестом і процесія, а за ними п’ять священиків. За домовиною йдуть в першім ряді брат покійного, вдова й сестра-жалібниця, що й свою грудь наставляла на жандарські штики, а за ними непроглядні народні маси, заступники соток доокружних сел.

І як зблизився похід до місця вбивства, – плач і крик затряс народом, як буря. “Тут, тут зарізали!”

...На цім місці читання вірвалося, мовби хто перервав нитку. Серед трьох була тиша. Безмисленість злочину, жорстокість умовин життя, що можуть допроваджувати до таких випадків однаково придавила всіх.

Молоді голови похилилися... Чи крикнути?.. Чи заплакати?..

А кав’ярня гула своїми брудно-буденними шумами: чад цигар, папірос стояв сизою хмарою, і в ній мов повисали, не дорвавшися до стелі, всі голоси. Десь у кутку невидима, обкутана димом, сумно заграла оркестра, і розбитий, понівечений тенор затяг якийсь романс. Троє мовчали...

Вирвалося зітхання, і той голос, що читав, прошепотів:

– Боже мій!.. Чиє прокляття зв’язало нас одвіку з цим народом?..

--------------------------------------
1. Убивство селянина Каганця було краплею, що переповнила чашу терпіння революційно настроєної молоді. Троє студентів рішили вбити намісника Галичини графа Потоцького. Жеребок випав на М. Січинського.

2. Латинники – українські селяни римо-католицького обряду. їх поляки силоміць зараховували до поляків.

3. Каса взаємодопомоги системи Райфайзена.

4. Старшина сільський.

5. Двір – це не тільки дім, оселя поміщика, а це громадське поняття, навіть – юридична особа.

6. Обжалувань.

7. До будинку волости чи, як тепер, сільради.


Гнат Хоткевич
ПЕРЕД ДВЕРИМА
(Харків: Рух Т. 1, кн. 1; 1928 р. – 328 с.)

Цей нарис зберігся в поганенькому стані. Походження його таке. Січинський був членом Просвітньої Комісії Студентського Союзу. Комісія видавала книжечки популярні, одну з них доручено було написати Січинському. Матеріали для неї він збирав у бібліотеці Оссолінських. Я працював у тій же бібліотеці, і от після атентату, це саме в розгар судових подій, коли вся укр. суспільність була схвильована, у всіх на вустах було ім’я Січинського, якось я сів раз там, де сідав і Січинський. Столи вкриті бібулою. На бібулі рукою Січинського було написано:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!...
За що тебе сплюндровано?
За що, мамо, гинеш?


Двері намісника. Возний уже пішов сказати назвище й відчинити відтак двері. А за ці півхвилини – тисяча, мільйон переживань.

Насамперед, не знав, куди дівати руки. А прецінь йому ніколи не бракувало зграбности. Серце стукало в грудях так, що, здавалося, те биття всі чують. Взагалі здавалося, що всі тільки й дивляться на нього й навіть бачать, що лежить у нього в кешені. Ще хвилина – і вони закричать: “Алярм! Тримайте, хапайте, Держіть його!”... І мимоволі кров відливала від лиця, напружувалися всі мускули, готовлячись боротися, відбиватись, може рвати зубами, а може... покірно схиливши голову, без руху протесту, віддатися в руки, – все одно ж справа програна.

І в ту ж хвилину, коли так думалося, сам же старався переконати себе, що, властиво, на нього ніхто ніякісінької уваги не звертає. От собі молодий чоловік, певно якоїсь суплентури добивається, або прийшов із чийогось доручення. А що трішки блідий і ніби нервується, то це ж так зрозуміло: до таких високих осіб ходиться не щодня. Ні, ніхто не бачить тої бурі, того шаленого натиску думок, безумного напруження всіх нервів, усіх сил організму. Ніхто не знає, що в одну хвилину пролітає в мозку тисяча думок, і цей шалений калейдоскоп, здається, має бути безконечним; груди то стискаються в одну непомітну клітинку якусь, в якій тісно стає навіть такому маленькому клаптикові м’яса, як серце; а то нараз ширяться так, що міститься в них світ увесь, і ще зостається місце.

– Я несу в собі нелегальну мисль мого народу, тому я так тремчу. Всі мої предки були легальними до дна душі, лизали панську ногу, котра вдаром чобота розбивала їм лице в кров. Найсміліші з них складали петиції тоді, як уже треба було бити ножем у груди. І були ми Орфеями серед звірів, тільки – без арфи чарівної.

– Нове покоління зародило вже в собі нелегальну думку і от віддало її всю мені. Мені мій нарід незримо звелів іти на чин кривавий, а на мені тяжить опортунізм поколінь. І це він так ослаблює мене, трусить руки, відбирає певність рухів, відгонить краску з лиця. У інших народів інакше... Там завжди, поруч із дозволеною мислю жила й недозволена, були борці, які йшли от так, як тепер я. А переді мною ніхто не йшов. Я перший підходжу з револьвером у руці до оцих дверей.

– Коли я сідав з панною Олею до трамваю, перед нами якийсь суб’єкт зайняв останнє місце. Панна Оля сказала мені: “Боже! який ви неенергійний”... Я – неенергійний, що не зумів захопити місце на трамваю. А як би знала, що вже тоді мав “його” портрет і цілими днями й ночами дивився на нього, удень ішов у поле і вчився стріляти з бравнінга, а вночі давили мене кошмари, і я кусав собі руку, прокинувшися, аби не закричати голосно й не будити домашніх...

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано?
За що, мамо, гинеш?


– Це я писав на бібулі в бібліотеці. Бібула й зараз там лежить на столі. Буде читати може який вшехполяк – і не знатиме, що то писав я.

– “Я!..” Щось уже чується особливе в цім слові. Учора це було тільки студентське мікроскопічне “я”, сьогодні воно вже чомусь виросло. Від того, що в мене лежить револьвер у кешені... Мала річ, а почут.тя таке, мовби я відкриваю новий величезний закон природи, пізнаю одну з її найсокровенніших тайн. Мабуть, усякий, хто першим приходить до чину, усякий так почуває.

– Тут я – перший! Дорогу до щастя мого народу зачинили міцні двері. Коло тих дверей усе стоять озброєні люди й стережуть. Я вбиваю вождя тих людей, розбігається труслива сторожа, б’ю ногою в залізну браму й кричу: “Викрешем вогню та запалим кожну душу, щоб на оновленій землі не було ката й супостата, а були люди на землі”.

– Ох, що за наївні міркування! Та ж історія й життя народів мають свої залізні закони, і чи тобі ж, хлопцеві молодому, їх перевертати? Та нічого ж ти не перевернеш, окрім свого життя й життя своєї сім’ї, своїх рідних, милих... Що я роблю?.. В яку безодню я пхаю себе, матусю, сестер? І чи стане ж комусь легше від того? Нікому, ніяк. І тільки на матінку свою покладу я, на її плечі старі безмірний страшний тягар. Матусю!.. Коли ми говорили якось про високі чини, про подвиги, а я, носячи вже свою ідею в собі, спитав тебе, що б ти сказала, як би твій син пішов на Голготу, ти відповіла: “Горда би м була з нього!” То були горді слова, а як то гірко-гірко доведеться платити за них!

– А сестри мої... милі, любі сестри... Чи не відберу я в вас вашого звичайного людського щастя? Чи не стану на вашій дорозі безмовним привидом, порогом високим, завісою темною, що завісила вам спокій?..

– О!.. Возний... Іде... іде возний... відчиняються двері... Я чую своє прізвище, – це я... Іду!.. Мамо, – прощай!..


Іванна Блажкевич
(1886–1976)

ГРУДКА НА ДОМОВИНУ
бл. п. МАРКА КАГАНЦЯ

Газета “Народне слово”. Львів, ч. 32, 1908 р.

І знов вістка наспіла,
Що кров’ю обкипіла
Наша руська земленька свята!
Не на війні – у бою,
Але під час спокою
Забили нам найкращого брата!
На одного аж три
З баґнетами пішли
За се, що за правом обстав!
Не хотів позволить
Ляхам закон ломить,
Та за теє і трупом упав!
Слиб так маґната вбили,
То зараз би завили:
“Juź morduje hajdamacka dzicz!”
Та Каганця не стало:
“Cóź to? Czyź chłopów mało?”
Хоть і сто вб’ють: невелика річ...
Та вважайте, враги!
З Каганців зробим ми
Ясну зорю, що нам ме сіяти!
А від її проміня
розігрієсь і каміня,
Та стане волю добувати!
Ми зносим терпеливо
Самим собі на диво
Весь гаразд, який від вас маєм.
Та як терпцю не стане
То тоді вам пане
Инакшої усі засьпіваєм.
А у тій пісни ми
Всіх, що в борбі лягли,
Що Їх кров о пімсту витягає руки –
Не забудем згадать
І заплату віддать
За Їх кров, смерть страшну і муки!


19 лютого 1908 р.


Петро Вітрак

ЛИСТОК ДО ВІНКА
НА МОГИЛУ М. КАГАНЦЯ


Газета "Народне слово". Львів, ч. 30, 1908 р., Львів

І знов один борець народний впав
В борбі за волю, за права
Свою буйную голову поклав,
Знов кров'ю зросилась земля.
За правду сміло він все стояв,
В передних в бою йшов рядах,
Здобути долю-волю він бажав
Народови й за неї ляг.
Поляг, а ворог лютий вже й зрадів,
Вгору кровавий взносить ніж,
Певніський, що нас вже побідив.
Не тішся, вороже, не тіш!
Невинна кров, що ти її пролляв,
Вона гартує в нас борців,
Кров Гонти, Стасюка, кров Каганця,
Нових в нас зродить Богданів.
Тож плакати, ні, ми не будем
Над свіжим курганом борця,
Лиш разом сміло в дальший бій підем,
А нашим гаслом “свобода”!
Здобудем свободу й ураз тоді
Вже вольні спом'янем усіх,
А нині ми невольники іще,
З могил їх сили наберім
Й хай гасло “свобода” нас все веде!
Ми в бій, побідний бій спішім!

10 лютого 1908 р.


Володимир Максимів

ЯСНИЙ КАГАНЕЦЬ

“Ніхто більшої любови не має над ту,
як хто свою душу поклав би за друзів своїх”.
(Івана, 15:13)

(На 100-ті роковини загибелі
за народну справу Марка Каганця)


Зойк розпоров темносірії хмари,
День тільки що розпочався й померк,
Німо сахнулись нічнії примари,
Хвилею схлипнув старезний Дністер.

Марку! Не падай!.. – кричала дружина.
Боже! Не дай йому вмерти тепер!..
Хлібом до ран – кров спиняла Юстина,
Рідна сестра, нарід з жаху завмер.

Троє шандарів із Польщі – батяри!
Боязко сповнили “зверху” наказ,
Спішно ховали баґнети криваві,
Вбити життя їм – що плюнути раз.

Звідки їм знати, що Мати-Вкраїна
З крови невинно убитих дітей
В муках зродила коханого сина,
Що – із суцвіття великих людей.

Марку, устань-но!.. – Ридає дружина.
Сина уздріти... Три місяці ще!
Встань, подивися! Твоя Україна
Плаче із небом лютневим дощем…

Так умирав Каганець із Коропця,
Розповідали бабуся мені,
Все, що почув я з маленького хлопця
В душу всоталось і в кров на всі дні.

Тихо він ріс в наддністрянському лоні,
Душу плекав, ніби в Божім гаю,
Хоч і томився народ у неволі,
Серце в любови жило, як в раю.

Знав шанувати вітця він і неньку,
Руки тримали і рало, і ціп,
Сурма заграла – покинув рідненьку
Він Україну й до мачухи в світ

Мусів податись, до війська у Відень,
Доблесті вчитись, побачити знать,
Щоб спричинитись, як руськії діти
Нашу збудують, вкраїнськую, рать.

Вільну воздвигнуть, Соборну Державу,
Гидко відкинуть і рабство, і гніт,
Щоб Україна побачила славу,
Він свій “Просвіті” офірував світ.

Був він і батьком, і сином, й суддею
Людям своїм, тим, що серцем любив,
Їх гуртував і ріднив із землею,
Щоб дочекатись на ній буйних жнив.

“Не проміняв би кожух на сурдут я
І не зодягну на своє плече
Ані боброві, ні з соболя хутра.
З панської ласки у грудях пече!”

Так Каганець відповів тим бандитам,
Що пан Бадені до нього послав,
Хтів залякати, а ні, то купити:
Досить земельки і лісу давав.

“Марку, візьми і будем ґаздувати,
Все будем мати і поле, й садок…” –
“Жінко, послухай: Ніж совість продати,
То би‘м купив си шовковий шнурок”.

“Хлопє, нє ґрай сє з політиков жаднов,
Здобиць звицєнство, в виборах ма пан.
Бавіш сє з оґнєм!..” – сичали і владно
Нас відганяли в невільничий стан.

Ой, бо ж гіркий був вечірній той трунок
Та й пироги і черстві, і пісні –
Напередодні, як йти в постерунок,
Други сумнії співали пісні.

“Чаша криштальна”, що дно у ній срібне,
І “Не пора” нам нікому служить,
В грудях лунало і було всім рідне
Віщеє Слово Вкраїнське! Звучить!..

Русь-Україна до них промовляла,
Силу вливала у рідних синів,
Згине невдовзі чужинська навала
Ще ми зазнаєм щасливих тих днів...

День так прийшов непомітно, як злодій,
І побратими з Марком подались
До правосуддя… Кривавих рапсодій
Це був початок*, що зринув колись.

“Гальт!” – пролунало, юрба зупинилась,
Троє шандарів їй стали на путь,
Крісів й баґнетів їжачилась сила,
Троє убивць на роботу ідуть.

Вдарили раптом прикладом від кріса
В ясне чоло! Кров по ньому тече…
“Сті-і-ійте” – промовив і голову звісив
Він на дружини Федоні плече.

В груди ввігнались залізні баґнети.
Сталося що?!. Так ніхто не гадав!..
Смерть оспівайте, рапсоди й поети!
Він за народ свій живота поклав…

“Браття мої…, подивіться на мене…” –
Мовив він стиха й кожух відслонив.
“Руськая кров вже проллялася з мене…”
– Глиною сповз і повіки склепив.

Тіло його бездиханне під корчму
Клали убивці: “Він в бійці помер!”,
Пороздирали криваву сорочку,
Лжі і мерзот був тут свій режисер.

Біскуп, що їхав припадком у Бучач,
Мовив Юстині: “Як Кристус – твуй брат!”,
“Хруню! Вступися і всіх нас не муч же!” –
Жінка сказала – зіщуливсь прелат.

Довго опісля йшов суд в Станіславі,
“Триціть шістьох адвокатів було” –
Мовить легенда, наповнена слави,
Правди добитись тоді не вдалось.

“Правда є в вас”. – Ці слова від Ісуса
Нас спонукають замислитись тут:
Жити, в мамону зануривши вуса,
Хрест чи ж нести, поклонившись Христу?

Згинув Марко Каганець не даремно,
Славі його не наступить кінець!
Безліч героїв зросло вже й недремно
Світить Вкраїни ясний Каганець…

11-12 листопада 2007 р.
Львів-Сновичі-Львів
(публікується вперше)

* Мається на увазі вбивство намісника Галичини графа Анджея Потоцького, що його здійснив український студент Мирослав Січинський, як помста за вбивство Марка Каганця ( див. 100 років тому український студент застрелив намісника Галичини); атентат у 1914 році на ерцгерцога Австро-Угорщини Франца-Фердинанда від руки Гаврила Принципа – сербського студента, члена таємної організації “Млада Босна”; стихійні бунти селян в Галичині і т. ін.

НАРОД ПРО ГЕРОЯ МАРКА КАГАНЦЯ

***

Та йшов же Марко Каганець
До родини в гості.
Перестріли го шандарі
В Коропці на мості.

Відбулася та подія
У шостому році.
Та й застряли два баґнети
У Марковім боці.

Та й підвівся Марко Каганець,
Ще хотів тікати.
Вийшов пан з палацу
Та й сказав стріляти.

Бо боровся Марко Каганець
За народну справу.
Поцілила його куля
Зрадлива, лукава.

Поцілила його куля
У ліве плеченько –
Пересталося в нім бити
Навіки серденько.


Записав В. Максимів в с. Заліссі Монастириського р-ну Тернопільської обл. 1999 р.

***

Марку! Марку! Сину народний! –
Цей пам’ятник кам’яний, холодний
Іскоркою зігріває наші серця,
Твоїм ідеям ми вірні до кінця.

Ти боровся за Вкраїну,
За волю й свободу.
Своє життя, свої мрії
Віддав для народу.

Так не звершив свої мрії…
Ти рано пішов із життя.
Гострі баґнети, люди злії
Порубали тебе на шмаття.

Тож вшануймо – йому слава!
Станьмо на коліна!
Помолімся, коропчани
І вся Україна.

Щоб завжди на Україні панували
Злагода та спокій,
Щоб ми горенька не знали
В теперішні роки.


Володимир Мельник, житель смт. Коропця. 2000 р.


ЗМІСТ

Передмова

Матейко Р. Борець за народну справу

Спогади про Марка Каганця з книжки “Бучач і Бучаччина”

Статті. Газета “Діло”

Тимків А. Спомини про вуйка Марка

Максимів І. Спогади про Марка Каганця

Хоткевич Г. Троє

Хоткевич Г. “Перед дверима”

Блажкевич І. Грудка на домовину Марка Каганця

Вітрак П. Листок до вінка на могилу М. Каганця

Максимів В. Ясний Каганець

Народ про героя Марка Каганця

Пам’ятник на могилі

Напис на пам’ятнику


Художнє оформлення – І. Мазепа
Комп’ютерне верстання – І. Мазепа, В. Максимів
Підп. до друку 03.01.2008.
Формат 60х84/16. Папір офсетний.
Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 4,42.
Видавництво "ПАІС"
Реєстраційне свідоцтво ЛВ № 97 від 11 грудня 2000 року
79007, м. Львів, вул. Гребінки 5, оф. 1
Тел.: (032) 296-60-14, (032) 272-83-98
e-mail: [email protected], www.pais.com.ua

 

 

 


В тему:

Український патріот Марко Каганець

100 років тому український студент застрелив намісника Галичини

Нова Угода партії снайперів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Арсен Дубовик.
0
Ще не підтримано

Родич?

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)

Коментарі

Зображення користувача Арсен Дубовик.
0
Ще не підтримано

Родич?

"Є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі..." (М. В. Гоголь)