Для кардинальної зміни ситуації, для досягнення реального результату у створенні нової української еліти нам треба, щоб якомога більша частина української діаспори стала повнокровною частиною цієї еліти, тобто – прийняла громадянство України і своєю участю в голосуванні та на виборних посадах втілювала в життя нову українську національну ідею.
1. Утрачені можливості
Я не належу до тих людей, які проливають котячі сльози за „Україною, яку ми втратили” або посипають голову попелом. Я скорше говорив би про втрачені можливості й причини того, що відбулося.
Як відомо, ми були колись незалежною державою, що відігравала важливу (якщо не провідну) роль у цілій Європі. Потім ми опинилися між двома молодшими державами, що постали на підвладних нам територіях, які з часом набирали усе більшої й більшої сили й поставили нас перед вибором – з ким бути. Я маю на увазі Річ Посполиту (пізніше – Польща) й Московське царство (пізніше – Росія).
Вибір залежав виключно від владної еліти, якою рухали меншою мірою національні й більшою мірою – шкурні інтереси, обумовлені грошовими доходами, королівським чи царським обласку-ванням або просто особистими симпатіями й антипатіями. Відтак, Богдан Хмельницький вибрав „союз” із Москвою. Його наступники не зуміли відстояти рівноправність цього „союзу”. Отож Іван Мазепа укупі з Пилипом Орликом опинилися на вигнанні, а Павлові Полуботкові треба було потрапити в Петропавлівські каземати, щоб нарешті прозріти: „Бог розсудить Петра й Павла”.
І Павло, і Петро відійшли у вічність, а повстала натомість Російська імперія почала активно вирощувати для себе кишенькову малоросійську еліту типу останнього гетьмана Кирила Разумовського, жалуючи українським вельможам дворянські звання, що врешті-решт неминуче призвели до виродження справді національної еліти. (Прикладом тому – і мій рід Іваненків, що тягнеться в глибину ХУІ століття до Івана Багатого Іоненка, гетьмана Дубосарського, нащадки якого задовольнилися статусом „малоросійських дворян”, а згодом настільки збідніли, що тільки іржава бляха на старій дідівській хаті нагадувала про минуле.)
Григорій Сковорода, на щастя, не поповнив лави малоросійської еліти, але, на жаль, не осмілився проявити себе і як носій національної української ідеї, задовольнившись ролею манд-рівного філософа. Але йому давали фору сліпі кобзарі та лірники, які фактично пронесли естафету української національної ідеї через ХУІІІ й ХІХ століття аж у середину століття ХХ-го. ХІХ століття було особливо багате прикладами того, як падав престиж української національної гідності й набирав силу малоросійський синдром.
Ось практично вичерпний перелік національно свідомих представників української еліти: Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Леся Українка... Додайте Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка та ще пару осіб з Галичини й Буковини.
А ось – лише найвидатніші малороси: Григорій Квітка-Основ”яненко, Михайло Остроградський, Микола Гоголь.. Несть числа „малоросам”, що народилися і в Західних Землях і стали видатними діячами на теренах Австрії, Польщі й навіть США. Назву лише одного з них – Тадея Костюшка, одного з провідних діячів повстання у Польщі й одного з найвидатніших американських полководців, який ніколи не ідентифікував себе українцем.
ХХ століття було ще багатшим на події такого ж роду. Українська еліта не так боролася за незалежність України, як між собою. (Нагадаю, що міжусобиці між помісними князями, власне, й спричинилися до розпаду Київської Русі, що була найсильнішою імперією в Європі першого тисячоліття.) На початку ХХ століття українська еліта розділилася за класовими критеріями. Ви знаєте, що з того вийшло. За якихось пару років незалежна Україна спробувала усі можливі на той час варіанти державного будівництва – Центральну Раду (не встояла), Директорію (не встояла), Гетьманат (не встояв), незалежна Українська радянська республіка (не встояла)...
Можливості було втрачено не тільки через те, що українська еліта гризлася поміж собою, а й через те, що малоросійський синдром меншовартості гноїв і Михайла Грушевського, і Володимира Винниченка, і гетьмана Скоропадського... Не обійшов він і Симона Петлюру, уся попередня діяльність і літературна творчість якого були всуціль малоросійськими (погортайте редаговані ним видання, перечитайте його вірші та статті)...
Нічого дивного немає в тому, що значно більша частина української еліти потяглася за більшовиками. Знайдемо там таких, як Микола Скрипник, з одного боку, і Микола Хвильовий чи Сергій Єфремов – з другого. Як відомо, усі закінчили приблизно однаково. По тому українська еліта пішла трьома шляхами: одні – в табори Гулагу, інші – на еміграцію (часто також через табори Гулагу), треті – пристосовувалися, щоб вижити за будь-яку ціну (часто також „завдяки” Гулагу).
Ті, що опинилися в таборах, практично не відіграли ніякої ролі в подальшому поступові України до незалежності. Вони, як ми кажемо, віддали свої життя за ідею. Царство їм небесне і вічна їм пам”ять.
Ті, що подалися на еміграцію, робили все можливе (наголошу – в їхніх силах) для того, щоб зберегти й розвинути національну ідею, зберегти мову, церкву тощо. Хтось загинув від ворожої кулі (Петлюра, Бандера та ін.), а хтось благополучно дожив до старості й тихенько помер власною смертю.
Чим відзначилася українська еліта на еміграції? Гризнею. Поміж собою. За міжосібною гризнею вона часто забувала не тільки про предмет тієї гризні (українська національна ідея, доля України), а й про власних дітей. Результат – діти американізувалися, онімечилися, оканадилися, офранцузилися... У більшості своїй вони вже не вміють ні читати, ні писати по-українському. Для другого й – тим більше! – третього покоління українців у діаспорі Україна являє собою Terra Incognita (землю незнану) або хіба що предмет такого собі романтичного інтересу, рідше – захоплення.
Українська національна ідея у будь-якому її прояві (донцовському, бандерівському, мельниківському) благополучно вмерла (царство їй небесне!). Мови країн перебування потихеньку витісняють або вже й витіснили українську мову з богослужінь по українських церквах...
Пригадую, як восени 1990 року (тобто ще за Радянського Союзу) після моїх лекцій в Мічіганському, Вейнському, Центрально-Мічіганському, Гарвардському університетах мене обступали представники українських громад. Вони засипали мене запитаннями. Вони щиро вболівали за всім, що відбувалося тоді в Україні. Вони запевняли мене, що якби Україна була незалежною (хай навіть і комуністичною!), вони негайно стали б громадянами України, вони стільки зробили б для неї...
Менше, як через рік Україну формально було проголошено незалежною і формально – навіть некомуністичною. Відтоді минуло ще дванадцять років. І що ж? На пальцях однієї руки можна перелічити представників західної діаспори, які стали громадянами України, - Ярослава Стецько, Роман Зварич... Ось ім”я лише однієї пересічної особи з діаспори, яка пристрасно воліла бути просто похованою в Україні, - Юра Вербин (на жаль, його попелом після кремації тіла розпорядилася навіть не українська – методистська чи якась там інша суто американська! – церква).
А що ж та частина української еліти, що зуміла пристосуватися й вижити в умовах радянської України?
Більшість із них досягли помітних висот у різних царинах науки, освіти, культури. Вони стали частиною виплеканої більшовиками нової, компартійної еліти – номенклатури. Вірою і правдою служили вони тоталітарній системі, користуючись усіма її можливими благами, й синдром меншоватості (малоросійський синдром) не підточував їхнього сумління. Ось лише низка імен з літературного поля – Павло Тичина, Максим Рильський, Олесь Гончар... Підігрівшись під час хрущовської відлиги, національно свідоміша частина еліти спробувала показати свій гонор (Левко Лук”яненко, брати Горині, В”ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба...). Ви знаєте, що з того вийшло: одні були просто відкинуті від корита, інші навіть потрапили до таборів, - але як одні, так і другі по суті своїй так і залишилися частиною тієї ж номенклатури.
Відтак, ні Лук”яненко, ні Горині, ні Чорновіл фактично не були гововими до кардинальної зміни еліти, коли замість червоно-лазурового прапора УРСР над Україною замайоріло синьо-жовте знамено незалежності. Тут якраз і треба шукати пояснення того, чому Чорновіл був запеклим ідеологічним опонентом і суперником націонал-комуніста Леоніда Кравчука, але зробив усе можливе для перемоги червоного директора й генерал-полковника Радянської Армії Леоніда Кучми на президентських виборах і 1994, і 1999 року. Чорновіл же перетворив Народний Рух України з масового фронту на політичну партію, оскільки Рух „перевиконав” завдання, поставлене перед ним наприкінці 80-х років для випускання пару, захопивши у свій вир непідвладні номенклатурі сили, що могли стати базою створення нової національної еліти. По тому, як Чорновіл виконав поставлене перед ним завдання, питання його ліквідації залишалося лише справою часу.
Смерть Чорновола фактично поставила крапку в переліку осіб, які свого часу допомогли Кучмі піднятися на президентський олімп і які, відтак, виявилися по тому уже непотрібними – їхні місця посіли більшою мірою корумповані державники й просто кримінальні авторитети. Мені цей вчинок Кучми нагадує вчинок Сталіна 1934 року. Як і Сталін, Кучма зробив небезуспішну спробу підтренувати правлячу в Україні еліту.
2. Нинішня ситуація
Після проголошення незалежності влада в Україні залишається в руках тієї ж номенклатури – компартійної еліти, яка швидко зорієнтувалася в ситуації, порозсипалася по різних кишенькових партіях, пристосувалася до нових демократичних (без лапок) умов, піднявши над собою синьо-жовті знамена й незалежницькі гасла.
Як тут не нагадати слова Леоніда Кучми більш як десятилітньої давності, ще коли його призначали на прем”єра: „Ви скажіть мені, яку Україну будувати, я таку й будуватиму”. Він так і робить, як підказують йому кримінальні й напівкримінальні дорадники, які стоять за ним і в руках яких він лише „королева” на шаховій дошці українського політикуму.
Ясна річ, цю владну еліту українська національна ідея ніколи не цікавила, не цікавить і не зацікавить. Їм своє робить – і далі розтринькувати національні багатства України.
Націоналістичні рухи, що існували по еміграціях, повернувшись в незалежну України, так і залишилися роздертими через традиційні малоросійські непорозуміння й практично не мають ніякої підтримки в Україні. Та, власне, національна ідея в тому хуторянському вигляді, в якому вона переходила як естафета від Міхновського до Донцова, від Донцова до Бандери, виявилася просто нежиттєспроможною.
Новий час, на жаль, не породив бодай нового тлумачення „старої” української національної ідеї. Навіть Конгрес Українських Націоналістів (КУН) на чолі із Ярославою Стецько не відзначився на цьому терені. Не стало у кунівців снаги запропонувати хоч би щось суттєве. Чим і користуються недружні та ворожі нам сили на чолі з численними партіями й партійками (понад 100!), що множаться як амеби (за примітивним принципом поділу) на українській землі. Наприклад, виникла 1990 року Республіканська партія Левка Лук”яненка. За рік чи два від неї відкололася Консервативна Республіканська партія Степана Хмари. Ці дві партії у свою чергу почали колотися... Те саме сталося із соціал-демократами, із християнськими демократами, із просто демократами... Відтак уже було рукою подати до створення Партії шанувальників пива...
Про яке там випрацювання нової національної ідеї може йти мова, коли партії утворюються не заради реалізації ідеї, а задля задоволення амбіцій (у гіршому розумінні цього слова) того чи іншого політичного діяча.
Найбільш український модерний рух – об”єднання „Наша Україна” – з того ж городу. Воно утворювалося „під” шанованого серед націонал-патріотів та в діаспорі Віктора Ющенка, який за весь час свого лідерства в цьому об”єднанні навіть не заїкнувся про випрацювання нової української національної ідеї. І ось вам наслідок – „Наша Україна” як потенційно найпрогресивніший рух виявився просто безплідним і на політичне, і на економічне, і на культурне бачення майбутнього України. (Їй же Богу, Народний Рух України початку 90-х років був набагато спроможнішим в усіх цих питаннях.)
Отже, якщо навіть Ющенко стане президентом України, не тішмо себе надіями на кардинальні зміни. Ющенко продовжуватиме будувати таку Україну, яку йому скажуть будувати ті сили, що стоять за ним зараз чи стоятимуть за ним потім. (На жаль, ми нині достеменно не знаємо, з ким скооперується це об”єднання напередодні виборів. Ющенко, як і Кучма, виявиться такою ж „королевою” на шаховій дошці українського політикуму: ходитиме уперед, назад, праворуч, ліворуч – куди скажуть.)
Усе тут пояснюється дуже просто – більшість місць у „Нашій Україні” посідає та ж номенклатура, і ми не можемо покладати надії на Ющенка як на діяча українського відродження. Така собі перехідна чи прохідна фігура. Ще гірше – Юлія Тимошенко. Людина з сумнівним (якщо не сказати – з кримінальним) минулим. Особа з близького оточення Павла Лазаренка. Дама, яка стала в позу по відношенню до свого колишнього благодійника Кучми і яка твердить, що вона – в опозиції. Можна називати й інші імена великих „демократів” (у лапках) в Україні.
А чого варті повсякчас повторювані ними слова про те, що в усіх нещастях України винна влада. Вони мають на увазі виконавчу владу. Їм, бачте, навіть невтямки, що як депутати Верховної Ради чи місцевих рад укупі з сонмом суддів усіх рівнів, вони також є частиною тієї ж влади (законодавчої чи судової), й – відповідно до Конституції України – нарівні з виконавчою владою покликаної (і спроможної) своїми засобами впливати на ситуацію в країні. Такий же рівень мислення мають і Сергій Головатий, і Григорій Омельченко, й інші „народні обранці”, що вважаються інтелектуалами на тлі депутатських посередностей. Що ж тоді говорити про „депутатів” від верстака та плуга?!
Ну, як тут не згадати Г. Сковороду: „Не смішно лі: всі в пеклі, а бояться, щоб не попасть”?!
3. Перспектива
Отже, невже у нас немає перспектив? Невже не маємо ми майбутнього як держава і як нація?
Майбутнє України як незалежної держави й українського народу як самобутньої нації цілковито залежить від випрацювання й реалізації нової української національної ідеї. Українською національною ідеєю на нинішньому етапі й на перспективу може бути тільки зміна еліти.
Існує кілька традиційних історично випробуваних шляхів заміни еліти.
Перший (і основний) – це запрошення еліти із-за кордону. Згадаймо варягів, що, якщо вірити історії, спричинилися до розвою Київської Русі. Цим шляхом пішли, зокрема, деякі країни, що утворилися на теренах колишнього СРСР. Найкращий приклад – Литва, де президентом обрано людину, що більше половини свого життя прожила в США. Другий приклад – Польща. Успіхи посткомуністичної Польщі незаперечні. Нам би повчитися у поляків чи литовців.
Другий спосіб – черпання еліти із внутрішніх резервів. Цим шляхом свого часу пішли більшовики, замінивши дворянство й духовенство на „трудову робітничо-селянську інтелігенцію”, з якої за допомогою жорсткого відбору й було виплекано радянську владну еліту – компартійну номенклатуру. Цим шляхом пішли чехи, відсунувши колишніх комуністів від влади. Леонід Кравчук міг скористатися такою ж можливістю, коли компартія була під забороною, але для цього реба було б пиляти сучок, на якому сидів і сам. Щоб вчинити таке, треба бути людиною великої мужності й справжньою особистістю.
Третій спосіб – оновлення еліти репресивними засобами в надрах існуючого ладу. Це – шлях, яким Сталін пішов у 30-ті роки. Це – спосіб, яким у нових умовах хотів скористатися Хрущов. Пізніше цим способом скористалися китайці („культурна революція” 60-х років). Нинішній президент України має достатньо повноважень для того, щоб обновити еліту, силою відсунувши номенклатуру від влади, але він, як і Кравчук, не може пиляти сучок, на якому сидить. Він є плоть від плоті старої радянської номенклатури, він є ставлеником цієї номенклатури, і сподіватися від нього будь-якого поруху в сторону національної ідеї – просто наївно.
Звідки ж нам черпати нову еліту?
Я категорично проти вирощування нової української еліти з нинішньої. Нічого з цього не вийде. З номенклатурників виростали, виростають і будуть виростати номенклатурники, із селюків – селюки. Не вірите? Ось вам приклади: нинішній голова Верховнох Ради України Володимир Литвин – зять колишнього першого секретаря Ленінському райкому партії міста Києва, народні депутати Віктор Пінчук – зять Леоніда Кучми, Петро Порошенко – син колишнього червоного директора Олексія Порошенка, Тарас Чорновіл – син колишнього комсорга ЦК ЛКСМУ на будівництві Київської комсомольської ГЕС В”ячеслава Чорновола...
Нинішня еліта просуває й буде просувати свою парость. Своїх дітей, зятів, невісток, кумів, друзів. Призначають і будуть призначати не за діловими якостями, а за „родовими зв”язками”. Хто чия рідня, хто чий кум чи кума, хто з чиєї „команди”, хто чия людина...
Очевидно, що треба йти інших шляхом. Треба повністю замінити правлячу верству українського суспільства, з якої черпається еліта. До речі, ця ідея не нова. Нею дуже серйозно займається в Києві група науковців і патріотів України, об”єднаних навколо журналу „Перехід-ІУ”.
Якщо це не зробити згори, то рано чи пізно це відбудеться знизу, й кривопролиття нам не минути. На жаль, згори це статися не може в силу того, що при владі міцно тримається, і ще довго триматиметься, номенклатура. Та й знизу таку революцію здійснити неможливо – ну, немає всередині країни такого прошарку народу, що пішов би на революційний бунт. Досвід УНА – УНСО тому підтвердженням.
Залишається тільки одиа верства українства, здатна на таку потужну операцію цілком мирним шляхом. Я маю на увазі українців, що живуть за межами України, зокрема й нинішню еміграцію. Нову еліту України треба шукати саме за межами України, – серед висококваліфікованих фахівців, учених, менеджерів, ділових людей.
Перша категорія. Як відомо, за межами України зараз постійно або тимчасово живуть і працюють понад два мільйони громадян України. У цих людей – маса переваг. Вони – чудові фахівці. Вони ніяк або дуже мало пов”язані з нинішньою елітою (номенклатурою) – інакше вони не поїхали б з України. Вони добре ознайомлені з сучасними технологіями управління. Вони не корумповані (у них немає такої звички). Вони знають мови і вони мають тривкі особисті контакти з західними елітами.
Друга категорія – також громадяни України, що навчаються зараз по зарубіжних університетах. Це – молоді люди, з яких можна виховати еліту, якої ми потребуємо. Треба зробити усе для того, щоб якомога більша кількість юнаків і дівчат дістали змогу навчатися в зарубіжних університетах і коледжах.
Третя категорія потенційних кандадатів на нову українську еліту – це представники старої української еміграції, які народилися, виросли, дістали освіту, набули трудового досвіду в країнах розселення українців, а водночас не втратили української мови, не відійшли від традиційних українських церков (православної та греко-католицької), в ментальності яких живе образ України.
У цьому плані українська національна ідея багатьом значною мірою буде нагадувати сіоністський рух, якому держава Ізраїль, власне, й завдячує своїм існуванням. Не біймося цього порівняння. Сіонізм – це чи не єдиний приклад реалізації національної ідеї в історично короткий строк із фантастичним реальним результатом.
Я думаю, що ми повинні взяти цей історичний приклад за взірець для наслідування й започаткувати аналогічний рух повершення українців в Україну – у нашу з вами Землю Обітовану.
Ви скажете, що й так уже мільйони українців із західної діаспори потяглися в Україну, інвестують в її економіку свої кошти, прикупили там нерухомість, їздять туди радниками й представниками міжнародних і зарубіжних установ та організацій, не кажучи вже про туристичні поїздки.
Усе це так, і це добре, але навіть якщо всі до одного українці з-поза меж України (одні нараховують їх 20, інші 35, а інші й усі 50 мільйонів) їхали б отак в Україну, все одно ситуація не змінилася б. Нам треба, щоб якомога більша частина української діаспори потяглася в Україну так, як євреї США, Канади, Великобританії, інших країн тягнуться із своїми багатодітними родинами в Ізраїль попри те, що там точиться безперервна війна, що Ізраїль фактично є не прифронтовою, а фронтовою зоною в ізраїльсько-палестинському конфлікті.
В Україні стріляють тільки кримінальні злочинці, громадянською війною, на щастя, навіть не пахне, недоброзичливі сусіди, схоже, не насміляться піти війною чи то задля захисту інтересів своїх „мовно ущемлених” одноплемінців (Росія), чи то задля зміни лінії кордону (Румунія, Польща й та ж Росія). У Києві зараз спокійніше навіть, ніж у Вашингтоні, а в Одесі на Дерибасівській спокійніше, ніж на Брайтон Біч у Нью-Йорку. Навіть ситуація з електропостачанням, попри всі труднощі з енергоносіями, не гірша; те, що сталося торік на північному сході США, в Україні – в силу специфіки функціонування електромережі – просто неможливе.
Для кардинальної зміни ситуації, для досягнення реального результату у створенні нової української еліти нам треба, щоб якомога більша частина української діаспори стала повнокровною частиною цієї еліти, тобто – прийняла громадянство України і своєю участю в голосуванні та на виборних посадах втілювала в життя нову українську національну ідею.
Улітку 2003 року відбувся черговий Світовий Конгрес Українців. Про що там тільки не говорили – дискутували, а про створення нової української еліти ніхто й не заїкнувся. Не болить голова про це в організаторів і керівників цієї надструктури, користі від якої – хіба що в дискусіях та кулуарному спілкуванні. Ні Аскольд Лозинський, ні Ігор Гавдяк, ні будь-хто інший із керівництва СКУ, схоже, й не помишляє про наслідування прикладу Ярослави Стецько чи Романа Зварича.
Оголошено на тому конгресі й про створення нової емігрантської організації „Четверта Хвиля”, що ставить на меті об”єднати (й переважно розважати) так званих „новоприбулих”, яким, бачте, не знайшлося місця в існуючих діаспорних організаціях (виною – усе той же малоросійський синдром), та допомагати їм облаштовуватися на нових батьківщинах – у країнах нового розселення.
Привітаймо ж „Четверту Хвилю” й побажаймо їй успіхів у збереженні мови й віри об”єднуваних нею „новоприбульців”. А заодно побажаймо „Четвертій Хвилі” підтримати Міжнародну Асоціацію Громадян України (МАГУ), що ось уже сьомий рік поспіль захищає права громадян України, що перебувають за кордоном (маємо вже добрий досвід), переконує їх у важливості затримання статусу громадян України (маємо добрі наслідки), сприяє негромадянам України набувати українське громадянство (маємо результати і в цій царині) й у таких спосіб дієво впливати на формування нової української еліти.
В активі МАГУ: прилучення усе більшої й більшої кількості громадян України за кордоном до участі у виборах президента (1999 р.) й депутатів Верховної Ради України, сприяння у набутті українського громадянства особами без громадянства й колишніми громадянами інших країн, гуманітарна допомога співвітчизникам в Україні (розмір її вже перевищив 25 тисяч американських доларів на рік)...
Ми, члени Міжнародної Асоціації Громадян України, глибоко переконні, що громадяни України за кордоном є єдиною силою, на яку Українська держава може беззастережно опиратися у реалізації своєї мети на світових обширах.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Нова українська національна ідея та виховання нової української еліти
Світ:
Я не належу до тих людей, які проливають котячі сльози за „Україною, яку ми втратили” або посипають голову попелом. Я скорше говорив би про втрачені можливості й причини того, що відбулося.
Як відомо, ми були колись незалежною державою, що відігравала важливу (якщо не провідну) роль у цілій Європі. Потім ми опинилися між двома молодшими державами, що постали на підвладних нам територіях, які з часом набирали усе більшої й більшої сили й поставили нас перед вибором – з ким бути. Я маю на увазі Річ Посполиту (пізніше – Польща) й Московське царство (пізніше – Росія).
Вибір залежав виключно від владної еліти, якою рухали меншою мірою національні й більшою мірою – шкурні інтереси, обумовлені грошовими доходами, королівським чи царським обласку-ванням або просто особистими симпатіями й антипатіями. Відтак, Богдан Хмельницький вибрав „союз” із Москвою. Його наступники не зуміли відстояти рівноправність цього „союзу”. Отож Іван Мазепа укупі з Пилипом Орликом опинилися на вигнанні, а Павлові Полуботкові треба було потрапити в Петропавлівські каземати, щоб нарешті прозріти: „Бог розсудить Петра й Павла”.
І Павло, і Петро відійшли у вічність, а повстала натомість Російська імперія почала активно вирощувати для себе кишенькову малоросійську еліту типу останнього гетьмана Кирила Разумовського, жалуючи українським вельможам дворянські звання, що врешті-решт неминуче призвели до виродження справді національної еліти. (Прикладом тому – і мій рід Іваненків, що тягнеться в глибину ХУІ століття до Івана Багатого Іоненка, гетьмана Дубосарського, нащадки якого задовольнилися статусом „малоросійських дворян”, а згодом настільки збідніли, що тільки іржава бляха на старій дідівській хаті нагадувала про минуле.)
Григорій Сковорода, на щастя, не поповнив лави малоросійської еліти, але, на жаль, не осмілився проявити себе і як носій національної української ідеї, задовольнившись ролею манд-рівного філософа. Але йому давали фору сліпі кобзарі та лірники, які фактично пронесли естафету української національної ідеї через ХУІІІ й ХІХ століття аж у середину століття ХХ-го. ХІХ століття було особливо багате прикладами того, як падав престиж української національної гідності й набирав силу малоросійський синдром.
Ось практично вичерпний перелік національно свідомих представників української еліти: Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Леся Українка... Додайте Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, Івана Франка та ще пару осіб з Галичини й Буковини.
А ось – лише найвидатніші малороси: Григорій Квітка-Основ”яненко, Михайло Остроградський, Микола Гоголь.. Несть числа „малоросам”, що народилися і в Західних Землях і стали видатними діячами на теренах Австрії, Польщі й навіть США. Назву лише одного з них – Тадея Костюшка, одного з провідних діячів повстання у Польщі й одного з найвидатніших американських полководців, який ніколи не ідентифікував себе українцем.
ХХ століття було ще багатшим на події такого ж роду. Українська еліта не так боролася за незалежність України, як між собою. (Нагадаю, що міжусобиці між помісними князями, власне, й спричинилися до розпаду Київської Русі, що була найсильнішою імперією в Європі першого тисячоліття.) На початку ХХ століття українська еліта розділилася за класовими критеріями. Ви знаєте, що з того вийшло. За якихось пару років незалежна Україна спробувала усі можливі на той час варіанти державного будівництва – Центральну Раду (не встояла), Директорію (не встояла), Гетьманат (не встояв), незалежна Українська радянська республіка (не встояла)...
Можливості було втрачено не тільки через те, що українська еліта гризлася поміж собою, а й через те, що малоросійський синдром меншовартості гноїв і Михайла Грушевського, і Володимира Винниченка, і гетьмана Скоропадського... Не обійшов він і Симона Петлюру, уся попередня діяльність і літературна творчість якого були всуціль малоросійськими (погортайте редаговані ним видання, перечитайте його вірші та статті)...
Нічого дивного немає в тому, що значно більша частина української еліти потяглася за більшовиками. Знайдемо там таких, як Микола Скрипник, з одного боку, і Микола Хвильовий чи Сергій Єфремов – з другого. Як відомо, усі закінчили приблизно однаково. По тому українська еліта пішла трьома шляхами: одні – в табори Гулагу, інші – на еміграцію (часто також через табори Гулагу), треті – пристосовувалися, щоб вижити за будь-яку ціну (часто також „завдяки” Гулагу).
Ті, що опинилися в таборах, практично не відіграли ніякої ролі в подальшому поступові України до незалежності. Вони, як ми кажемо, віддали свої життя за ідею. Царство їм небесне і вічна їм пам”ять.
Ті, що подалися на еміграцію, робили все можливе (наголошу – в їхніх силах) для того, щоб зберегти й розвинути національну ідею, зберегти мову, церкву тощо. Хтось загинув від ворожої кулі (Петлюра, Бандера та ін.), а хтось благополучно дожив до старості й тихенько помер власною смертю.
Чим відзначилася українська еліта на еміграції? Гризнею. Поміж собою. За міжосібною гризнею вона часто забувала не тільки про предмет тієї гризні (українська національна ідея, доля України), а й про власних дітей. Результат – діти американізувалися, онімечилися, оканадилися, офранцузилися... У більшості своїй вони вже не вміють ні читати, ні писати по-українському. Для другого й – тим більше! – третього покоління українців у діаспорі Україна являє собою Terra Incognita (землю незнану) або хіба що предмет такого собі романтичного інтересу, рідше – захоплення.
Українська національна ідея у будь-якому її прояві (донцовському, бандерівському, мельниківському) благополучно вмерла (царство їй небесне!). Мови країн перебування потихеньку витісняють або вже й витіснили українську мову з богослужінь по українських церквах...
Пригадую, як восени 1990 року (тобто ще за Радянського Союзу) після моїх лекцій в Мічіганському, Вейнському, Центрально-Мічіганському, Гарвардському університетах мене обступали представники українських громад. Вони засипали мене запитаннями. Вони щиро вболівали за всім, що відбувалося тоді в Україні. Вони запевняли мене, що якби Україна була незалежною (хай навіть і комуністичною!), вони негайно стали б громадянами України, вони стільки зробили б для неї...
Менше, як через рік Україну формально було проголошено незалежною і формально – навіть некомуністичною. Відтоді минуло ще дванадцять років. І що ж? На пальцях однієї руки можна перелічити представників західної діаспори, які стали громадянами України, - Ярослава Стецько, Роман Зварич... Ось ім”я лише однієї пересічної особи з діаспори, яка пристрасно воліла бути просто похованою в Україні, - Юра Вербин (на жаль, його попелом після кремації тіла розпорядилася навіть не українська – методистська чи якась там інша суто американська! – церква).
А що ж та частина української еліти, що зуміла пристосуватися й вижити в умовах радянської України?
Більшість із них досягли помітних висот у різних царинах науки, освіти, культури. Вони стали частиною виплеканої більшовиками нової, компартійної еліти – номенклатури. Вірою і правдою служили вони тоталітарній системі, користуючись усіма її можливими благами, й синдром меншоватості (малоросійський синдром) не підточував їхнього сумління. Ось лише низка імен з літературного поля – Павло Тичина, Максим Рильський, Олесь Гончар... Підігрівшись під час хрущовської відлиги, національно свідоміша частина еліти спробувала показати свій гонор (Левко Лук”яненко, брати Горині, В”ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба...). Ви знаєте, що з того вийшло: одні були просто відкинуті від корита, інші навіть потрапили до таборів, - але як одні, так і другі по суті своїй так і залишилися частиною тієї ж номенклатури.
Відтак, ні Лук”яненко, ні Горині, ні Чорновіл фактично не були гововими до кардинальної зміни еліти, коли замість червоно-лазурового прапора УРСР над Україною замайоріло синьо-жовте знамено незалежності. Тут якраз і треба шукати пояснення того, чому Чорновіл був запеклим ідеологічним опонентом і суперником націонал-комуніста Леоніда Кравчука, але зробив усе можливе для перемоги червоного директора й генерал-полковника Радянської Армії Леоніда Кучми на президентських виборах і 1994, і 1999 року. Чорновіл же перетворив Народний Рух України з масового фронту на політичну партію, оскільки Рух „перевиконав” завдання, поставлене перед ним наприкінці 80-х років для випускання пару, захопивши у свій вир непідвладні номенклатурі сили, що могли стати базою створення нової національної еліти. По тому, як Чорновіл виконав поставлене перед ним завдання, питання його ліквідації залишалося лише справою часу.
Смерть Чорновола фактично поставила крапку в переліку осіб, які свого часу допомогли Кучмі піднятися на президентський олімп і які, відтак, виявилися по тому уже непотрібними – їхні місця посіли більшою мірою корумповані державники й просто кримінальні авторитети. Мені цей вчинок Кучми нагадує вчинок Сталіна 1934 року. Як і Сталін, Кучма зробив небезуспішну спробу підтренувати правлячу в Україні еліту.
2. Нинішня ситуація
Після проголошення незалежності влада в Україні залишається в руках тієї ж номенклатури – компартійної еліти, яка швидко зорієнтувалася в ситуації, порозсипалася по різних кишенькових партіях, пристосувалася до нових демократичних (без лапок) умов, піднявши над собою синьо-жовті знамена й незалежницькі гасла.
Як тут не нагадати слова Леоніда Кучми більш як десятилітньої давності, ще коли його призначали на прем”єра: „Ви скажіть мені, яку Україну будувати, я таку й будуватиму”. Він так і робить, як підказують йому кримінальні й напівкримінальні дорадники, які стоять за ним і в руках яких він лише „королева” на шаховій дошці українського політикуму.
Ясна річ, цю владну еліту українська національна ідея ніколи не цікавила, не цікавить і не зацікавить. Їм своє робить – і далі розтринькувати національні багатства України.
Націоналістичні рухи, що існували по еміграціях, повернувшись в незалежну України, так і залишилися роздертими через традиційні малоросійські непорозуміння й практично не мають ніякої підтримки в Україні. Та, власне, національна ідея в тому хуторянському вигляді, в якому вона переходила як естафета від Міхновського до Донцова, від Донцова до Бандери, виявилася просто нежиттєспроможною.
Новий час, на жаль, не породив бодай нового тлумачення „старої” української національної ідеї. Навіть Конгрес Українських Націоналістів (КУН) на чолі із Ярославою Стецько не відзначився на цьому терені. Не стало у кунівців снаги запропонувати хоч би щось суттєве. Чим і користуються недружні та ворожі нам сили на чолі з численними партіями й партійками (понад 100!), що множаться як амеби (за примітивним принципом поділу) на українській землі. Наприклад, виникла 1990 року Республіканська партія Левка Лук”яненка. За рік чи два від неї відкололася Консервативна Республіканська партія Степана Хмари. Ці дві партії у свою чергу почали колотися... Те саме сталося із соціал-демократами, із християнськими демократами, із просто демократами... Відтак уже було рукою подати до створення Партії шанувальників пива...
Про яке там випрацювання нової національної ідеї може йти мова, коли партії утворюються не заради реалізації ідеї, а задля задоволення амбіцій (у гіршому розумінні цього слова) того чи іншого політичного діяча.
Найбільш український модерний рух – об”єднання „Наша Україна” – з того ж городу. Воно утворювалося „під” шанованого серед націонал-патріотів та в діаспорі Віктора Ющенка, який за весь час свого лідерства в цьому об”єднанні навіть не заїкнувся про випрацювання нової української національної ідеї. І ось вам наслідок – „Наша Україна” як потенційно найпрогресивніший рух виявився просто безплідним і на політичне, і на економічне, і на культурне бачення майбутнього України. (Їй же Богу, Народний Рух України початку 90-х років був набагато спроможнішим в усіх цих питаннях.)
Отже, якщо навіть Ющенко стане президентом України, не тішмо себе надіями на кардинальні зміни. Ющенко продовжуватиме будувати таку Україну, яку йому скажуть будувати ті сили, що стоять за ним зараз чи стоятимуть за ним потім. (На жаль, ми нині достеменно не знаємо, з ким скооперується це об”єднання напередодні виборів. Ющенко, як і Кучма, виявиться такою ж „королевою” на шаховій дошці українського політикуму: ходитиме уперед, назад, праворуч, ліворуч – куди скажуть.)
Усе тут пояснюється дуже просто – більшість місць у „Нашій Україні” посідає та ж номенклатура, і ми не можемо покладати надії на Ющенка як на діяча українського відродження. Така собі перехідна чи прохідна фігура. Ще гірше – Юлія Тимошенко. Людина з сумнівним (якщо не сказати – з кримінальним) минулим. Особа з близького оточення Павла Лазаренка. Дама, яка стала в позу по відношенню до свого колишнього благодійника Кучми і яка твердить, що вона – в опозиції. Можна називати й інші імена великих „демократів” (у лапках) в Україні.
А чого варті повсякчас повторювані ними слова про те, що в усіх нещастях України винна влада. Вони мають на увазі виконавчу владу. Їм, бачте, навіть невтямки, що як депутати Верховної Ради чи місцевих рад укупі з сонмом суддів усіх рівнів, вони також є частиною тієї ж влади (законодавчої чи судової), й – відповідно до Конституції України – нарівні з виконавчою владою покликаної (і спроможної) своїми засобами впливати на ситуацію в країні. Такий же рівень мислення мають і Сергій Головатий, і Григорій Омельченко, й інші „народні обранці”, що вважаються інтелектуалами на тлі депутатських посередностей. Що ж тоді говорити про „депутатів” від верстака та плуга?!
Ну, як тут не згадати Г. Сковороду: „Не смішно лі: всі в пеклі, а бояться, щоб не попасть”?!
3. Перспектива
Отже, невже у нас немає перспектив? Невже не маємо ми майбутнього як держава і як нація?
Майбутнє України як незалежної держави й українського народу як самобутньої нації цілковито залежить від випрацювання й реалізації нової української національної ідеї. Українською національною ідеєю на нинішньому етапі й на перспективу може бути тільки зміна еліти.
Існує кілька традиційних історично випробуваних шляхів заміни еліти.
Перший (і основний) – це запрошення еліти із-за кордону. Згадаймо варягів, що, якщо вірити історії, спричинилися до розвою Київської Русі. Цим шляхом пішли, зокрема, деякі країни, що утворилися на теренах колишнього СРСР. Найкращий приклад – Литва, де президентом обрано людину, що більше половини свого життя прожила в США. Другий приклад – Польща. Успіхи посткомуністичної Польщі незаперечні. Нам би повчитися у поляків чи литовців.
Другий спосіб – черпання еліти із внутрішніх резервів. Цим шляхом свого часу пішли більшовики, замінивши дворянство й духовенство на „трудову робітничо-селянську інтелігенцію”, з якої за допомогою жорсткого відбору й було виплекано радянську владну еліту – компартійну номенклатуру. Цим шляхом пішли чехи, відсунувши колишніх комуністів від влади. Леонід Кравчук міг скористатися такою ж можливістю, коли компартія була під забороною, але для цього реба було б пиляти сучок, на якому сидів і сам. Щоб вчинити таке, треба бути людиною великої мужності й справжньою особистістю.
Третій спосіб – оновлення еліти репресивними засобами в надрах існуючого ладу. Це – шлях, яким Сталін пішов у 30-ті роки. Це – спосіб, яким у нових умовах хотів скористатися Хрущов. Пізніше цим способом скористалися китайці („культурна революція” 60-х років). Нинішній президент України має достатньо повноважень для того, щоб обновити еліту, силою відсунувши номенклатуру від влади, але він, як і Кравчук, не може пиляти сучок, на якому сидить. Він є плоть від плоті старої радянської номенклатури, він є ставлеником цієї номенклатури, і сподіватися від нього будь-якого поруху в сторону національної ідеї – просто наївно.
Звідки ж нам черпати нову еліту?
Я категорично проти вирощування нової української еліти з нинішньої. Нічого з цього не вийде. З номенклатурників виростали, виростають і будуть виростати номенклатурники, із селюків – селюки. Не вірите? Ось вам приклади: нинішній голова Верховнох Ради України Володимир Литвин – зять колишнього першого секретаря Ленінському райкому партії міста Києва, народні депутати Віктор Пінчук – зять Леоніда Кучми, Петро Порошенко – син колишнього червоного директора Олексія Порошенка, Тарас Чорновіл – син колишнього комсорга ЦК ЛКСМУ на будівництві Київської комсомольської ГЕС В”ячеслава Чорновола...
Нинішня еліта просуває й буде просувати свою парость. Своїх дітей, зятів, невісток, кумів, друзів. Призначають і будуть призначати не за діловими якостями, а за „родовими зв”язками”. Хто чия рідня, хто чий кум чи кума, хто з чиєї „команди”, хто чия людина...
Очевидно, що треба йти інших шляхом. Треба повністю замінити правлячу верству українського суспільства, з якої черпається еліта. До речі, ця ідея не нова. Нею дуже серйозно займається в Києві група науковців і патріотів України, об”єднаних навколо журналу „Перехід-ІУ”.
Якщо це не зробити згори, то рано чи пізно це відбудеться знизу, й кривопролиття нам не минути. На жаль, згори це статися не може в силу того, що при владі міцно тримається, і ще довго триматиметься, номенклатура. Та й знизу таку революцію здійснити неможливо – ну, немає всередині країни такого прошарку народу, що пішов би на революційний бунт. Досвід УНА – УНСО тому підтвердженням.
Залишається тільки одиа верства українства, здатна на таку потужну операцію цілком мирним шляхом. Я маю на увазі українців, що живуть за межами України, зокрема й нинішню еміграцію. Нову еліту України треба шукати саме за межами України, – серед висококваліфікованих фахівців, учених, менеджерів, ділових людей.
Перша категорія. Як відомо, за межами України зараз постійно або тимчасово живуть і працюють понад два мільйони громадян України. У цих людей – маса переваг. Вони – чудові фахівці. Вони ніяк або дуже мало пов”язані з нинішньою елітою (номенклатурою) – інакше вони не поїхали б з України. Вони добре ознайомлені з сучасними технологіями управління. Вони не корумповані (у них немає такої звички). Вони знають мови і вони мають тривкі особисті контакти з західними елітами.
Друга категорія – також громадяни України, що навчаються зараз по зарубіжних університетах. Це – молоді люди, з яких можна виховати еліту, якої ми потребуємо. Треба зробити усе для того, щоб якомога більша кількість юнаків і дівчат дістали змогу навчатися в зарубіжних університетах і коледжах.
Третя категорія потенційних кандадатів на нову українську еліту – це представники старої української еміграції, які народилися, виросли, дістали освіту, набули трудового досвіду в країнах розселення українців, а водночас не втратили української мови, не відійшли від традиційних українських церков (православної та греко-католицької), в ментальності яких живе образ України.
У цьому плані українська національна ідея багатьом значною мірою буде нагадувати сіоністський рух, якому держава Ізраїль, власне, й завдячує своїм існуванням. Не біймося цього порівняння. Сіонізм – це чи не єдиний приклад реалізації національної ідеї в історично короткий строк із фантастичним реальним результатом.
Я думаю, що ми повинні взяти цей історичний приклад за взірець для наслідування й започаткувати аналогічний рух повершення українців в Україну – у нашу з вами Землю Обітовану.
Ви скажете, що й так уже мільйони українців із західної діаспори потяглися в Україну, інвестують в її економіку свої кошти, прикупили там нерухомість, їздять туди радниками й представниками міжнародних і зарубіжних установ та організацій, не кажучи вже про туристичні поїздки.
Усе це так, і це добре, але навіть якщо всі до одного українці з-поза меж України (одні нараховують їх 20, інші 35, а інші й усі 50 мільйонів) їхали б отак в Україну, все одно ситуація не змінилася б. Нам треба, щоб якомога більша частина української діаспори потяглася в Україну так, як євреї США, Канади, Великобританії, інших країн тягнуться із своїми багатодітними родинами в Ізраїль попри те, що там точиться безперервна війна, що Ізраїль фактично є не прифронтовою, а фронтовою зоною в ізраїльсько-палестинському конфлікті.
В Україні стріляють тільки кримінальні злочинці, громадянською війною, на щастя, навіть не пахне, недоброзичливі сусіди, схоже, не насміляться піти війною чи то задля захисту інтересів своїх „мовно ущемлених” одноплемінців (Росія), чи то задля зміни лінії кордону (Румунія, Польща й та ж Росія). У Києві зараз спокійніше навіть, ніж у Вашингтоні, а в Одесі на Дерибасівській спокійніше, ніж на Брайтон Біч у Нью-Йорку. Навіть ситуація з електропостачанням, попри всі труднощі з енергоносіями, не гірша; те, що сталося торік на північному сході США, в Україні – в силу специфіки функціонування електромережі – просто неможливе.
Для кардинальної зміни ситуації, для досягнення реального результату у створенні нової української еліти нам треба, щоб якомога більша частина української діаспори стала повнокровною частиною цієї еліти, тобто – прийняла громадянство України і своєю участю в голосуванні та на виборних посадах втілювала в життя нову українську національну ідею.
Улітку 2003 року відбувся черговий Світовий Конгрес Українців. Про що там тільки не говорили – дискутували, а про створення нової української еліти ніхто й не заїкнувся. Не болить голова про це в організаторів і керівників цієї надструктури, користі від якої – хіба що в дискусіях та кулуарному спілкуванні. Ні Аскольд Лозинський, ні Ігор Гавдяк, ні будь-хто інший із керівництва СКУ, схоже, й не помишляє про наслідування прикладу Ярослави Стецько чи Романа Зварича.
Оголошено на тому конгресі й про створення нової емігрантської організації „Четверта Хвиля”, що ставить на меті об”єднати (й переважно розважати) так званих „новоприбулих”, яким, бачте, не знайшлося місця в існуючих діаспорних організаціях (виною – усе той же малоросійський синдром), та допомагати їм облаштовуватися на нових батьківщинах – у країнах нового розселення.
Привітаймо ж „Четверту Хвилю” й побажаймо їй успіхів у збереженні мови й віри об”єднуваних нею „новоприбульців”. А заодно побажаймо „Четвертій Хвилі” підтримати Міжнародну Асоціацію Громадян України (МАГУ), що ось уже сьомий рік поспіль захищає права громадян України, що перебувають за кордоном (маємо вже добрий досвід), переконує їх у важливості затримання статусу громадян України (маємо добрі наслідки), сприяє негромадянам України набувати українське громадянство (маємо результати і в цій царині) й у таких спосіб дієво впливати на формування нової української еліти.
В активі МАГУ: прилучення усе більшої й більшої кількості громадян України за кордоном до участі у виборах президента (1999 р.) й депутатів Верховної Ради України, сприяння у набутті українського громадянства особами без громадянства й колишніми громадянами інших країн, гуманітарна допомога співвітчизникам в Україні (розмір її вже перевищив 25 тисяч американських доларів на рік)...
Ми, члени Міжнародної Асоціації Громадян України, глибоко переконні, що громадяни України за кордоном є єдиною силою, на яку Українська держава може беззастережно опиратися у реалізації своєї мети на світових обширах.
---------------------------------
В тему:
Етномережа: концентрація без централізації
Стратегія Четвертої хвилі
Тотальна війна
Структура українського характеру
Варнова самоорганізація і принцип Пітера
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта