Андрій Середа: Не знаю, як це сталося, але саме від українських «скінів» я дізнався, що, виявляється, «Кому Вниз» є засновником музичного скінхедівського руху в Україні. Аналогічна ситуація з націонал-соціалістами, які теж мають нас за своїх. Хоча в останніх я сприймаю лише символіку та їхні економічні погляди. Насправді що одні, що другі йдуть паралельно з нами. І цей паралельний хід не такий уже й поганий, хоча спеціально ми цього не прагнули. Гірше, коли б казали, що ми провідники україно-постсовдепівської течії.
— Як ти сам пояснив би власну незаперечну магію, коли, слухаючи «Нахтігаль», увесь зал встає, викидаючи вперед руку, і починає суворо підспівувати. До того ж (сама була і свідком, і учасником) підспівують цілком нерадикальні, нейтральні люди? Слухаючи ж «Суботів», плакали навіть особи, звільнені у середній школі від вивчення української мови.
— Як я був маленький, мені батько читав Шевченка, як казки. Тож у піснях національної тематики просто спрацьовувало ДНК. Те, чого не можна було досягнути музично, досягалося інтонацією, почуттям. Та й завдяки тембру голосу я міг співати Шевченка не педерастично, а більш-менш достойно. Але ми ніколи не вриваємося до слухачів гвалтовно, не намагаємося їх переробити, не прагнемо зомбувати публіку. Мені пощастило знати дуже класних військовиків. Це були до біса розумні люди, бо ніколи не пропонували нам брати до рук зброю. Вони знали, що кожен має робити свою справу. Я упевнений, що у скрутний час, у фізично скрутний час, ці люди будуть поруч. А вони натомість впевнені, що ми завжди надамо їм моральну підтримку.
— І все ж, чи вся без винятку публіка, що приходить на ваші концерти, тобі подобається?
— Спершу, через поганий зір, коли ще не мав лінз, я взагалі нікого й нічого не бачив. Відчував лише вібрації з темної зали. Загалом же я й не намагаюся бачити публіку. Маючи класичне театральне виховання, я ставлю «четверту стіну» між собою і глядачами. Актор робить свою справу і ніколи не вдається ні до насильства, ні до проституції. І попри те, що концертна сцена дещо різниться від театральної, наш принцип спрацьовує. За п'ятнадцять років ми не мали жодного провалу.
— Концерти, так чи інак, забирають купу вашої енергії. І ви маєте відчувати реакцію публіки, якусь віддачу або рикошет. Чи, може, ти нечутливий до такої побутової акторської метафізики?
— Після кожної музичної акції цей рикошет — у душі. Як ти вже кайф відчув, то не проміняєш ні на що. А взагалі нам страшенно пощастило, що ми займаємося некомерційною музикою. В Україні це можна робити до нескінченності. От ми вже дорослі люди, пройшли половину життєвого шляху, а й далі собі граємо і граємо... Як цей стан краще пояснити?.. Пам'ятаєш, Том Вейтс якось казав у інтерв'ю: «Я любив співати джаз — я співав джаз. Мене не слухали. Я вже почав його вихаркувати, вже кров'ю йшло. Ніхто не слухав. Нарешті завив, не дотримуючись жодних основ музики, — всім почало подобатись. А мені стало по фіг».
Хоч я ніколи не був на його концертах, але чомусь упевнений, що Вейтс не загравав із публікою. Спілкуватися — міг, але не тягнув руки, не жбурляв речі... Тобто не поводився з публікою, як з інвалідами. Він геніальний тим, що вміє ставити слухачам запитання, а не відповідати на них. Саме цього прагнемо й ми.
— Маєш патологію, що нею пишаєшся?
— Можливо, це не досить здорово, як на перший погляд, але моя найприємніша патологія в тому, що чимдалі, то більше я відчуваю свою расову належність. Мені подобається фраза Бісмарка: «Я ненавиджу Австрію більше, ніж люблю власну Прусію». Те ж я відчуваю стосовно Росії. Україна щодо Росії — це доктор Франкенштайн, який створив потвору. На нас лежить відповідальність за появу цього монстра. Як ото прихід сатани на Землю відбувся з благословення Господа Бога. І до цього треба ставитися свідомо. Не можна бути і нашим, і вашим. Іво Бобул якось по п'яні мені скаржився, що не може нікому відмовити. Просять співати молдавською — співає, просять російською — будь ласка. Тарас Петриненко, якого я дуже люблю, зробив недавно сльозливий фільм, наче передсмертні записи якісь. Коли на початку дев'яностих його «Україно, Україно...» зазвучала по радіо, всі плакали. Але як можна пускати світські мелодії з дзвіниці Михайлівського собору? А Петриненко цього не розуміє. Видзвонюють його пісню, він тішиться і водночас скаржиться, як його влада не любить. Прекрасна людина, але в кожній його дії видно жертву совдепії. Вже за одного Тараса Петриненка, за невитравне рабство у наших душах, за розбиті долі цілих поколінь нашого народу треба ненавидіти російську окупацію і щосили витравлювати з себе її наслідки.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Любов і патологія Андрія Середи — національно-расово-свідомої людини світу
Світ:
04090701e.JPG
— Як я був маленький, мені батько читав Шевченка, як казки. Тож у піснях національної тематики просто спрацьовувало ДНК. Те, чого не можна було досягнути музично, досягалося інтонацією, почуттям. Та й завдяки тембру голосу я міг співати Шевченка не педерастично, а більш-менш достойно. Але ми ніколи не вриваємося до слухачів гвалтовно, не намагаємося їх переробити, не прагнемо зомбувати публіку. Мені пощастило знати дуже класних військовиків. Це були до біса розумні люди, бо ніколи не пропонували нам брати до рук зброю. Вони знали, що кожен має робити свою справу. Я упевнений, що у скрутний час, у фізично скрутний час, ці люди будуть поруч. А вони натомість впевнені, що ми завжди надамо їм моральну підтримку.
— І все ж, чи вся без винятку публіка, що приходить на ваші концерти, тобі подобається?
— Спершу, через поганий зір, коли ще не мав лінз, я взагалі нікого й нічого не бачив. Відчував лише вібрації з темної зали. Загалом же я й не намагаюся бачити публіку. Маючи класичне театральне виховання, я ставлю «четверту стіну» між собою і глядачами. Актор робить свою справу і ніколи не вдається ні до насильства, ні до проституції. І попри те, що концертна сцена дещо різниться від театральної, наш принцип спрацьовує. За п'ятнадцять років ми не мали жодного провалу.
— Концерти, так чи інак, забирають купу вашої енергії. І ви маєте відчувати реакцію публіки, якусь віддачу або рикошет. Чи, може, ти нечутливий до такої побутової акторської метафізики?
— Після кожної музичної акції цей рикошет — у душі. Як ти вже кайф відчув, то не проміняєш ні на що. А взагалі нам страшенно пощастило, що ми займаємося некомерційною музикою. В Україні це можна робити до нескінченності. От ми вже дорослі люди, пройшли половину життєвого шляху, а й далі собі граємо і граємо... Як цей стан краще пояснити?.. Пам'ятаєш, Том Вейтс якось казав у інтерв'ю: «Я любив співати джаз — я співав джаз. Мене не слухали. Я вже почав його вихаркувати, вже кров'ю йшло. Ніхто не слухав. Нарешті завив, не дотримуючись жодних основ музики, — всім почало подобатись. А мені стало по фіг».
Хоч я ніколи не був на його концертах, але чомусь упевнений, що Вейтс не загравав із публікою. Спілкуватися — міг, але не тягнув руки, не жбурляв речі... Тобто не поводився з публікою, як з інвалідами. Він геніальний тим, що вміє ставити слухачам запитання, а не відповідати на них. Саме цього прагнемо й ми.
— Маєш патологію, що нею пишаєшся?
— Можливо, це не досить здорово, як на перший погляд, але моя найприємніша патологія в тому, що чимдалі, то більше я відчуваю свою расову належність. Мені подобається фраза Бісмарка: «Я ненавиджу Австрію більше, ніж люблю власну Прусію». Те ж я відчуваю стосовно Росії. Україна щодо Росії — це доктор Франкенштайн, який створив потвору. На нас лежить відповідальність за появу цього монстра. Як ото прихід сатани на Землю відбувся з благословення Господа Бога. І до цього треба ставитися свідомо. Не можна бути і нашим, і вашим. Іво Бобул якось по п'яні мені скаржився, що не може нікому відмовити. Просять співати молдавською — співає, просять російською — будь ласка. Тарас Петриненко, якого я дуже люблю, зробив недавно сльозливий фільм, наче передсмертні записи якісь. Коли на початку дев'яностих його «Україно, Україно...» зазвучала по радіо, всі плакали. Але як можна пускати світські мелодії з дзвіниці Михайлівського собору? А Петриненко цього не розуміє. Видзвонюють його пісню, він тішиться і водночас скаржиться, як його влада не любить. Прекрасна людина, але в кожній його дії видно жертву совдепії. Вже за одного Тараса Петриненка, за невитравне рабство у наших душах, за розбиті долі цілих поколінь нашого народу треба ненавидіти російську окупацію і щосили витравлювати з себе її наслідки.
------------------------------
В тему:
Музика і політика
Надцивілізація Волі
Нова арійська культура: естетика, стиль, дизайн
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта