Саме тієї листопадової ночі 2004 року, коли всі ми, наче натягнуті струни, чекали спроби розгрому нашої революції, я зустріла Олега Скрипку навпроти Банкової. В товаристві інших музикантів він біг до чергової своєї міні-сцени, щоб підтримати замерзлих і беззбройних революціонерів. Не всі українці знають, що Олег давав концерти не лише на помаранчевому Майдані. Ночами він співав і біля «стратегічних об'єктів», і в кав'ярнях, де збиралися однодумці, щоб погрітися і вирушити до чергового пікету. На основі тих імпровізованих концертів будь-який практичніший артист міг би склепати не лише кілька кліпів, а й повноцінний документальний фільм. Зараз Олег Скрипка намагається уникати слова «революція», активно працює над новим альбомом гурту «Воплі Відоплясова» і готує черговий фестиваль «Країна мрій» — улюблене своє дітище.
— Я рідко дивлюся телеефір. Щільніше «підсів» на нього під час революції. Коли приходив із Майдану — сідав дивитися новини на «5 каналі» й «Києві». Загалом же телевізор мене дратує. І неможливо оцінити об'єктивно, чи це різко впала якість телепродукту, чи це з віком мене відвернуло від телебачення. Бо дитиною я любив «тєлєк». Хтозна, може, ще й на ТБ почнеться ренесанс.
— Якось через нашу газету Геннадій Татарченко переказував, щоб ти не засмучувався, що «Воплі Відоплясова» мало з'являються на телеекранах. Мовляв, живі концерти виконавців, яких крутить телебачення, ніколи не збиратимуть такої величезної аудиторії, як ті, кого ТБ ігнорує. Твій коментар.
— У цьому є частка правди. Тому я цілком підтримую ідею створення громадського телебачення. З його появою ситуація мала б змінитися. Старе державне телебачення треба розбити, як поганого змія, і створити на його основі щось нормальне. Інша річ — чи вдасться це зробити на якісно вищому рівні. Бо, як на мене, у нас на телебаченні дуже мало людей із гарним смаком. Та і з совістю в багатьох проблеми.
— Деякі політики Майдану, обіймаючи нині високі посади, добалакалися вже до того, що, мовляв, який це героїзм — говорити правду. Щодо політиків усе зрозуміло, ця царина людської діяльності завжди складалася з людей зі специфічною свідомістю. Яке твоє ставлення до правди як митця, що всю революцію провів на київських вулицях? І, наскільки мені відомо, не мав із цього практичного («хитрожопого») зиску: ні тобі кліпу на тлі «помаранчевих барабанщиків», ні тобі міністерського крісла...
— Проблема не в людях, які дозволяли собі використовувати ту ситуацію і робили собі «піар». Проблема в тому, що суспільство, народ, оті ж таки телеглядачі не бачать і не розрізняють цих речей. Вони просто не навчені мислити й аналізувати. А журналісти-телевізійники — чи то через свою м'якотілість, чи то навмисне — замість того, щоб людей вчити, потурають їхньому невігластву. Таке ставлення — злочинне. В кулуарах усі шепочуться, перемивають кісточки митцям-пристосуванцям, а в ефірі й на газетних шпальтах співають їм панегірики. Я переконаний, що то не замовні статті. В жодної зірки не вистачить грошей, щоб оплатити такий огром захоплених славословій. Насправді ж теперішня ситуація нагадує мені казку про голого короля. Якщо я часом десь публічно кажу, що під час помаранчевої революції «сплошь і рядом» проходила кон'юнктура, на мене дивляться, як на божевільного, або вважають, що я люто заздрю. Більша ж частина не «дутих», а справжніх учасників помаранчевих подій солідарні зі мною, але й досі утримуються висловлювати свою думку публічно. Хоча, мабуть, це не так уже й дивно. Адже шоу-бізнес побудований на стадному інстинкті. А винна в усьому наша байдужість, небажання нарватися на конфлікт, забруднитися. За принципом — «не чiпай г...но — воно смердіть не буде». А виходить із точністю до навпаки: смороду все більше й більше. Наше небажання пояснити, де зерно, а де полова, перетворює людей на натовп. Адже багато народу сьогодні знову починає вірити мас-медіа. До речі, мене дивує той же «5 канал». Під час революції там крутили нормальну музику, зараз — знову різне музичне лайно звучить. Це означає, що реально високого рівня на каналі не існувало. Можливо, була якась тимчасова консолідація, люди працювали, мов востаннє. А тепер знову розслабилися.
— Керівники всіх телевізійних каналів самовпевнено заявляють, що вони показують саме те, чого вимагає публіка. Хоча особисто я ніколи не чула, щоб перш ніж запускати певний проект чи купувати серіал, проводили якісь соціологічні опитування чи дослідження.
— Я цілком згоден, що такі заяви телевізійних босів — у кращому разі, кокетування. А насправді — відверта брехня. Серед моїх знайомих немає телевізійних олігархів. Якби випала нагода повивчати їх через мікроскоп, я міг би дати точніший діагноз і визначив би, чи вони просто ненавидять нас із вами, чи навмисно виховують баранів, щоб легше було впарювати тупу попсову полову. Адже це — найлегший шлях дешевої наживи: виховати публіку, яка споживає неякісний продукт, щоб її дітям згодовувати щось іще паскудніше.
— Поділися «святковою, піднесеною нетерплячкою», з якою чекаєш на «Євробачення» під київським небом...
— Чекаю на це з жахом. Я переконаний, що минулорічна перемога на «Євробаченні» завдала великої шкоди як музичному середовищу, так і культурному іміджу України за кордоном. Не знаю, наскільки відома Руслана у світі. Але якщо пересічний албанець чи португалець її знає, отже, для нього українська музика — це те, що робиться цією співачкою. Хоча, з іншого боку, «Євробачення» для світового глядача — це такий собі мильний серіал. І жодного стосунку до музики чи до мистецтва воно не має.
— Інші українські музиканти поділяють твою думку?
— Ті, хто намагається створювати в музиці щось оригінальне, хто не бреше глядачам, звичайно, поділяють. Ну гряне це жахливе «Євробачення», виставить жахливу «фанєрну» планку — і нормальним музикантам знову тривалий час не буде чого робити на рідному просторі. Я не проти, щоб до Києва, скажімо, перенесли «Вудсток» чи приїхала б якась якісна західна група і люди сказали б: «Ми не підемо на «отстой» ВВ, а підемо на цю класну групу». Я б не образився. А так іще тривалий час народові засмічуватимуть мізки дешевою попсою. Хочу попросити фанатів різних «сердючок» не ображатися на мене. Просто це моя думка. Якщо вона вас дратує, не читайте це інтерв'ю і не слухайте ВВ.
— Не виникало бажання зробити власну мистецьку програму на телебаченні?
— Думаю, що якісно це зробити я не зміг би. А робити абияк мені просто бридко.
— Чи не занадто ти самокритичний? Невже тебе задовольняє рівень вітчизняних ток-шоу у виконанні фахових телевізійників?
— У тому й справа. Навіщо робити цей світ іще гіршим, ніж він є?
— Останні роки керівництво практично всіх телеканалів не просто рекомендувало, а й наказувало своїм працівникам: журналіст не має права на «оціночні судження». Після помаранчевої революції ситуація (принаймні на телебаченні) не надто змінилася. Мабуть, співаку спокійніше чути про себе суто описові матеріали: народився, дав концерт, сказав те-то і те-то? Адже особиста точка зору журналіста може бути не лише позитивною.
— Людину поважають лише тоді, коли вона має позицію. Шоу-бізнес (у тому числі й політика) будується переважно на негативній позиції, як-от: у Вітренко, Жириновського, того ж Поплавського. Зрештою, подивіться на Піховшека. Ну гаразд, заробив ти собі на хату, на дачу. А сенс? Що, лежатимеш на смертному одрі й думатимеш, як ті дачі з собою на той світ забрати? Розкішно, коли людина має в собі позитивний стержень, якщо завдяки її існуванню, нехай це звучить ідеалістично, світ стає кращим.
— Чи підходить тобі мистецьке гасло Єгора Лєтова: «Я всегда буду против»?
— Так, у мене є цей підлітковий комплекс, і схожих людей я одразу вираховую. Існує ціла раса подібних людей, які за кожної влади будуть в опозиції. І їхню позицію не назвеш критиканством, просто це — ідеалісти, які ніколи не підуть на компроміс і не скажуть світові «так». От, наприклад, я ніколи не скажу «так» фанерній попсі. Як ото під час революції було: люди стояли на морозі голодні, змучені, а на сцену виповзали з теплих салонів машин «артісти» і щось їм там співали під фанеру. Я ненавиджу брехню.
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Олег Скрипка: Телевізійні олігархи або ж ненавидять нас із вами, або ж навмисне намагаються виховати баранів
Світ:
05022601s.jpg
— Я рідко дивлюся телеефір. Щільніше «підсів» на нього під час революції. Коли приходив із Майдану — сідав дивитися новини на «5 каналі» й «Києві». Загалом же телевізор мене дратує. І неможливо оцінити об'єктивно, чи це різко впала якість телепродукту, чи це з віком мене відвернуло від телебачення. Бо дитиною я любив «тєлєк». Хтозна, може, ще й на ТБ почнеться ренесанс.
— Якось через нашу газету Геннадій Татарченко переказував, щоб ти не засмучувався, що «Воплі Відоплясова» мало з'являються на телеекранах. Мовляв, живі концерти виконавців, яких крутить телебачення, ніколи не збиратимуть такої величезної аудиторії, як ті, кого ТБ ігнорує. Твій коментар.
— У цьому є частка правди. Тому я цілком підтримую ідею створення громадського телебачення. З його появою ситуація мала б змінитися. Старе державне телебачення треба розбити, як поганого змія, і створити на його основі щось нормальне. Інша річ — чи вдасться це зробити на якісно вищому рівні. Бо, як на мене, у нас на телебаченні дуже мало людей із гарним смаком. Та і з совістю в багатьох проблеми.
— Деякі політики Майдану, обіймаючи нині високі посади, добалакалися вже до того, що, мовляв, який це героїзм — говорити правду. Щодо політиків усе зрозуміло, ця царина людської діяльності завжди складалася з людей зі специфічною свідомістю. Яке твоє ставлення до правди як митця, що всю революцію провів на київських вулицях? І, наскільки мені відомо, не мав із цього практичного («хитрожопого») зиску: ні тобі кліпу на тлі «помаранчевих барабанщиків», ні тобі міністерського крісла...
— Проблема не в людях, які дозволяли собі використовувати ту ситуацію і робили собі «піар». Проблема в тому, що суспільство, народ, оті ж таки телеглядачі не бачать і не розрізняють цих речей. Вони просто не навчені мислити й аналізувати. А журналісти-телевізійники — чи то через свою м'якотілість, чи то навмисне — замість того, щоб людей вчити, потурають їхньому невігластву. Таке ставлення — злочинне. В кулуарах усі шепочуться, перемивають кісточки митцям-пристосуванцям, а в ефірі й на газетних шпальтах співають їм панегірики. Я переконаний, що то не замовні статті. В жодної зірки не вистачить грошей, щоб оплатити такий огром захоплених славословій. Насправді ж теперішня ситуація нагадує мені казку про голого короля. Якщо я часом десь публічно кажу, що під час помаранчевої революції «сплошь і рядом» проходила кон'юнктура, на мене дивляться, як на божевільного, або вважають, що я люто заздрю. Більша ж частина не «дутих», а справжніх учасників помаранчевих подій солідарні зі мною, але й досі утримуються висловлювати свою думку публічно. Хоча, мабуть, це не так уже й дивно. Адже шоу-бізнес побудований на стадному інстинкті. А винна в усьому наша байдужість, небажання нарватися на конфлікт, забруднитися. За принципом — «не чiпай г...но — воно смердіть не буде». А виходить із точністю до навпаки: смороду все більше й більше. Наше небажання пояснити, де зерно, а де полова, перетворює людей на натовп. Адже багато народу сьогодні знову починає вірити мас-медіа. До речі, мене дивує той же «5 канал». Під час революції там крутили нормальну музику, зараз — знову різне музичне лайно звучить. Це означає, що реально високого рівня на каналі не існувало. Можливо, була якась тимчасова консолідація, люди працювали, мов востаннє. А тепер знову розслабилися.
— Керівники всіх телевізійних каналів самовпевнено заявляють, що вони показують саме те, чого вимагає публіка. Хоча особисто я ніколи не чула, щоб перш ніж запускати певний проект чи купувати серіал, проводили якісь соціологічні опитування чи дослідження.
— Я цілком згоден, що такі заяви телевізійних босів — у кращому разі, кокетування. А насправді — відверта брехня. Серед моїх знайомих немає телевізійних олігархів. Якби випала нагода повивчати їх через мікроскоп, я міг би дати точніший діагноз і визначив би, чи вони просто ненавидять нас із вами, чи навмисно виховують баранів, щоб легше було впарювати тупу попсову полову. Адже це — найлегший шлях дешевої наживи: виховати публіку, яка споживає неякісний продукт, щоб її дітям згодовувати щось іще паскудніше.
— Поділися «святковою, піднесеною нетерплячкою», з якою чекаєш на «Євробачення» під київським небом...
— Чекаю на це з жахом. Я переконаний, що минулорічна перемога на «Євробаченні» завдала великої шкоди як музичному середовищу, так і культурному іміджу України за кордоном. Не знаю, наскільки відома Руслана у світі. Але якщо пересічний албанець чи португалець її знає, отже, для нього українська музика — це те, що робиться цією співачкою. Хоча, з іншого боку, «Євробачення» для світового глядача — це такий собі мильний серіал. І жодного стосунку до музики чи до мистецтва воно не має.
— Інші українські музиканти поділяють твою думку?
— Ті, хто намагається створювати в музиці щось оригінальне, хто не бреше глядачам, звичайно, поділяють. Ну гряне це жахливе «Євробачення», виставить жахливу «фанєрну» планку — і нормальним музикантам знову тривалий час не буде чого робити на рідному просторі. Я не проти, щоб до Києва, скажімо, перенесли «Вудсток» чи приїхала б якась якісна західна група і люди сказали б: «Ми не підемо на «отстой» ВВ, а підемо на цю класну групу». Я б не образився. А так іще тривалий час народові засмічуватимуть мізки дешевою попсою. Хочу попросити фанатів різних «сердючок» не ображатися на мене. Просто це моя думка. Якщо вона вас дратує, не читайте це інтерв'ю і не слухайте ВВ.
— Не виникало бажання зробити власну мистецьку програму на телебаченні?
— Думаю, що якісно це зробити я не зміг би. А робити абияк мені просто бридко.
— Чи не занадто ти самокритичний? Невже тебе задовольняє рівень вітчизняних ток-шоу у виконанні фахових телевізійників?
— У тому й справа. Навіщо робити цей світ іще гіршим, ніж він є?
— Останні роки керівництво практично всіх телеканалів не просто рекомендувало, а й наказувало своїм працівникам: журналіст не має права на «оціночні судження». Після помаранчевої революції ситуація (принаймні на телебаченні) не надто змінилася. Мабуть, співаку спокійніше чути про себе суто описові матеріали: народився, дав концерт, сказав те-то і те-то? Адже особиста точка зору журналіста може бути не лише позитивною.
— Людину поважають лише тоді, коли вона має позицію. Шоу-бізнес (у тому числі й політика) будується переважно на негативній позиції, як-от: у Вітренко, Жириновського, того ж Поплавського. Зрештою, подивіться на Піховшека. Ну гаразд, заробив ти собі на хату, на дачу. А сенс? Що, лежатимеш на смертному одрі й думатимеш, як ті дачі з собою на той світ забрати? Розкішно, коли людина має в собі позитивний стержень, якщо завдяки її існуванню, нехай це звучить ідеалістично, світ стає кращим.
— Чи підходить тобі мистецьке гасло Єгора Лєтова: «Я всегда буду против»?
— Так, у мене є цей підлітковий комплекс, і схожих людей я одразу вираховую. Існує ціла раса подібних людей, які за кожної влади будуть в опозиції. І їхню позицію не назвеш критиканством, просто це — ідеалісти, які ніколи не підуть на компроміс і не скажуть світові «так». От, наприклад, я ніколи не скажу «так» фанерній попсі. Як ото під час революції було: люди стояли на морозі голодні, змучені, а на сцену виповзали з теплих салонів машин «артісти» і щось їм там співали під фанеру. Я ненавиджу брехню.
----------------------------------------------------
В тему:
Дух не вмирає
Пісні революції від Олега Скрипки
Вічний опозиціонер?
Скрипка виступив акомпаніатором 200-тисячного мітингу на майдані Незалежності
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи