Зображення користувача Народний Оглядач.
Народний Оглядач
  • Відвідувань: 0
  • Переглядів: 0

Глобалізація і нації. Друга частина.

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК (закінчення)
Початок

IX. До України.

Кінець 80-х був роками антибюрократичної романтики в Україні. Навіть самі лякливі пискарики вважали за потребу гучно обурюватися «гнилою бюрократією», яка лише бере хабарі й нездатна вести країну вперед. Бюрократія нервувала. Здавалося її час кінчається й вона буде викинута на звалище історії. Аж ні. Погляньмо - при владі все та сама стара еліта. Гірше за те, остаточно вироджена й зкорумпована еліта. Еліта, для якої важать лише гроші й яка у ніщо ставить і націю й державу, не здатна вивести країну з манівців. Її склад дещо змінився. В її лавах тепер колишні «пахани», що повилазили з «малин», та стали «поважними людьми суспільства»; частина колишніх демократів, що плавно влилася в «еліту» і гребе такі гроші, що колишні райкомівські дачі, мабуть здаються їм жалюгідними сарайчиками. Попередня еліта не нагромаджувала своїх прибутків. Теперішня нагромаджує. В її кишені нині течуть не благенькі цівки від розпродажу дефіцитів, а течуть ріки, що несуть заводи, рудники, нафтогони. В їхньому розпорядженні сьогодні - процес приватизації. Та частина еліти, що безпосередньо зайнялася бізнесом концентрує в своїх руках виробничі потужності й фінанси. Та частина, що залишилася державною, як і колись користає з тих струміньків, що їм «відстібає» виробнича частина. І якими б не були потужними ті струмені, але вони не йдуть ні у яке порівняння з фактом безпосереднього володіння економікою, яку все більш своєю почувають представники елітного «бізнесу». І те, що державні посадовці намагаються входити в долю теж, мало що важить. Командні висоти в економіці не за ними.

Сьогодні ще сильні традиції комуністичної доби. Державна бюрократія, ще вважає, що вона тримає всі важелі у своїх руках. Як треба, то будь-якого олігарха посадять, як треба будь-який завод конфіскують. Але то поверховий погляд. У всьому світі, як всім (крім українських вільнориночників) добре відомо, править саме капітал. Тому ця злочинна державна еліта, рано чи пізно буде куплена злочинною бізнесовою елітою. І держава (державний апарат) стане слухняним знаряддям на службі інтересів мафіозного капіталу.

Бо існує лише дві путі: чи держава сильніша чи капітал (тобто корпорації).
Сильна держава не та, що може когось заарештувати й розстріляти. Це під силу найслабішій державі, бо держава за визначенням має поліцію, військо тощо. Але якщо держава це робить на догоду капіталу, то вона слабка. Якщо не робить, більше того, якщо вона сам капітал ставить на місце й примушує коритися закону - то вона сильна.

Українська держава слабка. Вона не здатна примусити капітал слухатися закону. Більше того капітал примушує саму державу порушувати закон. А це значить, що держава хвора. Сьогодні є хворим обидві складові українського суспільства - і його держава і його економіка.

Як відомо, у всьому світі підприємства важкої індустрії у переважній більшості своїй є підприємствами народними (належать мільйонам людей у такій спосіб, що жоден не має контрольного пакунку акцій). Належність величезних компаній окремим приватним особам, навіть у сильних західних державах викликає занепокоєність. У якій же ситуації опиниться майбутній національний українській уряд, що нарешті поставить перед собою завдання наведення порядку?
Вся важка індустрія - становий хребет держави, буде цілком «законно» у руках нових власників, тих самих вироджених комуністичних управлінців, та нових пройдисвітів, яким потреби української держави не те, що далекі, а просто викликають гнилу, цинічну посмішку. Невже хтось справді вірить, що ці нові хазяї поведуть українську економіку, а отже країну Україна у щасливе майбутнє? Чи народ український не розуміє, що капітал у всьому світі перш за все думає за себе самого, а лише по-третє, якщо не по-десяте, за суспільство, за націю, за країну де оперує? Без приватного бізнесу економіка безнадійно загниває. Але віддана на відкуп приватному бізнесу економіка не служить народу. Приватна економіка, що не контролюється сильною державою - дає дику економіку.

Бізнес без вікових традицій і контролюючої ролі держави не є конструктивною суспільною силою. Тим більше корумповано-мафіозний бізнес. Чи мусить Україна жадати продовження приватизації? Чи не пора вже схаменутися?

Позитивна частина приватизації вже закінчена. Поряд із тим, що цей процес дав можливість збагатитися комуністичній номенклатурі й мафіозним паханам, він все ж таки мав той позитив, що зламав хребет комуністичному устрою держави. Зломів його в економіці й у психіці людей. Але що дає приватизація важкої індустрії? Командні висоти в економіці, життєво важливі економічні вузли, найбільші заводи, що колись давали величезний прибуток державі, й потенційно були спроможні давати його й далі, нафтопереробні заводи й нафтогони, пароплавства, телекомунікації, все чим живе і дихає країна переходить у руки колишньої комуністичної номенклатури, всілякого роду олігархам та підставним фірмам, що приховують російській капітал. Хто формує українську бізнесову еліту в наш час? Ті, хто нахабніші, ті хто не вважав «не зручним» платити за вбивства, підкупати посадових осіб, тероризувати тих, хто надумав обурюватися. Інші ж, ті, хто мали совість, хто вважав, що це «якось не зручно таке робити» безнадійно залишалися на обочині процесу.

За конкретних умов, що склалися, чи не краще Україні мати підприємства важкої індустрії в руках української держави? Якщо ці підприємства залишаться в руках держави, то майбутній українській патріотичний уряд одержить у свої патріотичні руки командні висоти економіки країни і зможе спрямувати їх на користь українського народу. Якщо ж вони будуть розхапані, то зовсім невідомо чи не впаде той уряд під тиском економічної обструкції, чи йому все ж таки вдасться провести свою політику не дивлячись на саботаж, кулі найманих убивць і розтліваючу спокусу казкових хабарів.

Привести до влади правдиво українській уряд буде непросто, але набагато важче буде порядкувати економікою, що є у ворожих руках.


Останнє слово.

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати «нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції», не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати «інтернаціонально безликими». Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, «де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими»[Taras Kuzio, «Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective» p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло «чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших» є гаслом націоналізму сьогодення. «Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою» - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.


ГЛАВА ІІ: ЩЕ РАЗ ГЛИБШЕ ПРО СУТНІСТЬ ПРОЦЕСІВ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ.


I. Перший шлях у нове ціле.

Ми бачимо, як насувається новий невідомий світ, де організуючу і структуруючу роль держав заступають корпорації. Як буде влаштований цей світ? Можна лише говорити, що для колишніх вершителів доль-держав все виразніше проступає на обрії перспектива, відведена їм у майбутньому, - це роль місцевих старост. Подібне вже мало місце одного разу в історії людства. Історія повторюється знов.

На сьогодні можна стверджувати про два способи глобалізації світу: через міждержавні економічні союзи та Всесвітню Торгівельну Організацію (ВТО). Яскравим представником першого шляху є Європейський Союз. Він управляється Європарламентом, має урядові структури і навіть cуд. Всі повноваження, якими він наділений, надані йому державами й впроваджуються у життя від імені держав, їхніми законами і їхньою силою. Але це орган, що вже зараз несе в собі зародкові ознаки наддержави. Потреби концентрації та глобалізації (що є зворотньою стороною тієї ж концентрації) будуть крок за кроком підтштовхувати обставини таким чином, що все більше й більше функцій держав переходитиме до рук спільноєвропейських органів. Це є необхідною умовою, щоб ситуація була під контролем. Європа не встигне отямитись, а спільний загальноєвропейський уряд вже каратиме їхні національні уряди за непослух.

Оскільки транснаціональні корпорації маневрують і намагаються обходити державні законодавства й приписи у той спосіб, який дозволяє їм виносити заборонені види діяльності туди, де вони не заборонені, легалізуючи свої прибутки там, де вони обтяжені найменшим податком, збуваючи продукцію в зонах, де вона не заборонена й обкладається найнижчими податками, то є очевидною необхідність уніфікації законодавств, а отже - необхідність більш скоординованого прийняття рішень. Скажімо, варто лише було законодавцям США підняти питання про заборону азартних ігор в Інтернеті, як подібні компанії швидко перекинули свою діяльність на Багами, де вони без зайвих хвилювань продовжують свою діяльність, надаючи цей сервіс все тій же американський аудиторії, та ще й при цьому уникаючи податків. Поширте одне спільне законодавство на США й ці острови, й ця проблема неузгодженості відпаде. Але тоді хтось мусить контролювати дотримання державами цих загальноприйнятних законодавств, хтось мусить займатися щоденною роботою по втіленню в життя спільних доленосних рішень. Врешті решт “розподіл праці” буде здійснено наступним чином – всесвітня держава займатиметься світовою економікою, яку рухатимуть транснаціональні гіганти, місцеві ж “штати” порядкуватимуть малим бізнесом. Цей розподіл і визначить їхню значущість.

Колись гасконці, нормандці, брити, бургунди, франки та інші були об'єднані єдиною державою. За віки ми можемо спостерігати майже однорідну французьку націю. Колись незлічена кількість народів Малої Азії була об'єднана персами (з неминучим домішуванням персидської крові), далі греками, римлянами й нарешті турками у єдину державу. Чи хтось розрізнить сьогодні поміж правовірним населенням Туреччини колишніх фрігійців чи лікійців?

Єдина держава планети невблаганно поведе до утворення єдиної нації. Чи є у націй шанс зберегтися?

Єдина держава для усієї планети буде перемогою держав у боротьбі з корпораціями. Але це буде піррова перемога. Досвід 50-х років минулого століття свідчить, що у більшості галузей економіки три-чотири компанії розподіляють поміж себе ринок і мирно загнивають у ньому, майже так само як комуністичні заізольовані державні економіки. Тільки зовнішня конкуренція збудила напівсплячі гіганти передових капіталістичних країн. Єдина всесвітня держава не матиме зовнішньої конкуренції. Що виведе напівмонополістів майбутнього зі сплячки? У боротьбі примата сухого раціоналізму корпорацій, який все підпорядковує прибутку і боротьбою держав за суспільство, по можливості, більшої рівності, за чисте навколишнє середовище, за здоров'я тощо, переможе останнє за рахунок першого... І переможе державна бюрократія з усіма негативними наслідками цього.

Єдина держава врешті буде перемогою соціал-демократизму. Його споконвічний ворог лібералізм буде повалений. Чи перемога соціал-демократизму не віднесе його занадто далеко? Чи буде тоді альтернатива комунізму, який прагнув єдиної всесвітньої корпорації і на практиці сповідував всесилля держави? Адже єдина всесвітня корпорація мусить природньо бути найвищою точкою загальної концентрації виробництва, так би мовити, найвищою її стадією. Взагалі, комуністи мріяли про світову революцію. І для цього їм треба було підняти революції у більш ніж 200 країнах. Зробити це в одній країні легше. Але саме приклад інших країн, що розвивалися більш динамічно, і став головною причиною падіння комунізму. Єдина держава планети не матиме сторонніх прикладів. Що тоді зруйнує можливий майбутній комунізм?

Не будемо виключати й інші можливі варіанти: найбагатші клани підминають державу (олігархія), диктатура тощо. Вже не буде тиску із зовні, вже не буде думки “світової громадськості”.

По сьогодні в десятках країн, вчора здавалося б спокійних, виникають заколоти, громадянські війни. Нині вони є локалізованими в межах своїх країн. Завтра вони обіцяють автоматично перетворитися у всесвітні заколоти та всесвітні громадянські війни. Сьогодні митниці ще стають перешкодами на шляху «облаштунків» мафій різних країн. Відсутність таких бар'єрів полегшить їм в реалізації їх брудної справи. Що робити з всесвітньою мафією? Чи можна передбачити, яку потугу вона може обійняти?


II. Інший шлях у тому ж напрямку.

Вищенаведений сценарій є одним із можливих. Інший варіант - ВТО. Це спільне дитятко більшості держав планети від самого початку не є лагідним. Хоча законність його існування надана йому державами, це не заважає йому приструнювати ті держави і нав'язувати їм свою волю. ВТО регулює світову торгівлю, й це задає кут зору, під яким вона сприймає світ. Цілком природнім виглядає те, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони виступають дійовими суб'єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не власне держави. Всесвітня Торгова Організація створювалася для регуляції світової торгівлі. Тож політика, яку вона запроваджує у життя, цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробників. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об'єктами уваги цієї організації. Якщо вони не виступають об'єктами її уваги, то й політика, яку вона провадить у життя, виглядає однобокою, є цілковито неоліберальною.

Створена на таких засадах, ВТО першим ділом почала трощити межі між державами, намагаючись одержати увесь світ як єдине поле для змагання корпорацій-гігантів. (Іншими словами, ВТО ставить собі на меті зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн - знести перешкоди для торгівлі й перетіканню робочої сили та капіталів.) Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет - це незалежність держави у її зовнішніх та верховенство у її внутрішніх справах. Тепер же, коли хто завгодно може безборонно прийти на її територію і «задушити» місцевих виробників, а вона при цьому мусить мовчати, то чи це є насправді суверенітет? Раніше держава захищала своїх виробників, стимулювала їх діяльність до експансії на чужі території, обмежувала чужий імпорт заборонами чи митами і дозволяла чужинцям відкривати виробництва лише за певних умов та гарантій, то тепер все це оголошується протекціонізмом. Єдина роль, що залишається державам на власному терені – це роль почесних спостерігачів. Держави все більше і більше позбавляються свободи дій.

Євросоюз, що так обурюється українськім протекціонізмом національним металовиробникам та Деву-Заз, водночас активно субсидує своє сільське господарство, бо держави, що його складають, вважають, що в їхніх національних інтересах - не загубити свого власного сільгоспвиробника. За це Євросоюз вимушений, як школяр, одержувати прочуханку, бо субсидії “створюють штучно дешевий експорт, а ціни їхніх виробників є далекими від цін на світовому ринку.” З іншого боку ВТО розглянула скаргу Канади на Євросоюз у тому, що останній перешкоджає ввозу її гормональнозміненої яловичини. Країнам ЄС, бачте, здається, що такі продукти несуть великий ризик для здоров'я людини, можуть призвести до генетичних змін у людському організмі. Та то, звичайно, дурниці, ВТО - торгівельна організація, їй не відомі такі категорії як здоров'я людей, бо таким товаром як «здоров'я» ще не торгують, вона не розуміє, нащо потрібний національний виробник, коли існує дешевший іноземний?

Держави є у відповіді за національного виробника, за національне здоров'я, за національний суверенітет врешті решт. Але ВТО, що утворена самими державами, як той демон, починає підноситися над державами. Держава Канада, що, здавалося б, покористала сама у випадку з ЄС від членства в ВТО, виявляється під пресом. “Протягом наступних кількох років на нас чекають важливі рішення, що визначать, чи зможе Канада провадити політику на захист своїх кіно-, телевізійної, книжної, журнальної, музичної та інших індустрій культури. Також будуть прийняті рішення, що визначать, чи зможемо ми й надалі наполягати на канадійському контролі над нашими банками, телефонними компаніями та авіалініями. Ну а тоді вже не буде гарячих дебатів стосовно майбутнього наших молочних та птахоферм. Все це буде частиною ширшого порядку денного 134 націй у Всесвітній Торговельній Організації…”, - писав економічний редактор “Торонта Стар” Давід Крайн. (5-серп-99)- “Канада мусить бути добре підготовленою для участі в цих дискусіях, тому що інші країни, і особливо США, будуть наполегливо працювати над тим, щоб покінчити з нашою культурною політикою, з регулювальною політикою канадійської держави, спрямованою на утримання канадського контролю над ключовими індустріями і канадійською здатністю захищати інші домашні пріоритети”.

Отже маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху й нерішучості, нові й нові договори, що раз у раз позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю за ситуацією у власному домі. Одного разу ставши на цей шлях, держави бачать, що він затягує й жене їх як невільників туди, куди вони й не припускали на самому початку потрапити.

Якщо перший шлях глобалізації є шляхом, на якому безлика позанаціональна держава знову заводить під свій контроль корпорації, то цей другий шлях є логічним завершенням процесу виходу корпорацій з-під контролю держав.

Останній варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державами і перемогу лібералізму з усіма відповідними наслідками щодо природи, охорони здоров'я тощо.

В обох випадках нації приречені. Обидва варіанти несуть з собою зниження ролі локальних держав, незведення їх до рівня місцевих адміністрацій, що лиш пильнують порядок. Нації, чия культура, а отже і самобутність, не захищені власними державами, є приреченими на загибель.

Проблема вже не є непоміченою. Виступи антиглобалістів у Сіетлі і всіх чергових місцях засідань ВТО говорять самі за себе. Допоки це були виступи лише поодиноких ініціативних груп, та слід гадати, що це лише початок.

Але самі по собі ці окремішні виступи виглядають як нісенітниця та марна праця. Адже об'єктивний прогрес ентузіазмом не зупиниш. Треба запропонувати... Альтернативу. На що і спрямована ця робота.


ІІІ.Останні імпульси самозбереження?

В жодному іншому місці ідеологія корпорацій не проявляється так чітко і ясно як на американському континенті. Ніде лібералізм не є таким граничним як у США. І це не здається дивним. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації розрослися до найколосальніших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Саме з цієї причини Північно-Американська Зона Вільної Торгівлі (ПАЗВТ), що обіймає США, Канаду та Мексіку просунулась найдальше у напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону надає можливість корпораціям переслідувати судом держави, котрі, як вони вважають, своїми державними регуляціями і рішеннями завдають їм шкоди. Ідеологія корпорацій - лібералізм, проштовхнула цю главу. Не відомо, що думали держави в момент її підписання, але перші ж судові акти корпорацій проти держав викликали загальну стурбованість.

Одержавши зброю в свої руки, корпорації вдарили нею саме по тим питанням, де інтереси корпорацій і держав не збігаються перш за все. Американська S.D.Myers Inc., скажімо, судить державу Канаду за те, що вона забороняла експорт поліхлоридного біфеніла, токсичної речовини, що підозрюється як збудник раку. Клопотання канадійської держави про здоров'я людей мусить обійтися їй у 50 млн. Американська корпорація Ethyl Corp. примусила Канаду зняти заборону на шкідливий для навколишнього середовища бензиновий додаток ММТ. Канадійці демократичним шляхом обрали свій уряд, уповноважили його правами і обов'язками пильнувати інтереси нації. Цей уряд вважав неприпустимим для себе легковажити здоров'ям своїх громадян та середовищем, в якому вони мешкають, і заборонив отруєння території. Та канадійці все ж зі смутком вимушені були спостерігати, як чужа корпорація, що відстоювала доцільність лише «інтересів її власного виробництва та її власних акціонерів», примусила канадійську державу ганебно відмовитись від своєї попердньої. Канадійська держава не лише не зуміла відстояти своє природне середовище, а ще й вимушена була заплатити 17 млн. на судові видатки.

Ще не пізно, - і рефлекс самозбереження держав ще має реальний шанс нарешті прокинутися від гіпнотичного сну. Здавалося, що саме Канада зможе очолити цей рух опору і самозбереження. Вона, схоже, була найбільш стурбована можливими негативними наслідками від включення глави 11 в угоду про ПАЗВТ. Вона мала серйозний намір опікуватися про заходи для скасування цієї глави, і тим більше не включати її в договір про значно ширше утворення Вільноринкової Зони Америк (ВЗА). Міністр П'єр Пітегрю заявив, що Глава 11 має «наслідки, на які ми явно не розраховували». [The Globe and Mail 10-apr-01, «NAFTA members to talk reform»]. Коли американська корпорація Metalclad подала судовий позов на мексиканську державу, то ця справа розглядалася на території Канади. Корпорація судила несвою державу за те, що та набралася нахабності заборонити будівництво заводу цієї компанії через небезпеку відходів, які мусили б викидатися в навколишнє середовище. Що виглядало обнадійливим в цій справі, так це те, що канадійський суд став на бік держави.

Під час наради у Квебеку про створення ВЗА у квітні 2001 р. канадський прем'єр-міністр і міністр міжнародної торгівлі на весь голос заявляли, що не підпишуть угоду про нову зону, якщо вона міститиме щось подібне до Глави 11. Пружною, енергійною ходою увійшла делегація в зал засідань. Та зовсім іншою вийшла звідти, а пан прем'єр-міністр раптом дав усім роз'яснення, що в цілому ця глава зарекомендувала себе не погано.

Чи це була остання передсмертна конвульсія держав, чи все ж таки ознака пробудження інстинкту до їх самозбереження, покаже час. Але поки що канадійська держава, все ще сварячись на Главу 11 угоди про ПАЗВТ, на повним ходом прямує у ще масштабнішу ВЗА.

Схоже на те, що з падінням комуністичного блоку у корпорацій відкрилось друге дихання. Хвиля об'єднань забезпечує їх новою силою, падіння їхнього головного суперника комунізму дає їм моральну наснагу. Вони тиснуть і проштовхують свої принципи. Сьогодні правляча партія лібералів, що активно опиралася договору ПАЗВТ, приречено промовляє вустами свого лідера:»Глобалізація не є варіантом, який можна обрати з поміж інших. Це є реальність, яку ми зустрічаємо щодня» [The Toronto Star, 16-apr-01, Sarah Blackstock, Why I'm joining the Quebec protests].

Натомість у держави Австралії віднайшлося більше духу. У той же період часу вона рішуче заборонила нафтовому гіганту Royal Dutch/Shell Group's покупку найбільшої австралійської нафтової компанії Woodside Petroleum. Скарбник Петер Костело (консерватор!) сказав просто:»Я дійшов до висновку , що пропозиція Шелу суперечить національним інтересам». Чи стане цей приклад заразливим?

Договори на кшталт ВЗА - це однобічний шлях і цим вони небезпечні. Держави, нації все частіше відмовляються від суверенітету, і чим далі вони просуваються цим шляхом, тим менше можливостей вчасно дати задній хід.

Нації надто легковажать, крок за кроком вони поступаються своєю самостійністю і перестають бути господарями в своєму домі.


IV. Механізми першого шляху.

Для націоналістів, бо вони переймаються культурою.
Ми щойно бачили, як Глава 11 угоди ПАВЗ унеможливила держави запроваджувати в життя свої закони, примушуючи їх миритися з тим, що якісь зайди на її власній території забруднюють ріки і озера, та ставлять під загрозу здоров'я їхніх громадян. Але Глава 11 не є випадковою похибкою держав. Вона є закономірною вимогою глобалізації. Однією з перших її несолодких пігулок.

Держави стануть стільниками, чарунками для всесвітньої економіки, гігантською мережею посудин, що сполучаються, між якими перетікатимуть товари і капітали. В ті посудини, що опустяться нижче набіжить капіталів більше (тобто в ті країни, що погодяться знизити свої стандарти, знизити податки і вимоги до корпорацій), з тих, що спробують піднятися вище, капітали витечуть. Капітали тектимуть насамперед туди, де прибуток обіцятиме бути значнішим, і де він не буде почуватись у загрозі. Зазвичай, це стосується держав з приблизно однаковим рівнем розвитку. Капітали перетікатимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги до захисту довкілля, де нижчі стандарти праці та заробітної платні. Ті країни, що просунуться далі за інших цим шляхом, матимуть переваги у принаджуванні перебірливого, непостійного капіталу. Глава 11, як підписаний вексель, дає корпорації можливість вдаватися до суду і притягнути до відповідальності державу, що не в міру розхвилювалася за здохлих риб у своїх водоймищах. Глава 11 додає впевненості корпораціям. Ті держави, що підписуватимуть все більше подібних глав, будуть приваблювати до себе більше капіталу.

Треба гадати, що різниця, у цьому відношенні, між країнами зменшиться до граничної. Швидше за все теж саме станеться з усіма іншими відмінами. Візьмемо, наприклад, культуру - головний атрибут і ознаку націй. Як сьогоднішні держави боронять і підтримують культури своїх націй? Вони часто утримують державні театри, консерваторії, відповідні навчальні заклади, які, в більшості випадків, не дають прибутку, а отже є витратними. Вони субсидують всілякі молодіжні творчі групи та самодіяльні ансамблі. Вони підтримують державні чи фінансують приватні телебачення, радіо, книговидавництва та періодику, яки несуть національний зміст, та виставляють перешкоди на шляху іноземних впливів. Організують і фінансують різні конкурси зі знання мови, кращих віршів, творів, пісень тощо. Чим багатшою є держава, тим успішніше вона запроваджує міри по підтриманню національної культури. Держави, що всіляко сприятимуть проникненню позанаціонального капіталу і матимуть на своїй території позанаціональну економіку, не матимуть можливостей для реалізації вищепереліченого. Щоб субсидіювати такі культурні заходи і підтримувати витратні заклади культури, держави муситимуть збільшувати податок. А від того капітал тікатиме у «більш дружні до капіталу» країни. За капіталами тікатиме і виробництво, бо позанаціональні корпорації почнуть переносити його у більш привабливі «райони» світової кулі”. Таким чином, держави стануть не спроможними підтримувати й захищати культури своїх націй. У світі, що відходить на наших очах, великі корпорації часто підтримували національну культуру пожертвами та різними фундаціями. І це ясно чому. Не дивлячись на їхню транснаціональність, вони несли на собі характерний відбиток культури країни походження. Більше за те, їхніми власниками були люди певної країни. Корпорації майбутнього не стануть цього робити, бо стають все більш багатонаціональними за складом (є продуктом об'єднань давніх «заслужених» корпорацій різних країн) і за походженням своїх власників (адже акції будь-якої корпорації може придбати мешканець будь-якої іншої країни, що власне і є сутністісю і наслідком «залучення іноземних інвесторів»). Отже усе культурне, національне зависне у повітрі, без державної і корпораційної підтримки. Те ж саме стосується абсолютно будь-якої іншої сторони життя нації: пенсійних фондів для гідної старості, чистого середовища, забезпеченої медицини, гарантованої освіти і зменшення нерівності у суспільстві, - будь-який рух держави в подібних напрямках викликатиме незадоволення і втечу капіталу.

Нації, що збережуть національний зв'язок зі своїми корпораціями, матимуть джерело підтримки для своїх культур, свого середовища. Ці національні корпорації не тікатимуть від держави і нації.

Нація це не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один чинник, чи не найважливіший. Саме той, що може не лише зберігати нації, а й творити нові. Це - почуття спільної долі. Національні компанії можуть бути тими островами у всесвітньому морі позанаціональної економіки, чиї злети й падіння можуть дати людям відчуття спільного інтересу і долі. У часи підйому національної компанії її прибуток може вкладатися у позанаціональну економіку для отримання ще більшого прибутку та з метою привнесення в неї своїх національних рис. В часи невдач капітал, що був кинутий на експансію, може бути повернутий, з метою реконструкції національних компаній. Спільна держава - це другий елемент, що дає відчуття спільного інтересу і долі. Тисячі солдат, розкиданих у полі, не є військом поки не мають спільного штабу, за яким вони всі визнають право і потребу віддавати накази. Але якщо цей штаб стане паралізованим і перестане віддавати накази, солдати знову розбредуться, хто куди у пошуках їжі і заняття. Держава, чиї закони і дії впливають на всіх її замешкувачів, надає їм почуття спільноти. Як сказав оглядач Торонта Стар: «Якщо ми захочемо розпотрошити свою охорону здоров'я і ввести приватну медицину, то це буде наша особиста справа. А робити це через належність до ПАВРЗ чи ВЗА, це вже є зовсім інша справа.» [The Toronto Star, 17-apr-01,Thomas Walkom, We pay high price for free trade] Зеленим завтрашнього дня вже не матиме сенсу збиратися під парламентами з вимогами захисту довкілля, і фермерам не буде потреби вимагати від уряду підтримати їх дотаціями та захистити від напливу чужої продукції. Всі ці та інші питання більше не будуть у відомстві держав. А якщо не має сенсу їхати у столицю, щоб донести свою думку в часи скрути, то навіщо та столиця взагалі? Навіщо ті партії і вибори? «...в світі, де корпорації володітимуть більшою потугою ніж уряди, неможлива демократія. Якщо вільнориночники таки проб'ють свій шлях, потреба в підтасовці виборів відпаде. Вони просто стануть не потрібні».[The Toronto Star,26-apr-01, Rachel Giese, Free trade, democracy don't mix].

Для всіх інших, бо вони не переймаються культурою.

Глобалізація атакується з багатьох сторін. Візьмемо за приклад конкретну угоду ВЗА. Тут крім питань довкілля та охорони здоров'я підіймаються й інші питання. Громадяни розвинутих країн незадоволені тим, що прості робочі місця на простих виробництвах тікають у менш розвинуті країни; тим, що корпорації, загрожуючи перенести виробництва у відсталі країни, де платня є значно меншою, знижують зарплати. «Економіст із США Robert Scottт заявляє, що ПАЗВТ знищила близько 766000 робочих місць, його канадійській колега Bruce Cambell вказує на втрату 276000 робочих місць, починаючи від угоди США-Канада у 1989. Водночас мексиканський економіст Carlos Salas подає іншу сторону рівняння, згідно з яким робітники працюють на звільнених від податків іноземних заводах або maquiladoras за кілька доларів в день і живуть у містах-хібарах, що розсипані вздовж американського кордону... Ці заводи все більше сягають на південь у глиб країни, зі все меншими платнями і з все більш розхитаними стандартами охорони здоров'я і довкілля....»[The Toronto star,11-apr-01, Linda Diebel, NAFTA largely a failure for workers, report say]. Глобалізація зазіхає й на державний сервіс. «Тривога була спричинена американським поштовим гігантом UPS, що подав у суд на канадійській уряд, вимагаючи 156 млн. дол. UPS стверджує, що був у не вигідному становищі через зв'язок між Canаda Post та державною монополією Purolator, що на 96% належить Canada Post. Критики кажуть, що рішення суду проти Отави, може відкрити дорогу для широкого спектру викликів, субсидованим державою сервісам - в медицині, освіті, транспорті, каналізаційному та водопостачальному сервісам, та державним корпораціям провінцій від приватних компаній, що хочуть увійти в цей бізнес» [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].

Для лібералів-глобалізаторів - це все несуттєві сторонні ефекти, головне - глобалізація пришвидшує прогрес. А пришвидшений прогрес приносить вищий рівень життя та нові робочі висококваліфіковані місця.

Цьому заперечувати не можливо. Колись прорив перешкод на шляху зростання компаній, у вигляді меж феодів, породив надзвичайно швидкі темпи росту. Їхнім результатом була індустріалізація, було те, що Тофлери назвали цивілізацією другої хвилі. Тепер прорив перешкод, у вигляді кордонів країн, так само мусить призвести до подібного пришвидшення темпів розвитку. Що буде в результаті цього, ми не знаємо. Це буде щось, що називають постіндустріальним суспільством, «новою економікою», цивілізацією «третьої хвилі».

Але пришвидшений прогрес є пришвидшеним бігом у нікуди. Немає мети до якої ми біжимо, ми біжимо у нескінченність. І темпи бігу тут нічого не вирішують. Сьогодні вони просто роблять одні країни більш розвинутими в порівнянні з іншими, але коли буде єдина економіка, то нащо той пришвидшений біг?

Колись компанії пряжились й загнивали в рамках феодів. Лише злам бар'єрів між феодами надав корпораціям нове дихання, свіжу енергію. Вирвавшись на волю, вони штовхали «пришвидшений прогрес», аж поки не уперлися у межі країн. І знову схожа ситуація: тиха зацвіла заводь, де корпорації загнивали у напівмонополізмі. Тепер корпорації вустами неолібералів вимагають знищення кордонів між країнами, які стають на перешкоді прогресу. А що далі? Коли корпорації знову упруться в межі нашої Землі й знову почнуть трухнявіти в напівмонополізмі? Які бар'єри тоді зносити?

З точки зору націй це були два якісно різних випадки. Феоди розділяли націю. Їхній прорив дав можливість націям знову стати цілим. Теперішній прорив державних кордонів навпаки - зносить нації. Наскільки був позитивним перший процес, настільки ж є негативним другий.

Кожна нація є неповторною, як і кожна людина. Невже ми дамо загубити нації, щоб пробігтися трошки далі? Невже ми принесемо різноманітні культури Землі в жертву, лише для того, щоб зробити ще декілька кроків далі й знову опинитися в тій же ситуації, в якій ми є сьогодні? Втім ситуація стане «тією ж самою» для корпорацій. Для людства вона стане незрівняно гіршою! Вже не буде різноманітності культур, не буде конкуренції між різними націями, що примушує напружувати сили, щоб наздогнати і перегнати.

Лібералізм засуджував комунізм за те, що той ставив державу і суспільство вище індивіда. Лібералізм, разом з консерватизмом, вимагали не розчиняти людину в абстрактному чомусь - нації чи державі, бо кожна людина є самоцінною. Націоналізм сьогодення ставить вимогою не розчиняти кожну націю в абстрактному людстві. Бо кожна нація є самоцінною.

Життя на планеті Земля багато разів було під загрозою. Багато разів було під загрозою життя у певних районах Земної кулі. Лише різноманітність життя допомагала йому врятуватися. Гинули одні види, що були гегемонами, але виживали інші, що були нечисленними раніше, бо були гірше пристосованими до минулих умов. Але в результаті якихось катаклізмів виживали саме вони, бо вони виявлялися краще пристосованими саме до нових умов. Колишні ж гегемони, навпаки, перетворювалися на реліктові види, що збереглися у слабодоступних місцевостях, або зникали взагалі.

Кожна культура в світі - це спосіб пристосування певної нації до умов свого життя. Скільки націй, стільки культур і стільки способів пристосування. Глобалізація нівелює розбіжності в культурах, власне вона творить єдину культуру, єдиний спосіб пристосування. Якщо не залишиться маргінальних культур, то чи матиме людство шанс на виживання під час якогось чергового катаклізму?


V. Перший шлях проти другого

Існує певна тенденція в світі, що не укладається в ліберальну вільноринкову модель глобалізації. Ті держави, що слідуватимуть соціал-демократичним курсом і продовжуватимуть політику великих податків, регуляцій і державних підприємств, зможуть і надалі підтримувати широкі соціальні програми допомоги по безробіттю, бідним родинам та літнім людям, зможуть субсидіювати установи культури й платити добрі гроші їхнім працівникам, вирощувати «золоту молодь» художників, композиторів, режисерів тощо. Вони і надалі залишатимуться сильними державами, що владарюють у своєму домі, що не прогинаються в поклоні перед владою капіталу, що стоять над корпораціями, - а отже залишатимуться державами, де можлива демократія. Державами, що здатні підтримувати належний рівень медицини і навколишнього середовища в країні, що здатні диктувати корпораціям стандарти нешкідливого виробництва і ціни на ліки та будь-які послуги підвищеного попиту тощо. Все це сприяє створенню високих стандартів життя. Які в свою чергу приваблюють талановитих, освічених людей з інших частин світу, підвищують рівень їх щільністі у цій країні. А це у відповідь витворює високопрофесійне середовище, в яке прийдуть корпорації. Такі держави мають можливість підтримувати фундаментальну науку, що формує зону знань, до якої теж прагнуть корпорації, бо не мають своєї науки взагалі або підтримують відділи науки прикладної, яка користує зі знань науки фундаментальної. Врешті ці держави здатні вкладати великі кошти в освіту і виховувати власні високопрофесійні кадри. Все це створює привабливе для корпорацій середовище. Але... Але у довгостроковій перспективі. У порівнянні з нею короткострокові заходи по зниженню податків і зняття регуляцій починають діяти майже одразу. Якщо одна країна (наприклад, Канада) обирає перший шлях з довгостроковою перспективою, то інша країна (США), обираючи другий шлях, переманює з першої корпорації і робітників вже зараз, фактично не даючи в результаті сповнитися і довгостроковій перспективі в першій країні.

Канада вже п'ять років підряд визнається ООН найкращим місцем для життя у світі по всіх показниках. Але... Але капітал і розуми потихеньку вже полишають насиджені місця в пошуках на півдні ліберального «раю». Тому єдина путь, що обіцяє перемогу шляху «кращого життя» над шляхом «швидшого розвитку і більших зарплат» є путь ««гармонізації» податків, програм допомоги і регуляторних політик між різними країнами таким чином, щоб ніхто не мав змоги втекти від активних втручань урядів і їхніх зависоких податків» [National Post, 24-apr-01, John O'Sullivan, Which FTAA vision will prevail?] Це той шлях, що вимагатиме координуючих і перевіряючих наддержавних органів, які не даватимуть одним державам мати перевагу над іншими, за рахунок зниження податків тощо. Це той шлях, яким вже прямує Європейський Союз, шлях, що невблаганно приведе до єдиної держави.

Не треба гадати, що перемога єдиної надкраїни призведе до вирівнювання щабелів життя різних регіонів світу. Порівняємо південь і північ Італії, і ви побачите майже дві різні країни. У той час, як центральні провінції Канади дають левову частку всього ВНП країни, атлантичні і провінції прерій залишаються провінціями здебільшого рибальства та сільського господарства. Неначе зовсім різні країни. Та й хто реально очікує справжнього зтирання різниці між селом і містом? Ніколи село не привабить таку кількість обдарованих людей, таку кількість людей мистецтва, кількість компаній, зайнятих в індустрії розваг, як місто. А як так, то про яке зтирання різниць може йти мова? Якщо так вперто тримається різниця між осередками першої (сільськогосподарської) та другої (промислової) цивілізацій (по Тофлерам) всередині кожної країни, то як ми можемо сподіватися на природне зтирання кордонів між осередками третьої (інформаційної) цивілізації (тобто нинішніми розвинутими країнами) та осередками перших двох цивілізацій (тобто рештою світу) навіть у рамках єдиної країни?


VI. Державний зв'язок з економікою.

Світове тло.

Щоб бути спроможною чинити лад у суспільстві держава мусить бути найбільшою потугою у суспільстві. На п”яничку державі досить виставити поліцая, на натовп – ЗМОП, на повстанців – війсткові загони. Але танки та поліцейські кийки не придатні у стосунках з корпораціями. Держава може видавати закони, які щось забороняють чи обмежують, але корпорації завжди мають чим відповісти: вони мають гроші, щоб зорганізувати потрібну компанію у ЗМІ, оплатити передвиборчу компанію опозиційної партії, підкупити потрібних чиновників врешті решт. Щоб бути спроможною протистояти тиску корпорацій держава мусить сама бути достатньою економічною потугою в суспільстві. Вона мусить бути сама здатна організовувати громадську думку, платити досить чиновникам, щоб тим не мало сенсу брати хабарі, тримати держапарат достатній для контролю діяльності корпорацій та власних чиновників. Слабка держава не здатна осягнути цього. Та й поза тим держава мусить зорганізовувати соціальнопотрібні проекти, підтримувати охорону здоров”я та довкілля, безкоштовну освіту, порядок на вулицях та зовнішню безпеку.

До останнього часу держави для досягнення достатньої економічної потуги мали два засоби – державні регуляції та державний економічний сектор.
Обидва вони і застосовувалися у розвинутих країнах. Щоправда з часом практика комуністичних країн призвела до того, що другий спосіб став асоціюватися з комунізмом. Тому всі спроби націоналізації чи приватизації почали сприйматися як наближення чи віддалення від комунізму з відповідними емоціональними асоціаціями. Крім того і для корпорацій держпідприємства виглядали агентами суперника на їхній території. Тому з двох джерел державної сили держсектор піддавався найбільшому тиску. Але оскільки держави мали альтернативу в держрегуляціях то державний сектор не уявлявся вже таким необхідним. Падіння комуністичного блоку поглибило цей стан речей. (До речи, такий підхід до держсектору на Заході великою мірою відбився і на загальних настроях ура-приватизування в післякомуністичній Україні).

Глобалізація привносить свої корективи. Її удар якраз в першу чергу спрямований проти державних регуляцій. Вона все більше унеможливлює їх. Не можуть локальні сили – держави, регулювати світову силу – всесвітню економіку. Отєе державам залишається єдина альтернатива для підтримки своєї сили – національний сектор.

Таким чином збереження реформованого державного сектору є дуже важливим для будь-якої держави світу.


Україна.

Державні регуляції є необхідним, дійовим і дуже складним інструментом держав у протистоянні з корпораціями. Він налагоджувався протягом тривалого часу і пристосовувався до ситуації, що ускладнювалася поступово. Налагодити майже миттєво такий механізм в Україні не уявляється можливим. Його навіть скопіювати неможливо, бо в кожній державі він є іншим, адже пристосований до інших місцевих умов. Тим більше неможливо здійснити цю задачу в умовах загальної кризи, і тотальної корупції.

У такий ситуації, краще здати це поле без бою, бо цей бій неможливо виграти. Геть державні регуляції! (Добре, геть до розумної межи). Але держава і далі мусить мати джерело сили – і цим джерелом безальтернативно залишається національний сектор економіки!

В той же час глобалізація показує, що корпорації зростають до неймовірних розмірів, а керівництву вдається контролювати такі колосальні економічні утворення (ясно, що нові технології уможливлюють його все більше).
Таким чином в українських умовах, для держави є доцільніше залишити заплутане поле регуляцій, що нині породжує корупцію і сприяє зміцненню олігархів, та зосередити свої зусилля на наведенні порядку в держсекторі, полишивши решту економіки на ласку вільного ринку.

Звузивши сектор боротьби, матимем надію відстояти цей обмежений сектор. Навівши порядок у цитаделі, можна взятися і за всю фортецю.
Отже – відмова від регуляцій (максимальне їх зменшення) і посилення державної корпорації-когломерата. У такий спосіб зможемо подолати корупцію, зберегти верховенство держави і зберегти саму націю врешті решт.


VI. Реструктуризація та самопорятунок.

З настанням нового етапу сучасної ери глобалізації (приблизно з 70-х років 20-го століття) багато старих статечних компаній, що дійшли стану рівноваги на своїх вітчизняних ринках з іншими компаніями й існували у напівбезрусі, почали банкрутувати. Вони не змогли пристосуватися до нових динамічних умов, умов постійного тиску конкурентів, дуже швидкої зміни кон'юнктури та потреби все більш швидких нововведень. 80-ті роки - роки сходу з арени багатьох постарілих гігантів. Але значна кількість все ж встояли. Встояли ті, хто протягом 80-х зумів перебудуватися і не зупиняє цього процесу і дотепер.

Розроблено багато тактик таких перебудов - реструктуризація, реінженіринг, реорганізація, спрощення тощо. Кожну з них варто вивчати і намагатися пристосувати до умов України. Але зараз давайте лише приторком глянемо на загальну тактику фірм, що загнали себе у борги і потерпають від збитків. Тактика ця проста: компанія реінвентаризує свої підрозділи, філії, дочірні компанії тощо і починає позбуватися найбільш збиткових. Ці підрозділи продаються, щоб виручені гроші вкласти в інші підрозділи з метою їхньої подальшої модернізації. Чим важчий стан,в якому перебуває компанія, тим більше підрозділів доводиться їй продати, щоб врятувати хоч щось. Компанія бореться за самовиживання доки має хоча б два підрозділи, щоб продати один з них і врятувати останній.

Видається цілком природною тактикою для корпорації «Україна» розпродаж частини своїх підрозділів (може цілих галузей) з метою порятунку інших. Нажаль приватизація в Україні мала інші цілі, аніж порятунок збанкрутілої компанії «Україна». Її метою було ідеологічно спрямоване знищення цієї компанії. Оскільки приватизація була спочатку ідеологічною дією, а далі свідомою дією виродженої еліти з метою привласнення національного добра, то продавалися не самі гірші підприємства, щоб на виручені гроші врятувати кращі, а навпаки, «продавалися» самі прибуткові підприємства. Збиткові ж підприємства залишалися на шиї держави, з одного боку ускладнюючи її стан, з іншого боку даючи можливість сказати, що ті підприємства, що приватизовані, працюють добре, а ті, що залишилися у держави - погано. Виручені від приватизації кошти витрачалися на програми соціальної допомоги найбіднішим та пенсіонерам. Справа необхідна, кожна компанія намагається підтримувати своїх робітників, - але ж не за рахунок загибелі самої компанії. Клани спритних ділків сильнішали, бо одержували у свої руки добрі підприємства, держава, що залишалася з підприємствами збитковими, слабшала - з невідверненним наслідком, коли певні клани і люди вивщились над державою.

Як результат, держава не здатна захистити малий бізнес - справжній бізнес, що народжується, від рекету. Атмосфера існуючого правового безладдя відштовхує іноземні інвестиції. Ситуація подібна до тієї, що самопідтримується. Твердження, що «вони» колись вже накрадуться не справджується, “вони“ лише у раж входять. Надія, що «вони» розкрадуть все і після цього почнуть творити здорове економічне середовище, виявилася ілюзорною. Сила обставин визначила все інакше. Перші дні вони крали «поки крадеться». Вони вивозили капітали за кордон і ховали їх, де можна. Але з часом це стало системою. Коли хтось сподівається, що вони з часом повернуть капітали в Україну, то мусить згадати, що капітал тече туди, де створені кращі умови. Своїм грабунком вони сплюндрували українську економіку, створили атмосферу насилля, кримінальної боротьби. Жоден капітал у світі не попхнеться у таку клоаку. Навіть їхній власний!

Щоб ситуація змінилася на краще, вони мали б перестати красти і гризтися поміж себе. В цьому випадку, з одного боку, якщо б вони перестали красти, вони втратили б джерело грошей для вкладань у налагоджений західний бізнес. З іншого боку, оскільки вони створили б в Україні дружню для капіталу атмосферу, до неї посунув би західний інвестор і... дуже швидко витіснив би їх з «власної» вотчини, бо сильніший і вправніший в своїй діях в умовах ринку. Таким чином такий крок був би для них самооскопленням. Куди безпечніше й надалі мати собі майже невичерпне і на дурняк джерело капіталів (Україну), які перекачувати в сприятливе та безпечне для бізнесу середовище західних країн.

Іншій шлях - держава збуває збиткові підприємства і модернізує за рахунок виручених грошей інші. Збиткові підприємства продаються закордонним фірмам. Вони приносять з собою нові технології і капітали. Але вони не можуть диктувати умови, тому що держава, що спирається на свої сильні підприємства, здатна говорити з ними на рівних. З іншого боку в державі не створюється антисила, що стає над державою, і має грошей більше ніж держава і безсоромно вдається до підкупу судів, міліції, СБУ й депутатів, бо платить їм кожному окремо більше, ніж вони отримують від держави за рік. Отже держава боронить легальний, чесний бізнес, що зароджується, і від закордонних гігантів і від внутрішнього рекету. Вона отримує достатньо прибутків зі своїх підприємств та податків від закордонних фірм, щоб не навалювати на зростаючий приватний сектор непосильні стягнення.

Таким чином така національна корпорація дає силу державі, самоповагу нації, забезпечує правові гарантії для іноземних інвестицій. Ця корпорація не повинна перетворюватись на дійну корову для підтримки хворих проектів хворого уряду. Такий здоровий стан речей повинен забезпечуватись наявністю демократії, партій, опозиції, свободи слова. Свідомий уряд ростить приватний бізнес - майбутніх національних «Дженерал Моторс» та «Майкрософт».

Якщо держава не поставить цього собі на меті, то, як бачимо з досвіду, це не станеться само по собі, за слабкої держави.

Сильна національна корпорація існуватиме в постійній боротьбі з західними гігантами і не матиме можливості «загнивати». В часи економічного підйому прибутки вкладаються в іноземні корпорації за кордоном і вдома, у часи спаду ці капітали видістаються назад для модернізації корпорації.

Було б найрозумнішим запросити західних фахівців, як доорадників, щоб вони провели українські підприємства крізь реструктуризацію.

На щастя ще значна частина національної компанії залишилась в руках нації. Ті підприємства, що були приватизовані особливо нахабним робом, мусять бути відкуплені державою за той же кошт, за який їх приватизатори придбали (якщо ж підприємство за той час розквітло, то цього, вірогідніше, робити не слід).

Втім найкращі рішення будуть надходити під час просування в конкретних умовах. На часі головне - визначитися з тим, який шлях обіцяє бути найбільш ефективним.

Ще зовсім не пізно, як дехто чомусь песимістично вважає. Якщо Україна спромоглась відмовитись від комунізму після 73 років його будівництва, якщо вона змогла вивільнитись з «братніх пут» Росії, і це після 300 років насильного співіснування в одній країні, то чи може бути вже так запізно через якихось 10 років?

В тему: 
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
Підписуюсь на новини

Зверніть увагу

Передчуття Великого джигаду

Фільм і роман «Дюна» як війна людей і психопатів – три вибухові ідеї таємного послання Френка Герберта

Моад’Діб став рукою Господньою – і пророцтво вільних справдилося. Моад’Діб приносив мир туди, де була війна. Моад’Діб приносив любов туди, де панувала ненависть. Він повів свій народ до справжньої...

Останні записи