Загублений континент

Рабство у Африці у минуле аж ніяк не відійшло. Воно лише змінило форму та зміст. У XVI-XIX століттях каравани арабських купців вишукували рабів у джунглях континенту. Арабська работоргівля виникла набагато раніше за європейську та коштувала Чорній Африці мільйони життів. Згодом африканці з прибережних районів призвичаїлися гнати мешканців Тропічної Африки на ринка невільників для продажу португальцям та англійцям. А сьогодні вже самі батьки продають своїх дітей у рабство. Особливо відзначаються цим Бенін і Того. Навіть у колоніальні часи ці території мали назву ’’Берегу невільників’’.

Діти продаються у рабство до багатих за африканськими поняттями країн - Кот д’Івуару та Габону. Привабливі - до борделей, решта - на плантації кави й какао. Існує негласний розподіл за функціями работоргівлі. Постачальниками є Бенін, Буркіна-Фасо, Малі, Того. Транзит забезпечують Камерун та Екваторіальна Гвінея. Роль заможних виконують Кот д’Івуар, Габон, Нігерія.

Я спостерігав, як у Кот д’Івуарі громадяни країни наймаються до білих, але самі не працюють, надсилаючи замість себе малійця чи буркінійця, які віддають їм більше половину власного заробітку. Є і такса за раба - 130 доларів для сусідніх країн, в десятки разів більше - за перевезення до іншої країни.

Однією з найважливіших проблем сучасної Африки є розповсюдження СНІДу. З 30.000.000 ВІЛ-інфікованих у світі дві третини - 21.000.000 - складають африканці. У Зімбабве заражений кожен десятий мешканець країни. В результаті середня тривалість африканського життя - трохи більше за 40 років.

Ставлення населення до хвороби вражає. У Кот д’Івуарі один з плейбоїв у барі Сайгон на моє питання, чи не боїться він захворіти на СНІД відповів: ’’Ні. Ця інфекція не притаманна чорним, лише білим’’. Африканці звикли звинувачувати в усіх своїх бідуваннях білих. Міністр внутрішніх справ Зімбабве Джошуа Нкомо заявляє: ’’Хворобу занесли на континент білі, які знають, як її лікувати, однак не кажуть про це африканцям’’.

Теоретично африканці розуміють, що боротися з проблемами континенту можливо лише спільними зусиллями. На світанку незалежності, 25 травня 1963 року, вони створили Організацію африканської єдності (ОАЄ). Перші роки вона існувала за рахунок пафосу боротьби з неоколоніалізмом. Потім боролася з расистськими режимами Південної Родезії та ПАР. Після того, як 1994 року апартеїду не стало, стало зрозуміло, що ОАЄ прийшов кінець. Африканці добре товаришували проти ворогів, але погано товаришують один з одним.

Африканські лідери критикували кого завгодно - Захід за ігнорування африканських інтересів, Радянський Союз за вторгнення у Афганістан, Південну Африку - за апартеїд, Ізраїль - за окупацію арабських земель, але жодного разу не обмовилися поганим словом проти своїх чорних братів. А зовсім поруч творили злодіяння такі монстри, як Іді Амін, що перетворив Уганду на концтабір, та імператор-людожер Центрально-Африканської Імперії (!!!) Жан-Бедель Бокасса...

Ось зараз лідер Лівійської арабської Джамахірії одержимий ідеєю вигнати з Африки усіх білих. Полковник, облаявши ’’нікчемну Португалію’’ та ’’пихату Англію’’, вимагає від екс-колоніальних держав компенсації. Створений замість ОАЄ Африканський союз перейшов від слів до справи - підтримав зімбабвійського расиста Роберта Мугабе у боротьбі проти білих фермерів. На думку африканських лідерів, англійці надто тиснуть на Зімбабве, - їм не слід обурюватися вбивствами білих, а сплачувати країні компенсацію за начебто незаконне володіння землею білими фермерами.

З Південної Африки щороку виїжджають десятки тисяч білих. А африканський дипломат у приватній бесіді заявляє: ’’Чим більше їх виїде, тим краще’’.

(Друкується із скороченнями)