Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Стратегія Четвертої хвилі

Феномен Четвертої хвилі української діаспори має економічні причини, проте його призначення і перспективи треба шукати в площині цивілізаційних переходів і масштабних соціально-політичних трансформацій.

ЕТНОГЕНЕТИКА І РИТМИ УКРАЇНИ
Закономірність і неминучість Четвертої хвилі були прораховані понад 4 роки тому, про що на початку 2000-го року було повідомлено у нашій статті “Генеалогія України” в журналі “Перехід-IV”, випуск 3. Цей прогноз було зроблено на ґрунті етногенетики, яка розглядає етнос як соціальний організм, структурно і функціонально подібний до окремої людської особистості. Тобто етнос — це особистість вищого рівня, яка має власні свідомість і підсвідомість, інтелект і пам’ять, генотип і характер, вік і долю. Відповідно, кожний етнос, як і людина, має своїх батька і матір, дідів і бабусь, інших предків по батьківській і материнській лінії.

Нові етноси народжуються в результаті взаємодії чоловічого і жіночого начал. Як можна розрізнити — де етнос-батько, а де етнос-матір? Тут доречна аналогія між сперматозоїдом і яйцеклітиною. Відомо, що в момент запліднення: 1) сперматозоїд рухливий, а яйцеклітина нерухома; 2) сперматозоїд в тисячі разів менший, ніж яйцеклітина. Подібно і з етносами — батьківський етнос може бути в тисячі разів меншим за материнський. Але тут кількість не грає особливої ролі — це той випадок, коли “мала закваска квасить усе тісто”, як висловився св. Павло у посланні до галатів.

Є дві головні умови зачаття нового етносу:

1) взаємодія чоловічого і жіночого етносоціальних організмів має відбутися в той період, коли жіночий етнос відкритий для сприйняття чоловічого начала (як правило, така відкритість виникає в період системної кризи материнського етносу);

2) чоловічий і жіночий етноси повинні бути психологічно сумісними, відчувати взаємну симпатію.

Найцікавіше те, що народження, становлення, занепад і кризове перетворення нового українського етносу відбувається протягом кожного 532-річного циклу — це відкриття зробив видатний український археолог, історик і культуролог професор Микола Чмихов (1953—1994). Він довів, що “з XXVІІІ ст. до н. е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532-роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав.” У цьому кожен може переконатися, проаналізувавши три останні періоди української історії: 419—951, 951—1483, 1483—2015 роки. На початку кожного з них народжувався новий український етнос, який творив власну державу: Антський союз, Київську Русь, Козацьку державу. Ще одна цікава закономірність: у першій половині циклу (майже 3 століття) відбувається зростання і зміцнення етносу, а з початку другої половини включаються механізми його розпаду.

АНТИ, ТОБТО БОГАТИРІ
З підручників історії знаємо, що у V—VI ст. анти займали величезну територію: від пущ Полісся по Чорне море і від Карпат до Дону. Як доводить відомий історик Михайло Брайчевський, грецьке “анти” — це те ж саме, що й давньоруське “поляни”, що значить “богатирі”. Народ антів складався з багатьох племен. Анти здобули особливу славу своїми походами на Візантію. Армія у них була досить велика, бо, як подають історичні джерела, одного разу вони взяли 10 тисяч полонених. Суспільство було структуроване на верстви, кожна з них (духовенство, князі з дружинниками, купці, рільники і ремісники) мала своє заняття. Анти були вправними мореплавцями, добре знали Чорне море. Дуже цінувалися їхні довгі прямі мечі, які виготовлялися у великих кількостях і були високої якості. Знаменитими антськими мечами воюють навіть герої англосаксонського “Беовульфа”, а в археології вони дали назву цілому класу — “мечі антського типу”.

Держава антів протривала майже 3 століття — від IV до VII, що відповідає першій половині 532-річного періоду. За словами історика Івана Крип’якевича, “довготривалість її, розмах експансії, колонізаційні успіхи, участь у політиці Візантії — все вказує, що це була державна організація далеко могутніша, аніж про неї можемо мати уявлення з випадкових і неповних звісток літописців”.

РУСИ ТА ЇХНЯ ІМПЕРІЯ
Значно більше відомостей про Київську Русь. Що значив для неї початок нового періоду, який, за Чмиховим, розпочався у 951 році? Це було панування великої княгині (королеви, регіни, імператриці) Ольги (945—964). Саме в цей час і народився наступний український етнос — руси, русичі. Якщо виражатись коректніше, то йдеться про народження системоутворюючого етносу (який науковці позначають терміном “внутрішня Русь”), що став організаційним ядром цієї величезної, найбільшої в тодішній Європі держави.

На відміну від своїх попередників Олега та Ігоря, княгиня Ольга не вела зовнішніх війн. Її енергія і талант адміністратора яскраво проявились в активній дипломатії — як назовні, так і в середині країни. За 20 років мирного управління вона перетворила величезну територію, на якій раніше не раз вибухали повстання проти центральної влади, на цілісну, добре впорядковану державу. Вона здійснила адміністративно-територіальну реформу, провела перепис населення, запровадила податкову систему (ввела справедливі податки замість безсистемного “полюддя” — тодішньої форми “державного рекету”), навела лад у сферах полювання і бортного бджільництва як стратегічних галузей для експортного потенціалу держави.

За правління Ольги значно поглибився процес асиміляції варягів, про що свідчать імена в її родині: син Святослав, онуки — Ярополк і Володимир, “ключниця” (особливо довірена особа, що мала ключі від скарбів) Малуша та її брат Добриня. Чому за правління княгині Ольги в державі панував мир, не було повстань і заворушень? Тому, що Ольга запропонувала своєму народові моральний та справедливий порядок і реалізувала його на найвищому (для тих часів) рівні управлінських технологій.

Київська Русь як державний організм проіснувала до 1240 року, коли татари підкорили Київ. Якщо вести рахунок від правління великої княгині Ольги з 945 р. (часу народження етносу русів), то це складає три століття — так само, як і для Антського союзу.

КОЗАКИ, ТОБТО ВОЇНИ
Залишилося вияснити, що означає для України початок третього 532-річного періоду, а саме 1483 рік? Очевидно, що йдеться про виникнення Запорізької Січі — цього християнського військово-чернечого ордену, який став організаційним і духовним центром нового українського етносу — “народу козаків”: “Які б різні оцінки не давались запорізькому козацтву, в одному вони безумовно сходяться: протягом трьох століть (бл. 1480—1775) в низовинах Дніпра діяла регулярна військова організація, з незалежною політикою якої доводилось рахуватись сусіднім країнам — Польщі, Росії, Криму і Туреччині — пише Роман Багдасаров і продовжує: Запорожці стали називати свій край обітованою Палестиною, “дуже гарною, квітнучою та ізобилующею”, раєм Божим на землі... Здійснюючи наскоки на сусідів, визволяючи з полону “ясир”, вивозячи дорогоцінності і золото з панських домів, обмежуючи владні амбіції держав-конкурентів, показуючи приклад безкорисності і зневаги до тліну, Кіш не керувався голим грабіжницьким інтересом, як дехто вважає, а здійснював євангельську потребу у війні проти всіх і всього, що лише може обмежувати свободу християн, Свободу як Принцип. — “... Істина зробить вас вільними” (Йоан, 8.32), “... де Дух Господній, там воля” (2 Кор 3.17). ...Саме відстоювання безмежної, дарованої Христом-Спасителем внутрішньої і зовнішньої свободи було головною функцією Запорізької Січі як православного лицарського ордену”.

Саме ідея внутрішньої і зовнішньої свободи, первинним генератором якої три століття виступала Запорізька Січ, стала становим хребтом нового українського етносу. Завдяки тому, що січову козацьку школу у більшій чи меншій мірі пройшли сотні тисяч представників найактивнішої частини населення, Україна майже цілковито “покозачилась”, а реалізація ідеї тотальної свободи і смиренності лише перед Господом Богом сформувала нові фольклор і літературу, новий стиль мислення і поведінки — сформувала нову людину і нове суспільство.

Пасіонарний спалах і згасання цього генеруючого центру визначали спалах і згасання енергетики всього українського етносоціального організму. Січ впала перед російськими військами без бою, а українці-малороси стали головною державотворчою силою Російської імперії.

Ми живемо в часи, коли черговий 532-річний період нашого розвитку добігає кінця. Сучасні українці є етносом козаків, який нині перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані. Проте це лише одна половина правди. Її друга половина полягає в тому, що на цій самій території йде прихована підготовка до нового пасіонарного спалаху, до народження українського етносу нової епохи.
Очевидно, що материнські етнічні організми формувались автохтонним населенням України, яке проживало на цій території з незапам’ятних часів. А хто ж виступав в ролі батьківського начала в рамках етногенетичної лінії анти—руси—козаки? Це були: 1) галілеяни-тиверці, 2) варяги, 3) литовське лицарство.

ЧОЛОВІЧЕ НАЧАЛО. ПЕРША ХВИЛЯ: ГАЛІЛЕЯНИ
Першою етнотворчою хвилею християнської ери було повернення на Батьківщину народу галілеян, первинного носія Христового вчення (нагадаємо, що протягом 4 століть слова “християни” і “галілеяни” були майже синонімами). Це сталося у I—II ст. н. е., про що вже розповідалося у статті “Етнічна основа християнства: гали-галілеяни-тиверці”. Два століття взаємодії народу Христа з автохтонним населенням привело до народження держави Тивер (формотворчого ядра могутнього Антського союзу в IV ст.) і виникнення слов’янського суперетносу.

Заміна етноніму “гали” на “слов’яни” означала, що з народом відбулося радикальне перетворення, він здобув нові якості. Ім’я “гали” походить від “галас-голос-логос”, що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення (висловлювання), вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів — “голос” (співучість, милозвучність мовлення) і “логос” (мудрість, знання, інформація). Новий етнонім — слов’яни — позначав те ж саме, адже поняття “слово” якраз і означає мудрість, знання, мовлення, інформацію (“слава”, “прославити”, “ославити”). Вірогідно, що називаючи себе слов’янами (мудрими, красномовними) новий етнос стверджував, що він є носієм слова, тобто вищих знань, отриманих від Боголюдини за посередництвом народу Христа. Згодом так стали називати себе інші етноси, народжені в українському етнотворчому казані, тому “слов’яни” стало іменем суперетносу.

ДРУГА ХВИЛЯ: ВАРЯГИ, ТОБТО ЗАХИСНИКИ
У IX—X ст. український геосоціальний організм переживав системну кризу, що було закономірним явищем для другої половини чергового 532-річного періоду (419—951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песимізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року місцеві жителі заявили: “Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає; ідіть до нас княжити і володіти нами”. І не принципово, чи справді мало місце це відчайдушне покликання допомоги іззовні. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом.

Таким батьківським етносом стали варяги, етногенетична взаємодія яких з українським етносоціальним організмом відбулась у найсприятливіший для цього момент — час максимального загострення системної кризи. Варяги перебували у тісних стосунках з населенням Скандинавії і Балтики, проте були не норманами-вікінгами, а слов’янами. Як пише історик Володимир Паїк, “варяги говорили староукраїнською чи слов’янською мовою. Записи, залишені варягами, писані кирилицею, а не рунами, якими писали нормани. Маємо згадки, що серед варягів були християни ще перед IX ст., тоді як нормани почали християнізуватися щойно в X і XI століттях. Як це сталося, що варяги-руси, якби вони були норманами, принесли в Русь-Україну не норманських, а руських богів? Звідкіля вони могли знати про Перуна, Дажбога, Сварога, Хорса та інших богів?”

Як відомо, варяги були торговцями і воїнами, активність яких охоплювала не лише Балтію, але всю Середню і Східну Європу включно з Візантією. Нерідко вони виступали в ролі найманого професійного війська. Саме від цього й походить їхня назва — “варяги”, що означає “воїни”, “захисники” (від древнього кореня “вар”, наприклад “варта”, “вартовий”; словенське “varuh” — хоронитель, опікун, захисник; англійське “war” — війна, “warrior” — воїн).

Контакт варягів з автохтонним населенням України виявився дуже плідним. За словами історика І. Крип’якевича, варяги і київські “луччі люди” швидко “прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь. Варяги увійшли в місцеву панівну верству, що прибрала ім’я Русі, — і зайнялися новою організацією державного життя. ...Заслуга варягів була в тому, що вони з’єднали країну в одну цупку цілість, УВІЛЛЯЛИ В ДЕРЖАВНИЙ ОРГАНІЗМ НОВИЙ ФЕРМЕНТ, оживили його і підштовхнули до нової творчості”.

Приблизно через століття після запліднення українського материнського етносу варязьким чоловічим началом народилась потужна і висококультурна держава, найбільша в Європі і відома на весь світ як Київська Русь.

ТРЕТЯ ХВИЛЯ: ЛИТОВСЬКЕ ЛИЦАРСТВО
Народження українського етносу нового 532-річного циклу (1483—2015) відбулось завдяки батьківському етнічному організму, що сформувався, як і у випадку з варягами, на теренах Балтії. Литовські племена, як і варяги, були вихідцями з українського “етнотворчого казана”. Литовська військово-управлінська верства, яка, власне, і стала батьківським началом нового українського етносу, сформувалась у смертельних війнах з Ливонським і Тевтонським лицарськими орденами в першій половині XIII-го століття. За словами Михайла Грушевського, “найбільш запізнене у своєму розвитку в своїх глухих лісах, найбільш відстале між усіх народів цієї сім’ї плем’я литовське було загрожене під той час в самім своїм існуванні німецьким рухом в литовськім краї. Напружуючи всі сили у боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми слов’янськими, більш культурними краями”.

На тлі гартування литовського військово-організаційного начала державна організація Київської Русі все більше занепадала. В середовищі князівської династії, за словами Крип’якевича, “не стало талановитих одиниць, що вміли б управляти великою країною”. Як наслідок внутрішньої дезорганізації у 1240 році монголо-татари захопили Київ, а рівно через століття — у 1340 році, зі смертю князя Юрія Тройденовича — втратило незалежність і Галицько-Волинське князівство. Системна криза досягла максимальної гостроти.

Для України це означало, що вона у точно визначений термін відкрилась для взаємодії з персонально сумісним батьківським началом. Як і у випадку з літописним закликанням варягів, місцеве українське населення “само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат — пише Грушевський. — Литовські княжата, засідаючи по українських і білоруських землях, прагнули у всім приноровитися до місцевого життя. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” — було їхнім правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старалися далі продовжувати давніше заведені порядки місцевого життя. З другого ж боку, громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з віджилими, докучливими княжими відносинами старої династії, а навіть у громадах, що свого часу виривалися з-під княжої влади і піддавалися під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина... Прикро було тільки князям зрікатися свого панування, але й тут часто укладалося так, що й ці князі зіставалися на своїх волостях, тільки мусили признати над собою владу литовського князя, що засідав у столиці їхньої землі”.

У результаті українські землі переходять під владу литовських князів “одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, без ?валту і крику” (порівняйте з “варязьким варіантом”).

Наприкінці правління великого князя Оль?ерда (1341—1377) населення Литовсько-Руської держави на 90% складалося з української і білоруської людності, тобто литовці становили лише десяту частку населення. Джерелом права у державі стала “Руська правда”, державною мовою всюди була українська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра. Литовська держава запліднила Україну новими управлінськими підходами, згідно з якими твердий державний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником.

Після смерті Оль?ерда (1377) Литовсько-Руська держава увійшла в смугу нестабільності, але головне вже сталося — відбулось зачаття нового етносу, який народився рівно через століття, а саме у 1480-х роках — на початку нового 532-річного періоду. Його становлення відбувалось у постійних війнах і повстаннях, тому він прославився у світі як Народ козаків (від арійського “кес” — меч).

ФІЗІОЛОГІЯ ЕТНОТВОРЕННЯ
Таким чином ми простежили народження, становлення і кризове перетворення трьох українських етносів — антів, русів і козаків. Вони виникали внаслідок етнотворчої взаємодії автохтонного населення України з трьома хвилями діаспори, що поверталася на Батьківщину — галілеянами-тиверцями, варягами та литовським лицарством.

Очевидно, що українські етноси народжувались і раніше, наприклад, професор Микола Чмихов відстежив лінію з дев’яти справжніх держав, створених цими етносами — починаючи від XXVIII ст. до н. е. Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що протягом принаймні 7 тисячоліть на території України кожні 532-роки народжувався новий етнос. Всі ці етноси послідовно виростали один з одного, будучи поколіннями-спадкоємцями неперервного роду. Не дивлячись на подібність мови, культури, звичаїв і способу життя, всі вони були самостійними етносоціальними істотами — подібно, як син і дочка, мати і батько, дід і баба тощо.

Геосоціальну істоту Україна ми розглядаємо передусім у зв’язку з її автохтонними етносами. Значно більше етносів, для яких вона була матір’ю, розійшлися по світах і створили явище, відоме в науці як індоєвропейська спільнота. Тому, якщо поглянути ширше, то Україна — це животворче ядро Індо-Європи.

Будь-який етнос, який нещодавно народився, не має етностатевих ознак, тобто у своїй поведінці він органічно поєднує потенції чоловічого і жіночого начала — його етнічна стать перебуває у прихованому стані. Вона поступово виявляється по мірі становлення (дорослішання) етносу. В історично короткий період кризи, коли стоїть питання життя або смерті етносу, його статева спеціалізація виявляється особливо яскраво. Виразне виявлення в етносу статевих ознак (системної спеціалізації “чоловіче—жіноче”) — це симптом його втягування в трансформаційну системну кризу.

Наголосимо, що напередодні зачаття нового етносу в стані системної кризи знаходиться не лише жіночий, але й чоловічий етнос: згадаймо, що галілеяни-тиверійці в цей час були вигнанцями, варяги швидко розчинялися серед населення Європи, а маленька Литва вела смертельні війни із західними сусідами. Тобто всі ці чоловічі етноси реально могли зникнути, як зникали тисячі інших. У них було лише два виходи — або етнічна смерть, або продовження життя в новій, зачатій ними істоті. Так само і перед жіночим організмом у період системної кризи гостро постає питання життя чи смерті — про це свідчить загальний хаос, який передував утворенню держави Антів, Київської Русі і Козацької України.

Новий етнос народжується не відразу ж після зачаття. Три українські етноси, які народилися протягом останньої 1596-річної епохи (419—2015), проходили визрівання протягом приблизно одного-двох століть. Схоже, що швидкість такого “внутрішньоутробного розвитку” залежить від інтенсивності інформаційного обміну всередині новоутвореного етнічного зародку. При сучасному рівні розвитку транспорту, телекомунікацій і всепроникаючого впливу засобів масової інформації (тобто за умов, коли інтенсивність інформаційного обміну зросла в тисячі разів) час від зачаття етносу до його народження визначається простою зміною поколінь його духовної, владної, бізнесової і професійної еліти, тобто може складати всього 10-15 років. Таким чином, ми входимо в епоху, де швидкість формування нового етносу зростає на порядок: в минулому — одне століття, а нині і в майбутньому — одне десятиліття.

ФОРМУЛА УКРАЇНСЬКОГО ФЕНІКСА
У процесі розвитку українського геосоціального організму одна частина його людності залишалась на місці, а інша переселялась на нові землі. Протягом тисячолітньої селекції автохтонне населення України, більше схильне до внутрішньої активності, чим зовнішньої експансії, набуло специфічної ментальності. Згідно з типологією Карла Густава Юнга ця ментальність описується соціотипом “етико-їнтуїтивний інтроверт” (псевдонім “Миротворець”) і постійно відтворюється в нащадках.

Інша частина, більше схильна до подорожей, пригод, зовнішньої активності та гострих відчуттів, в процесі мандрівок та колонізації нових земель закріпляла і посилювала ознаки екстравертованості, які викристалізовувались у етнопсихіку з соціотипом “логіко-сенсорний екстраверт” (псевдонім “Адміністратор”).

Відомо, що “Миротворець” і “Адміністратор” є дуальними соціотипами, тобто взаємодоповнюючими, персонально сумісними протилежностями. При їх взаємодії відбувається гармонійний і надзвичайно активний психоенергетичний обмін, що приводить до виникнення нової системної якості, при якій 1+1=10.

Історичний аналіз свідчить, що деякі етноси, які в минулому покинули Україну, через багато століть знову поверталися на свою прабатьківщину. Якщо ці, вже сформовані етноси: 1) набували ознак чоловічого начала; 2) поверталися на Україну в кінці 532-річного періоду (в момент етноовуляції), 3) мали ментальність із соціотипом “логіко-сенсорного екстраверта” (“Адміністратор”) і 4) налагоджували взаємодоповнюючу взаємодію з місцевим українським населенням, — то вони давали початок новому українському етносу, що супроводжувалось потужним пасіонарним спалахом.

Отже, маємо українську реалізацію класичної схеми “теза — антитеза — синтез”: цілісність єдиного етносу — розділення етносу на автохтонів і діаспору — повернення найактивнішої частини діаспори і народження нового етносу. Це формула безсмертя України, її унікальної здатності до самовідтворення, оновлення і перенародження.

Нам пощастило жити в особливий час, коли космічний годинник повідомляє благу звістку: найближчим часом в Україну увіллється свіжа кров і відбудеться зачаття нового етносу, який до 2015 року народиться у вигляді української нації нової епохи. В черговий раз Україна підніметься з попелу оновленою, здоровою і сильною.

Але хто виступить в ролі чоловічого етнотворчого начала — четвертого за час християнської ери — услід за галілеянами, варягами і литовським лицарством? Сьогодні на це питання вже можна дати тверду відповідь. Дивовижно, що ця спільнота так і називається — “Четверта хвиля”. Саме так позначають українців, що виїхали за кордон протягом останніх 10-15 років. І саме так називається новостворене всесвітнє об’єднання українців.

Насьогодні це найдинамічніша частина українського народу. І справа не лише в тому, що у них вистачило сміливості й волі подолати міждержавні бар’єри і відчайдушно стрибнути у невідоме. Найважливіше, що вони зіткнулися з ЧУЖИМИ культурами і державними системами, то ж тепер можуть об’єктивно оцінити СВОЄ зі всіма його перевагами і недоліками. Наднапружена, немислимо важка праця в середовищі ділового та прагматичного Заходу змінила їхню ментальність, але при цьому вони перебувають у тісному зв’язку з Батьківщиною, адже тут лишилися їхні родичі та друзі, діти і батьки. І де б вони не перебували на планеті Земля, їхні душі нерозривно пов’язані з Україною. Тут їхня любов і їхня доля, тут їхнє майбутнє.

Повторимо, що перехід України на вищий рівень розвитку здійснювався через народження нею нового етносу. Це відбувалося на початку кожного 532-річного геокосмічного циклу: 419 р. — анти, 951 р. — руси, 1483 р. — козаки. Народженню кожного українського етносу передувало етнічне зачаття, яке відбувалося внаслідок злиття чоловічого і жіночого етносоціальних організмів. У згаданих вище циклах батьківськими організмами були галілеяни, варяги і литовське лицарство, а материнськими — автохтонне населення України.

— Що штовхало їх назустріч одне одному?

Нестерпність існуючого стану речей і загроза знищення. Окремо один від одного вони були приречені на страждання і смерть, а от зливаючись у новій етносоціальній істоті здобували нові системні якості, небачену життєву силу і цивілізаційну перспективу.

КРИЗА МАТЕРИНСЬКОГО ОРГАНІЗМУ
Перед реальною загрозою знищення українські автохтонні етноси опинялися в кінці кожного 532-річного циклу: це і поразка у війні з готами у 4-му столітті, і міжусобиці після розвалу держави антів у 8-му столітті, і беззахисність перед монголо-татарами у 13-му столітті (якби останні прийшли в Україну на 2-3 століття раніше, то їх би перерізали як баранів і на цьому б їхні “подвиги” закінчились).

Продовженням цього ряду є нинішня ситуація в Україні: розвал економіки і соціальної інфраструктури, надзвичайна залежність від Росії і Заходу, величезні зовнішні борги, параліч державного управління, різке зменшення народжуваності, понад 4-мільйонне скорочення населення.

Характерний момент: під час попередніх криз значна частина населення України або винищувалась, або забиралась у рабство. Сьогодні маємо фактично те ж саме, лише у безкровний спосіб. Хто слабкіший — той вмирає від хвороб і стресів. Велика кількість інтелектуально активних людей виїхала за кордон, зокрема, завдяки енергійній політиці Заходу з “відкачування мізків”. До 7 мільйонів українських заробітчан знаходяться за межами України в умовах економічного рабства.

Деякі форми рабства взагалі лишились без змін: після розпаду СРСР з України виїхало понад 400 тисяч жінок, з них до 100 тисяч, згідно з офіційною статистикою, знаходяться у становищі сексуальних рабинь. Те, що під час Четвертої хвилі на заробітки поїхали переважно жінки (раніше це була чоловіча справа), свідчить про те, що заради виживання Україна задіяла останні резерви.

КРИЗА ЧЕТВЕРТОЇ ХВИЛІ
У ще гострішій кризі перебуває еміграція Четвертої хвилі, викинута на Захід у пошуках засобів для існування. Здебільшого вона малоосвічена, без знання мов, неорганізована, з низькою національною свідомістю. Їй важко адаптуватися до чужого середовища, та вона й не дуже намагається це робити, бо намірена повернутися на Батьківщину і зберігає українське громадянство. Вона надінтенсивно працює на найважчих роботах, але лише для того, щоб підтримати свої родини в Україні, назбирати трохи грошей і повернутится додому. Найважче в Португалії, Іспанії та Італії, де насьогодні за приблизними підрахунками перебуває відповідно 300, 500 і 500 тисяч українців.

Дехто взяв з собою дітей і був готовий страждати заради їхнього майбутнього у країні поселення, проте зіткнувся з шокуючою несподіванкою: діти легко переходять на чужу мову і відчужуються від батьків. Очевидно, що діти зможуть адаптуватися до своєї нової “батьківщини”, але чи залишаться вони українцями? Це болюче питання спонукає батьків навчати дітей в Україні, самим залишаючись за кордоном, а то й вимушено повертатися додому. Проблема швидкої асиміляції ускладнюється прірвою, яка розділяє новітніх емігрантів від еміграції другої та третьої хвилі.

ЗА ПРИКЛАДОМ ПРЕДКІВ
Якщо Четверта хвиля не зможе подолати нинішню кризу, то її неминуче чекає швидка асиміляція (протягом одного покоління), напіврабська праця і безправне становище людей третього сорту. Те ж саме можна сказати про українців, що лишилися в Україні, з невеликим уточненням — їхнє вмирання буде повільнішим.

Шлях подолання кризи захований в нашій історії, в закономірностях пульсуючого розвитку українського геосоціального організму. У 2015 році починається новий 532-річний етнотворчий цикл. Це значить, що незабаром на святій землі України має народитися новий український етнос, нова українська нація, нова українська держава.

Але спочатку має відбутися етнічне зачаття. Материнська істота готова до сприйняття активного чоловічого начала: ситуація в Україні нагадує перенасичений розчин, тож як тільки з’явиться активний “центр кристалізації”, весь цей хаос миттєво самоорганізується в якісно нову соціально-політичну систему. Таким чином, справа за батьківським началом — Четвертою хвилею.

— Якою вона має бути і що має робити?

Погляньмо на попередні батьківські формації — галілеян, варягів, литовців:

1. Вони поверталися в Україну як добре організована сила, як колективний носій передових технологій управління.

2. Вони усвідомлювали своє призначенння, мали свою ідеологію і активно втручалися в політичні процеси України.

3. Вони були носіями ментальності з соціотипом “Адміністратор” (логіко-сенсорний екстраверт), головними цінностями якого є самодисципліна, планомірність, чесна високоякісна праця, воля до енергійного подолання будь-яких перешкод, а життєве гасло — “Боротьба з хаосом”. Цей соціотип є психологічним доповненням до соціотипу “Миротворець”, який в цілому описує ментальність населення “материкової” України.

4. Вони налагоджували продуктивну співпрацю з тією частиною автохтонного населення України, що була найбільше зацікавлена в реформах і наведенні порядку.

Зі сказаного випливають 4 напрямки дій для Четвертої хвилі:

1. Самоорганізація, налагодження внутрішніх зв’язків, плекання відчуття цілісного колективного організму. Рішучий крок у цьому напрямку вже зроблено створенням Всесвітнього об’єднання українців “Четверта хвиля”.

2. Розробка науково-світоглядної бази і налагодження інформаційно-просвітницької роботи через друковані та електронні видання (журнали, газети, теле- і радіопрограми, інтернет-сайти). Особливо перспективним виглядає створення газети для українців всього світу з друкуванням локалізованих версій, в тому числі для південно-західної Європи (Іспанія, Португалія, Італія) та України.

3. Плекання в середовищі Четвертої хвилі корпоративної культури на базі соціотипу Адміністратор (логіко-сенсорний екстраверт) шляхом просвітницької діяльності, навчання, консультацій, залучення до корпоративних проектів, радикальної зміни іміджу цієї хвилі еміграції, розвитку національної самосвідомості та самоповаги.

4. Активна участь в об’єднанні українського дрібного і середнього бізнесу, практична реалізація принципу “Свій до свого по своє”, створення в Україні власних інформаційно-аналітичних, культурно-мистецьких, військово-спортивних, бізнесових, відпочинково-туристичних та інших структур.

І ТОДІ СВІТ РИНЕ ВПЕРЕД
З самого початку організаційне ядро Четвертої хвилі має усвідомлювати, що його покликання — створення нової української нації на базі передової цивілізаційної моделі. Тому треба брати ініціативу в свої руки і робити те, у що віримо, не переймаючись неминучим зіткненням з нерозумінням, скептицизмом або відвертою протидією.

Скоріше всього, що діаспора Третьої хвилі вже не зможе активно втручатися у внутрішньоукраїнські процеси, зате зможе ефективно лобіювати українські інтереси в країнах поселення. Ініціювання ж в Україні цивілізаційного переходу — це призначення Четвертої хвилі. У цій справі найбільшим потенціалом володіє діаспора в Італії, Португалії та Іспанії, оскільки вона найчисельніша і у своїй масі орієнтована на повернення додому. Проте стати етнотворчою силою вона може лише за активної участі нової діаспори США та Канади, яка є найбільш інтелектуальною та організованою.


Хай буде!


------------------------------------
Коментар НО:

Запрошуємо українців всього світу висловити свої міркування щодо опублікованої статті. Відгуки просимо подавати на форум “НО” або надсилати Каганцю І. В.

Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи

Кращий коментар

Зображення користувача Світ Зелений.
0
Ще не підтримано

Помилка в першому абзаці
Цей прогноз було зроблено на ?рунті етногенетики

#ВсеБудеДобре!
Бойовик, з'їдаючи в кущах смажену яєшню, вгледів профіль ґрунтознавця.

Коментарі

Зображення користувача Світ Зелений.
0
Ще не підтримано

Помилка в першому абзаці
Цей прогноз було зроблено на ?рунті етногенетики

#ВсеБудеДобре!
Бойовик, з'їдаючи в кущах смажену яєшню, вгледів профіль ґрунтознавця.

Зображення користувача Миро Продум.
0
Ще не підтримано

Дякую, виправив!

Освячуйся! Озброюйся! Плодися!