За даними перепису 1989-го року українців у Росії – майже 4 з половиною мільйони, але за неофіційними оцінками – їх значно більше - від 10 до 20 мільйонів.
Багато з них – етнічні українці - які або споконвіку жили, або першими освоювали землі Курщини, Білгородщини, Воронежчини, Кубані, Сибір і Далекий Схід. У так званому Зеленому Клині – на Далекому Сході – українці становлять 8 відсотків від усього населення краю, у Сірому Клині – це Сибір - майже 7, 3 відсотки - на Північному Кавказі – це так званий Малиновий Клин.
Українська діаспора у Росії – найменш досліджена, якщо порівняти з українцями Канади, Америки і навіть далекої Австралії – так вважають представники Української Всесвітньої Координаційної Ради. Вони вирушили знайомитися з українцями російсько-українського прикордоння. Почали з Білгорода.
З українського Харкова до російського Бєлгорода рукою подати. На Білгородщині українців – багато, але за офіційною статистикою – значно менше.
Світлана Калашникова, голова "Товариства українсько-російської дружби":
Белгородская область - приграничная, и люди, говорящие на украинском языке или на слобожанском, могут считать себя украинцами, но по паспорту они – россияне, вот поэтому неофициальная статистика и говорит, что здесь – половина украинцев.
Делегацію Української Всесвітньої Координаційної Ради запросили у село Безсонівка. Це гордість Бєлгородщини. Тут – колгосп-мільойнер імені Фрунзе, а голова – двічі Герой Соцпраці. “У нас село хохляцкоє!” - дослівно так заявляє Василь Горін. Пояснює: “Важко знайти родину, яка не пов’язана з Україною.” Але українську в безсонівській школі не вивчають.
Василь Горін, голова колгоспу ім. Фрунзе:
Зачем? С чего вдруг Вам хотелось бы, чтобы тут украинский класс был? Для чего? Нам это не надо!
Голова колгоспу вважає, що українці Безсонівки добре почуваються і без вивчення рідної мови. Дивується: “навіщо їм мова?” - якщо тут співають пісні про дружбу народів.
А коли нинішній голова ще школярем був, у Безсонівці – навчалися українською.
Тамара Артюх, жителька с. Безсонівка:
Раніше, коли Василь Якович в школу ходив, колись тут була українська мова, а потім почали вчитися тільки на російській.
У Безсонівській бібліотеці тільки тепер з’явилися книжки українською – подарунок від делегації.
Марина Афанас’єва, завідувачка Безсонівської бібліотеки:
На украинском языке у нас книг нет. У нас Леся Украинка, Иван Франко, Панас Мирный – в русском переводе. Благодаря Вашему подарку наши фонды пополнятся, потому что у нас есть читатели украинской литературы, язык знают многие.
На Бєлгородщині збереглися села, де літні люди спілкуються лише українською. І був один на всю Бєлгородщину український клас у райцентрі Шебекіно. Ініціювала його сформування вчителька Тетяна Литвиненко.
Тетяна Литвиненко, вчителька-ентузіастка:
Мета була навчити не писати, а говорити. Ми дивилися українські мультики. Казки інсценували, пісні вивчали, щедрівки, колядки, діти по хатах ходили, бабусі – плакали.
Вчителька розповіла, що бєлгородські бабусі плакали, бо з часів своєї молодості не чули українських щедрівок. Український клас – розформували. Нині діє – лише гурток.
Тетяна Литвиненко:
Найважче їм казати – це "ця", паляниця, рукавиця та "г" – вони все рівно кажуть "оґірок!"
До 30-х років – часів сталінської примусової асиміляції, на Бєлгородщині, як і в інших областях Центрального Чорнозем’я, діяли десятки українських шкіл, були українські хати-читальні, у газетних кіосках продавали українські газети. За сім десятиліть колись розвинену культурно-освітню українську інфраструктуру знищили. Найприкріше те, що сучасні українці Бєлгородщини не вважають за потрібне відновлювати її. І навіть створення українських осередків, на їхню думку, є недоцільним.
Віктор Череватенко, поет:
Ті люди, які російською розмовляють, чудово розуміють українську і для спілкування немає потреби якось розділятися, щоб збиралися одні українці.
Поет Леонід Череватенко пишається тим, що за українську поезію його прийняли до російської Спілки письменників. Каже, що це єдиний прецедент у Росії. Він – родом з Чернігівщини. Думати рідною мовою не розучився, а от українська ідея його лякає, він – прихильник слов’янського єднання, і дарма, що всі інші – молодші, коли один брат - старший.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Українці Білгородщини
Світ:
Українська діаспора у Росії – найменш досліджена, якщо порівняти з українцями Канади, Америки і навіть далекої Австралії – так вважають представники Української Всесвітньої Координаційної Ради. Вони вирушили знайомитися з українцями російсько-українського прикордоння. Почали з Білгорода.
З українського Харкова до російського Бєлгорода рукою подати. На Білгородщині українців – багато, але за офіційною статистикою – значно менше.
Світлана Калашникова, голова "Товариства українсько-російської дружби":
Белгородская область - приграничная, и люди, говорящие на украинском языке или на слобожанском, могут считать себя украинцами, но по паспорту они – россияне, вот поэтому неофициальная статистика и говорит, что здесь – половина украинцев.
Делегацію Української Всесвітньої Координаційної Ради запросили у село Безсонівка. Це гордість Бєлгородщини. Тут – колгосп-мільойнер імені Фрунзе, а голова – двічі Герой Соцпраці. “У нас село хохляцкоє!” - дослівно так заявляє Василь Горін. Пояснює: “Важко знайти родину, яка не пов’язана з Україною.” Але українську в безсонівській школі не вивчають.
Василь Горін, голова колгоспу ім. Фрунзе:
Зачем? С чего вдруг Вам хотелось бы, чтобы тут украинский класс был? Для чего? Нам это не надо!
Голова колгоспу вважає, що українці Безсонівки добре почуваються і без вивчення рідної мови. Дивується: “навіщо їм мова?” - якщо тут співають пісні про дружбу народів.
А коли нинішній голова ще школярем був, у Безсонівці – навчалися українською.
Тамара Артюх, жителька с. Безсонівка:
Раніше, коли Василь Якович в школу ходив, колись тут була українська мова, а потім почали вчитися тільки на російській.
У Безсонівській бібліотеці тільки тепер з’явилися книжки українською – подарунок від делегації.
Марина Афанас’єва, завідувачка Безсонівської бібліотеки:
На украинском языке у нас книг нет. У нас Леся Украинка, Иван Франко, Панас Мирный – в русском переводе. Благодаря Вашему подарку наши фонды пополнятся, потому что у нас есть читатели украинской литературы, язык знают многие.
На Бєлгородщині збереглися села, де літні люди спілкуються лише українською. І був один на всю Бєлгородщину український клас у райцентрі Шебекіно. Ініціювала його сформування вчителька Тетяна Литвиненко.
Тетяна Литвиненко, вчителька-ентузіастка:
Мета була навчити не писати, а говорити. Ми дивилися українські мультики. Казки інсценували, пісні вивчали, щедрівки, колядки, діти по хатах ходили, бабусі – плакали.
Вчителька розповіла, що бєлгородські бабусі плакали, бо з часів своєї молодості не чули українських щедрівок. Український клас – розформували. Нині діє – лише гурток.
Тетяна Литвиненко:
Найважче їм казати – це "ця", паляниця, рукавиця та "г" – вони все рівно кажуть "оґірок!"
До 30-х років – часів сталінської примусової асиміляції, на Бєлгородщині, як і в інших областях Центрального Чорнозем’я, діяли десятки українських шкіл, були українські хати-читальні, у газетних кіосках продавали українські газети. За сім десятиліть колись розвинену культурно-освітню українську інфраструктуру знищили. Найприкріше те, що сучасні українці Бєлгородщини не вважають за потрібне відновлювати її. І навіть створення українських осередків, на їхню думку, є недоцільним.
Віктор Череватенко, поет:
Ті люди, які російською розмовляють, чудово розуміють українську і для спілкування немає потреби якось розділятися, щоб збиралися одні українці.
Поет Леонід Череватенко пишається тим, що за українську поезію його прийняли до російської Спілки письменників. Каже, що це єдиний прецедент у Росії. Він – родом з Чернігівщини. Думати рідною мовою не розучився, а от українська ідея його лякає, він – прихильник слов’янського єднання, і дарма, що всі інші – молодші, коли один брат - старший.
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи