Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Незнайко родом з Києва

Першу частину знаменитої трилогії Миколи Носова надрукували 50 років тому російською й українською мовами в журналі “Барвінок”.

Квіткове містоЙого герої — двієчники і трієчники

— З Миколою познайомилися у Мінську 1952-го, куди дитячі письменники з усього СРСР з’їхалися відзначати ювілей Якуба Коласа,— пригадує тодішній головний редактор “Барвінка” Богдан Чалий.— Якось увечері після святкових заходів компанія, в якій був і Носов, зібралася в одному з готельних номерів. Заспівали “Ой зацвіла рожа край вікна”, але далі першого куплету слів не пам’ятали. Тоді згадали про мене й послали гінця. Співали усю ніч, причащалися “чим Бог послав”, розмовляли. У нас з Носовим виявилося безліч спільних інтересів. І хоча він був замкненим, зазвичай на контакт ішов неохоче, ми не могли наговоритися.

Те, що письменник і редактор видання заприятелювали, не лишилося непоміченим. Дехто з братів по перу (особливо корифеїв у ленінській тематиці) навіть занервував, підозрюючи, що Носов збирається щось видати про Ілліча. Адже Миколу Миколайовича вважали дуже сильним конкурентом. Попри те, що в літературу прийшов тільки в 42 роки (до того був режисером документальних фільмів), уже один із перших його творів — “Витя Малеев в школе и дома” — удостоєно Сталінської премії. Хоч як дивно, але у повісті, відзначеній такою високою нагородою, жодного разу не згадано вождя всіх народів. Письменник пояснював: його герої — двієчники і трієчники, тож не годиться “тріпати” серед них ім’я генсека.

З Мінська Богдан Чалий вирушив до Москви — там готували до друку його книжку. З Носовим, котрий жив у Білокам’яній, було по дорозі. Їхали в купе і бідкалися один одному про труднощі з виданням дитячої літератури. Потім Микола Миколайович дістав з валізи кілька аркушів з надрукованим текстом — мовляв, почав писати про Незнайка, але навіщо — де потім друкувати? Чалому задум казки так сподобався, що він сам почав підкидати ідеї. А потім запропонував видати твір у редагованому ним журналі. Переговори на цю тему тривали рік, і 1953 року на шпальтах “Барвінка” з’явилися перші частини роману-казки. На події, що розгорталися у ньому, маленькі читачі жваво реагували, надсилали до редакції листи. Останні сторінки “Незнайка” вийшли у грудні 1954-го.

— Микола горів своєю ідеєю, тому я сподівався, що вчасно надсилатиме її продовження,— пригадує Богдан Йосипович.— Перші місяці так і було. Та далі почалися проблеми, відомі усій пишучій братії: верстається номер, а обіцяного матеріалу немає. Телефоную Носову, вимагаю текст, він же вигадує украй важливі причини. За два роки такого натерпівся з Миколою. Не раз сварив його, “вибиваючи” продовження казки. Якщо час дуже підпирав, письменник передавав рукописи поїздом.

Щомісяця в Москву переказували поштою гонорари — приблизно по 70 дореформових карбованців. Коли ж казку закінчили друкувати, застілля не влаштовували. За спогадами Чалого, надто великого значення “Незнайкові” не надавав ні видавець, ні сам автор. Це вже згодом, як роман вийшов у Москві окремою книжкою з гарними ілюстраціями і став популярним серед дітлахів усього СРСР, усвідомили: твір таки надзвичайний. Через десять років, коли Носов написав ще дві історії про Незнайка, трилогію удостоїли Державної премії СРСР імені Крупської. Пригоди “коротульок” перекладені 68 іноземними мовами і припали до душі не лише радянським дітям. Наші письменники, перебуваючи у відрядженні в Японії, бачили там кафе-кондитерську з назвою “Незнайко”.

— Микола чудово розмовляв українською мовою, адже родом з цих місць,— розповідає далі Богдан Йосипович.— Дуже вболівав за долю батьківщини. Вважав, що кожен з нас — характерник. Микола був справжнім казкарем: таємничим, схильним вірити у містику. Далеко не всі його розуміли. Дещо полюбляв самотність. А зовні наслідував класиків світової літератури з їхніми неодмінними атрибутами — жилетом, краваткою, капелюхом. Не цурався посидіти в компанії, де мало п’ють, багато співають і розмовляють.

На жаль, номери “Барвінка”, в яких друкували “Незнайка”, як і фото його автора, Богдан Йосипович загубив під час переїзду зі столиці у заміський будинок. Та й про ювілей носівського твору Чалий забув. Зрадів, що я нагадала і запросив відсвяткувати.


Квіткове місто він змальовував з Ірпеня

Про Носова відомо небагато. Батько — естрадний артист, мати — домогосподарка. Сам же Микола Миколайович невисокий, з короткою шиєю, хвилястим волоссям та глибоко посадженими очима. Як і Незнайко, в дитинстві мав безліч захоплень: скрипка, шахи, фотосправа, радіотехніка, хімія. У юності заробляв на хліб на бетонному заводі. Потім закінчив Московський інститут кінематографії і 20 років працював режисером документальних фільмів. Під час війни за навчальну кінострічку для танкістів Носова нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. Помер 1968 року від серцевого нападу.

В пресі рідко згадували письменника. Літературознавці писали про нього мало, а сам Микола Миколайович мемуарів не залишив. Навіть скупі відомості в енциклопедіях чомусь хибні. Переглянула кілька таких видань, а там, ніби за якоюсь змовою, місцем народження Носова значиться Київ. Та насправді мала батьківщина казкаря — Ірпінь. Саме це містечко згадується в останній автобіографічній повісті “Тайна на дне колодца”. Щоправда, твір художній, а енциклопедії нібито пишуть правду і тільки правду. То чому ж вірити? Щоб розвіяти сумніви, побувала в Ірпені.

Уже перше враження підказало, що невеличке Квіткове місто у “Незнайкові...”, з річечкою, садами-городами, змальоване саме з Ірпеня.

— 1901 року у нас почали прокладати залізницю,— каже Анатолій Зборовський, директор місцевого краєзнавчого музею.— Поселенці вирубували ліс і зводили житла, називаючи вулиці просіками, або лініями. Носови спорудили дім на Першій лінії, яка нині носить ім’я Михайла Стельмаха.

По війні хату не раз перепродували й перебудовували. Тепер вона належить двом господарям, котрі до Носових не мають стосунку. Фруктовий сад посадили у повоєнні роки, а стара ялина, певно, вціліла ще з позаминулого століття й пам’ятає родину письменника. За переказами бабусь, після революції Носови свій будинок продали і на кілька місяців переїхали до Києва. Згодом повернулися в Ірпінь, та вже винаймали чужий дім.


Історії “коротульок” дописав онук автора, московський фотокореспондент

Старожили направили мене на вулицю Пісочну, де мешкає 80-річна Тетяна Савушкіна (дівоче прізвище Мазуренко), родичка Носова. З її рідною сестрою, більш, ніж на десять років старшою за неї, був одружений Микола Носов, ще з однією — його брат Петро.

— В юності Олена і Марія разом з обома синами Носових на бетонному заводі готували розчин для колодяжних кілець,— пригадала Тетяна Артемівна.— А потім в один день Олена з Колею, а Маша з Петром розписалися і подалися до Москви. Було це 1931-го.

У родині Мазуренків, що мешкала на вулиці Підгірній, виховували дев’ятьох доньок і двох синів. Шлюбові дівчат з Носовими батьки раділи, але весілля не справляли через нестатки. Років через два Тетяна Артемівна із батьком відвідували молодят в Білокам’яній, привезли їм гостинець — кошик полуниць.

— Обидві пари мешкали в одному гуртожитку,— продовжує Савушкіна.— Пригадується довгий темний коридор, тісні кімнати. Мені страшенно там не подобалося і хотілося додому, ледь витримала кілька днів.

Петро з Марією, нині покійні, жили добре. А Микола з Оленою через кілька років розлучилися. Під час війни жінка загинула. Носов виховав сина з другою дружиною. Нещодавно його онук Ігор, фотокореспондент, видав у Москві дві свої книжки — продовження пригод Незнайка та його друзів.

До Ірпеня Микола Носов приїздив лише тоді, коли жив у першому шлюбі. А його брат, художник, навідувався часто. Батьки Носових нібито померли в роки війни. А зі старшого покоління Мазуренків нині в живих лишилася тільки Тетяна Артемівна. Працювала вона обхідником колії на залізниці, потім швачкою на меблевій фабриці.

— Казку про Незнайка не читала,— зізналася жінка на прощання.— Колись бракувало часу, тепер погано бачу. Але знаю, що Колька написав її і прославився. Молодець! Знаю, чому він став письменником. В Ірпені є Будинок творчості літераторів. Поруч — луки, де місцеві дітлахи завжди пасли корів. Ми спілкувалися з тими заможніми людьми, котрі приїздили в наше місто відпочивати. Багато хто з них частував пастушків ласощами. Особливо щедрим був Павло Тичина, завжди мав повні кишені цукерок для дітлашні. Хлопці й дівчата мріяли стати такими ж. Але вдалося це тільки Кольці Носову.

В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи