Головний раввін Росії Берл Лазар, президент Федерації єврейських громад Росії, СНД і Балтії Леві Лєваєв, голова фонду голокост Алла Гербер, директор Московського бюро з прав людини Алєксандр Брод і президент Міжнародного союзу громадських об’єднань євреїв-колишніх в’язнів фашизму Єфім Гологорскій направили минулого понеділка листа Аріелю Шарону, в якому звинуватили країни Балтії, передусім Естонію, у “спробах реабілітації фашизму”.
Приводом для цієї заяви стали плани муніципальної влади Пярну встановити у місті пам’ятник “Всім борцям за свободу Естонії, полеглим у ІІ світовій війні”. Розігріті пристрастями часів встановлення першого (приватного) варіанту пам’ятника, на якому був зображений солдат у формі СС і вибитий напис “Визволителю Європи” – російські євреї, не розібравшись, що цього разу йдеться про зовсім інший монумент, кинулися в атаку на естонську владу, звинувачуючи останню в “героїзації націонал-соціалізму”.
Між тим справа дещо в іншому. Не палаючи бажанням втручатися в суто єврейські розбірки, наведу лише цитату із спільної заяви голови Єврейської громади Естонії Цілі Лауд та раввіна Естонії Шмуеля Кота з приводу встановлення пам’ятника: “Це не можна трактувати як спрбу реабілітації нацизму”. Якщо вже самі євреї кажуть “кошерно” (належно, правильно), то нам по-дурному казати “трефа” (протилежне за значенням поняття).
Полишивши на хвилину єврейську тему дозволю собі зауважити, що Естонії і Латвії, все ж, вкрай складно вдається пояснити світу своєрідність своєї сучасної історії. Я не виправдовую дії фашистів, проте поза всяким сумнівом далеко не всі естонці, які воювали у ІІ світовій на боці Німеччини, гідні осуду. Власне, як і далеко не всі червоноармійці заслуговують за свої дії на звання героя.
Наша біда в тому, що власті Естонії та Латвії не призвали свого часу борців за свободу й незалежність під власні прапори, і ті були змушені воювати на боці однієї з окупаційних армій. І зараз важко судити, хто більше гідний пам’ятника: наприклад, бійці групи Ерна, що віддали життя, забезпечуючи можливість мирному населенню Естонії сховатися від радянських військ і відійти морем до Скандинавії, чи карателі з НКВД, котрі розстрілювали простих людей.
З усім цим спадком ми прийшли до Європи. Якщо вже радянська влада своєю ідеологією не змогла знищити пам’ять про ті події, то нині тим більше ні що не завадить про це пам’ятати. Було б непогано і решті прогресивного людства доступною мовою роз’яснити особливості нашого світосприйняття! Видання масовим тиражем книги “Майн Кампф” для цього навряд чи згодиться. Ну хіба що ми зможемо підкинути ще трохи хмизу до критичного вогню, якому не по-дружньому налаштовані відносно офіційного Таллінна політичні кола так і не дають згаснути.
Я не схильний забороняти організації колишніх ветеранів гітлерівської армії і навіть готовий дивитися крізь пальці на їх періодичні збори під знаменами бойової слави, але бачить Бог, як іноді складно пояснити чужинцю нашу терпимість в цій слизькій темі. На щастя більшість зацікавлених розуміє, що естонці не мали підстав набути великої любові до радянської Росії до початку Великої Вітчизняної (22 червня 1941 року), притому, що за тиждень перед тим – 14 червня – до їхніх будинків увірвалося НКВД і увезло їхні родини до Сибіру. Хто не знає: перша хвиля депортації знищила 10 000 чоловік по всій Естонії.
Добровольцями німецької армії, котрі стали воювати проти “червоної чуми”, і стали переважно юнаки, що повтікали від переслідувань більшовиків, - діти тих, кого радянська влада гноїла в таборах. А чи був у них вибір, дозвольте запитати? Відповідь нехай дасть кожен, як підкаже йому сумління.
У московських євреїв правда своя, і аналізувати їх політичний гешефт від подібної заяви я не буду. Зрозуміло, що їх смикають за мотузки ті, кому є вигідною дестабілізація в балтійському регіоні. Триває звичайна гра на емоційному рівні. Складаючи свою заяву Шарону, ці панове пригадали й Єврейську громаду Естонії, котра жодним чином не знала про цю ініціативу. Більше того, вона, як тепер стало відомо, дотримується діаметрально протилежної точки зору!
Прикро, що в цю авантюру в якості маріонеток виявилися втягнутими головний раввін Росії і президент федерації єврейських громад. Так і хочеться переграти тут стару єврейську пісню: “Товарищи раввины, не вертите задом – это не пропеллер, а вы не самолет! Это неприлично, негигиенично, шаг вперед и поворот”.
Однак вшанування на державному рівні воїнів СС, звичайно, є неприпустимим, і абсолютно правильним я вважаю втручання влади в процес встановлення монументу в Пярну. Не має бути на вільній естонській землі барельєфів з лицем окупантів! Новий же пам’ятник, який збирається встановлювати вже міська влада, а не приватні особи, на мій погляд, є абсолютно доречним.
“Всім полеглим за свободу Естонії” – це і борцям проти фашизму, і проти комунізму: всім, в чиєму серці була любов до своєї Батьківщини і до свого народу. Всім, хто не зважаючи на грізну потугу і перевагу противника, вийшов із зброєю в руках захищати свою землю і загинув, але не схилив коліна перед ворогом. Вони всі боролися за те, у що вірили.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Особливості національної історії, або п’ять євреїв пишуть листа ізраїльському прем’єру
Категорія:
Між тим справа дещо в іншому. Не палаючи бажанням втручатися в суто єврейські розбірки, наведу лише цитату із спільної заяви голови Єврейської громади Естонії Цілі Лауд та раввіна Естонії Шмуеля Кота з приводу встановлення пам’ятника: “Це не можна трактувати як спрбу реабілітації нацизму”. Якщо вже самі євреї кажуть “кошерно” (належно, правильно), то нам по-дурному казати “трефа” (протилежне за значенням поняття).
Полишивши на хвилину єврейську тему дозволю собі зауважити, що Естонії і Латвії, все ж, вкрай складно вдається пояснити світу своєрідність своєї сучасної історії. Я не виправдовую дії фашистів, проте поза всяким сумнівом далеко не всі естонці, які воювали у ІІ світовій на боці Німеччини, гідні осуду. Власне, як і далеко не всі червоноармійці заслуговують за свої дії на звання героя.
Наша біда в тому, що власті Естонії та Латвії не призвали свого часу борців за свободу й незалежність під власні прапори, і ті були змушені воювати на боці однієї з окупаційних армій. І зараз важко судити, хто більше гідний пам’ятника: наприклад, бійці групи Ерна, що віддали життя, забезпечуючи можливість мирному населенню Естонії сховатися від радянських військ і відійти морем до Скандинавії, чи карателі з НКВД, котрі розстрілювали простих людей.
З усім цим спадком ми прийшли до Європи. Якщо вже радянська влада своєю ідеологією не змогла знищити пам’ять про ті події, то нині тим більше ні що не завадить про це пам’ятати. Було б непогано і решті прогресивного людства доступною мовою роз’яснити особливості нашого світосприйняття! Видання масовим тиражем книги “Майн Кампф” для цього навряд чи згодиться. Ну хіба що ми зможемо підкинути ще трохи хмизу до критичного вогню, якому не по-дружньому налаштовані відносно офіційного Таллінна політичні кола так і не дають згаснути.
Я не схильний забороняти організації колишніх ветеранів гітлерівської армії і навіть готовий дивитися крізь пальці на їх періодичні збори під знаменами бойової слави, але бачить Бог, як іноді складно пояснити чужинцю нашу терпимість в цій слизькій темі. На щастя більшість зацікавлених розуміє, що естонці не мали підстав набути великої любові до радянської Росії до початку Великої Вітчизняної (22 червня 1941 року), притому, що за тиждень перед тим – 14 червня – до їхніх будинків увірвалося НКВД і увезло їхні родини до Сибіру. Хто не знає: перша хвиля депортації знищила 10 000 чоловік по всій Естонії.
Добровольцями німецької армії, котрі стали воювати проти “червоної чуми”, і стали переважно юнаки, що повтікали від переслідувань більшовиків, - діти тих, кого радянська влада гноїла в таборах. А чи був у них вибір, дозвольте запитати? Відповідь нехай дасть кожен, як підкаже йому сумління.
У московських євреїв правда своя, і аналізувати їх політичний гешефт від подібної заяви я не буду. Зрозуміло, що їх смикають за мотузки ті, кому є вигідною дестабілізація в балтійському регіоні. Триває звичайна гра на емоційному рівні. Складаючи свою заяву Шарону, ці панове пригадали й Єврейську громаду Естонії, котра жодним чином не знала про цю ініціативу. Більше того, вона, як тепер стало відомо, дотримується діаметрально протилежної точки зору!
Прикро, що в цю авантюру в якості маріонеток виявилися втягнутими головний раввін Росії і президент федерації єврейських громад. Так і хочеться переграти тут стару єврейську пісню: “Товарищи раввины, не вертите задом – это не пропеллер, а вы не самолет! Это неприлично, негигиенично, шаг вперед и поворот”.
Однак вшанування на державному рівні воїнів СС, звичайно, є неприпустимим, і абсолютно правильним я вважаю втручання влади в процес встановлення монументу в Пярну. Не має бути на вільній естонській землі барельєфів з лицем окупантів! Новий же пам’ятник, який збирається встановлювати вже міська влада, а не приватні особи, на мій погляд, є абсолютно доречним.
“Всім полеглим за свободу Естонії” – це і борцям проти фашизму, і проти комунізму: всім, в чиєму серці була любов до своєї Батьківщини і до свого народу. Всім, хто не зважаючи на грізну потугу і перевагу противника, вийшов із зброєю в руках захищати свою землю і загинув, але не схилив коліна перед ворогом. Вони всі боролися за те, у що вірили.
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи