22 січня Україна відзначала День соборності та 85 річницю проголошення IV Універсалу. Ці значні події нагадали нам про ще одну сумну дату. Цього дня 25 років тому біля могили Тараса Шевченка у Каневі спалив себе Олекса Гірник, протестуючи цим проти зросійщення України. Він вірив, що його живий смолоскип запалить полум'я боротьби в душах багатьох українців.
Олекса Гірник народився на Прикарпатті в місті Калуші. Арештантського хліба вперше скуштував ще за Польщі. 1937 року за приналежність до української організації націоналістів, які бунтували проти польських офіцерів, утисків рідної мови, приниження національної гідності й честі, його заарештували і прямісінько з армії запроторили до в'язниці. Три роки відсидів у львівському криміналі.
Незабаром прийшли «визволителі» з червоного Сходу. Олексу звільнили, але ненадовго. Він ще не знав про криваві пазурі більшовицького хижака, тому спокійно поїхав до Стрия на панахиду по загиблих січових стрільцях. То був останній день волі. Далі – арешт, допити, несправедливий вирок: вісім років ув'язнення в колимському концтаборі й позбавлення прав після відбуття покарання. Роки неволі припали саме на час боротьби УПА. Це морально пригнічувало українського патріота, він любив повторювати, що не заздрить ані багатству, ані славі, але заздрить тим хлопцям, що помирають в боях за Україну.
Часто на табірних нарах вони приходили до нього уві сні, снилась і рідна домівка. Сталінські сатрапи не знали, що любов до України не можна остудити сибірськими морозами, адже здалеку її любиш ще дужче.
Саме тут, в колимському концтаборі, визріла думка, яка потім заполонила Олексу: вмерти за Україну…
Нищення української нації почалося з мови
Після сибірського заслання Олекса Гірник оселився в рідному Калуші. Часто їздив по містах України, бував і в Києві, столиці української республіки. Але яка це українська столиця, коли вже на вокзалі чуєш оголошення російською мовою! Написи, вивіски – теж російською. «Як же терплять таку наругу старі київські стіни, оця свята земля?! Чому ці люди змирилися зі своїм принизливим становищем? Невже кусень хліба і шмат ковбаси перекреслили сутність і душу українську?» – запитував себе Олекса.
Вражала і та обставина, що мільйони українців Сходу, Півдня і центральних областей України та її столиці не чинили опір зросійщенню, а спокійно, навіть із задоволенням зраджували свою мову. Це було добре видно з поведінки тих, хто тікав із села до міста, та з того, як уперто заштовхували українці своїх дітей до вщент переповнених російських шкіл і класів.
Лише тепер ми бачимо, як близько до свого національного переродження була українська нація. Темпи і методи, якими діяла московська імперія, були просто цинічними. Тотальне зросійщення через пресу, освіту, військо, спорт, переселення людей невпинно котилося на Захід України. За таких обставин мусило статися щось особливе. І воно сталося на Чернечій горі, в ніч з 21 на 22 січня 1978 року…
Згоріти задля України
19 січня Олекса Гірник спорядив велику сумку: трохи харчів, а решта – листівки, яких було понад тисячу і які він власноруч писав протягом кількох місяців. Залишив для рідних записку, що сиротливо лежала на столі: «Я поїхав до Львова. Не турбуйтеся, за день-два повернуся». І поставив дату, як останню віху прощання. Жаль охопив серце, коли востаннє окинув оком оселю, в якій прожив багато років. Він більше сюди не повернувся… Обрав свою хресну дорогу добровільно. Він, Олекса, раб Божий, готовий заплатити своїм життям за спасіння душ українських…
21 січня опівдні приїхав до Канева. Як сильно забилося серце! Адже це місто для нього було священним. Тут – душа України, тут вічним сном спить Тарас Шевченко. Може, й тутешні люди якісь інші? Може, небайдужі до долі України? Марні сподівання… Його слух знову різонула російська мова – на вулиці, в магазині – що повністю витіснила рідну мову. А це ж Черкащина, святий Шевченків край! Прости їм, Господи, не відають, що коять…
Вночі повільно піднімався сходами на Тарасову гору. Коли наблизився до могили і пам’ятника Кобзарю, душевний трепет ще більше охопив Олексу. Став біля могили і подякував Господу за безсмертя, дароване поету-пророку. Довго стояв й роздумував, і душею намагався злитися з Шевченковим духом, який, безумовно, витав над цим священним для України місцем. Згадав про своїх рідних: дружину й синів Мар’яна та Євгена, які, мабуть, вже міцно спали в цей пізній час. Кілька разів обійшов навколо Тарасового кургану, залишаючи на снігу свій останній слід...
І звернувся з молитвою до Отця Небесного, попросив прощення, відчуваючи, що бере гріх на душу… Але відразу ж відкинув усі сумніви – він, Олекса, це робить не з п’яної дурної голови, не з миттєвої слабкості, а заради України йде на самопожертву…
Було вже далеко за північ, коли Олекса дістав із сумки загорнутий у рушник пакунок і став розкидати листівки. Їх підхоплював вітер і розносив по горі. Потім вийняв із торби невелику каністру і літровий балончик з бензином. Попрощався зі світом, з ріднею, з Україною і… облив себе бензином з голови до ніг. Все тіло охопив неймовірний холод. Вийняв із кишені запальничку… Стояв перед вічністю. Господи, прости! Чиркнув запальничкою біля серця…
Полум’я вмить охопило Олексу. Зігріло, обпекло! Пройшов кілька кроків убік Дніпра, попрощався з ним, й упав головою до Шевченка. І душа його злетіла над Тарасовою горою, над Україною…
Уранці обвуглене тіло Олекси знайшов місцевий житель. Подумав, що то обпалене гілля дикої груші. Потім було багато міліції і працівників КДБ. Спішно визбирали листівки, і одразу ж відправили їх в секретні спецсхрони до Москви. Гірникові листівки, мабуть, і нині там.
Тільки через оперативність КДБ про самопожертву Олекси Гірника ніхто не дізнався. Але тепер про це мають знати українці й увесь цивілізований світ. Адже знаємо про подвиг чеха Яна Палеха, який спалив себе, протестуючи проти вторгнення совєтських танків до Праги. Йому встановлено пам’ятник. Такий пам’ятник на Тарасовій горі мав би бути й Олексі Гірнику. А поки що лише кущ калини нагадує про жертовний подвиг українського патріота…
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Огненний кущ калини на Тарасовій горі
Світ:
03020502w.jpg
Олекса Гірник народився на Прикарпатті в місті Калуші. Арештантського хліба вперше скуштував ще за Польщі. 1937 року за приналежність до української організації націоналістів, які бунтували проти польських офіцерів, утисків рідної мови, приниження національної гідності й честі, його заарештували і прямісінько з армії запроторили до в'язниці. Три роки відсидів у львівському криміналі.
Незабаром прийшли «визволителі» з червоного Сходу. Олексу звільнили, але ненадовго. Він ще не знав про криваві пазурі більшовицького хижака, тому спокійно поїхав до Стрия на панахиду по загиблих січових стрільцях. То був останній день волі. Далі – арешт, допити, несправедливий вирок: вісім років ув'язнення в колимському концтаборі й позбавлення прав після відбуття покарання. Роки неволі припали саме на час боротьби УПА. Це морально пригнічувало українського патріота, він любив повторювати, що не заздрить ані багатству, ані славі, але заздрить тим хлопцям, що помирають в боях за Україну.
Часто на табірних нарах вони приходили до нього уві сні, снилась і рідна домівка. Сталінські сатрапи не знали, що любов до України не можна остудити сибірськими морозами, адже здалеку її любиш ще дужче.
Саме тут, в колимському концтаборі, визріла думка, яка потім заполонила Олексу: вмерти за Україну…
Нищення української нації почалося з мови
Після сибірського заслання Олекса Гірник оселився в рідному Калуші. Часто їздив по містах України, бував і в Києві, столиці української республіки. Але яка це українська столиця, коли вже на вокзалі чуєш оголошення російською мовою! Написи, вивіски – теж російською. «Як же терплять таку наругу старі київські стіни, оця свята земля?! Чому ці люди змирилися зі своїм принизливим становищем? Невже кусень хліба і шмат ковбаси перекреслили сутність і душу українську?» – запитував себе Олекса.
Вражала і та обставина, що мільйони українців Сходу, Півдня і центральних областей України та її столиці не чинили опір зросійщенню, а спокійно, навіть із задоволенням зраджували свою мову. Це було добре видно з поведінки тих, хто тікав із села до міста, та з того, як уперто заштовхували українці своїх дітей до вщент переповнених російських шкіл і класів.
Лише тепер ми бачимо, як близько до свого національного переродження була українська нація. Темпи і методи, якими діяла московська імперія, були просто цинічними. Тотальне зросійщення через пресу, освіту, військо, спорт, переселення людей невпинно котилося на Захід України. За таких обставин мусило статися щось особливе. І воно сталося на Чернечій горі, в ніч з 21 на 22 січня 1978 року…
Згоріти задля України
19 січня Олекса Гірник спорядив велику сумку: трохи харчів, а решта – листівки, яких було понад тисячу і які він власноруч писав протягом кількох місяців. Залишив для рідних записку, що сиротливо лежала на столі: «Я поїхав до Львова. Не турбуйтеся, за день-два повернуся». І поставив дату, як останню віху прощання. Жаль охопив серце, коли востаннє окинув оком оселю, в якій прожив багато років. Він більше сюди не повернувся… Обрав свою хресну дорогу добровільно. Він, Олекса, раб Божий, готовий заплатити своїм життям за спасіння душ українських…
21 січня опівдні приїхав до Канева. Як сильно забилося серце! Адже це місто для нього було священним. Тут – душа України, тут вічним сном спить Тарас Шевченко. Може, й тутешні люди якісь інші? Може, небайдужі до долі України? Марні сподівання… Його слух знову різонула російська мова – на вулиці, в магазині – що повністю витіснила рідну мову. А це ж Черкащина, святий Шевченків край! Прости їм, Господи, не відають, що коять…
Вночі повільно піднімався сходами на Тарасову гору. Коли наблизився до могили і пам’ятника Кобзарю, душевний трепет ще більше охопив Олексу. Став біля могили і подякував Господу за безсмертя, дароване поету-пророку. Довго стояв й роздумував, і душею намагався злитися з Шевченковим духом, який, безумовно, витав над цим священним для України місцем. Згадав про своїх рідних: дружину й синів Мар’яна та Євгена, які, мабуть, вже міцно спали в цей пізній час. Кілька разів обійшов навколо Тарасового кургану, залишаючи на снігу свій останній слід...
І звернувся з молитвою до Отця Небесного, попросив прощення, відчуваючи, що бере гріх на душу… Але відразу ж відкинув усі сумніви – він, Олекса, це робить не з п’яної дурної голови, не з миттєвої слабкості, а заради України йде на самопожертву…
Було вже далеко за північ, коли Олекса дістав із сумки загорнутий у рушник пакунок і став розкидати листівки. Їх підхоплював вітер і розносив по горі. Потім вийняв із торби невелику каністру і літровий балончик з бензином. Попрощався зі світом, з ріднею, з Україною і… облив себе бензином з голови до ніг. Все тіло охопив неймовірний холод. Вийняв із кишені запальничку… Стояв перед вічністю. Господи, прости! Чиркнув запальничкою біля серця…
Полум’я вмить охопило Олексу. Зігріло, обпекло! Пройшов кілька кроків убік Дніпра, попрощався з ним, й упав головою до Шевченка. І душа його злетіла над Тарасовою горою, над Україною…
Уранці обвуглене тіло Олекси знайшов місцевий житель. Подумав, що то обпалене гілля дикої груші. Потім було багато міліції і працівників КДБ. Спішно визбирали листівки, і одразу ж відправили їх в секретні спецсхрони до Москви. Гірникові листівки, мабуть, і нині там.
Тільки через оперативність КДБ про самопожертву Олекси Гірника ніхто не дізнався. Але тепер про це мають знати українці й увесь цивілізований світ. Адже знаємо про подвиг чеха Яна Палеха, який спалив себе, протестуючи проти вторгнення совєтських танків до Праги. Йому встановлено пам’ятник. Такий пам’ятник на Тарасовій горі мав би бути й Олексі Гірнику. А поки що лише кущ калини нагадує про жертовний подвиг українського патріота…
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта