До річниці кожної людини, яка внесла непроминальний внесок у підвалини нашої державності, годиться написати і сказати хоч би коротке, але свіже, не затерте слово.
Це є громадським обов’язком державної влади. Так є в інших нормальних державах, але не в нашій Україні. Бо є декілька історичних осіб, на яких у наших державних діячів чи то історична амнезія, чи то ідіосинкразія.
Серед цих історичних осіб найпомітніше місце посідає Степан Бандера. Цікаво спостерігати зміну настрою таких державних людей під час обговорення історичних персоналій. Говориш про Грушевського – є ентузіазм, про Пилипа Орлика – ейфорія, проте щойно мова доходить до Бандери – в “державної людини” з’являється якась обережність, ніби його силоміць затягли на мінне поле, і кожен необережний крок загрожує катастрофою. “Неоднозначна особа” – “треба вивчати питання” – ось стандартна відповідь усередненого чиновника від сучасної української політики. Крім, звичайно, антагоністів – націоналістів і прихильників “вічного союзу” з Росією.
В українському суспільстві має відбутися ще немало структурних змін, щоб наша центральна влада, без боязні бути звинуваченою в гріхах, яких не існує, визнала, що у фундаменті держави Україна лежить велика праця людини, котра стала символом визвольного руху 1940-1950 років. Але вони відбудуться, і кожен епізод нашої сучасної української історії наближає нас до того моменту, коли покладання Президентом України квітів до пам’ятника, чи на могилу цього великого українця вважатимуть не політичною сенсацією, а звичайним, нормальним робочим моментом діяльності особи, якій Нація довірила представляти себе. Це буде так само нормально, як на Великдень чи День незалежності вдягнути вишиванку – так само, як я не маю підстав соромитися свого походження, так і не соромлюся свого національного споріднення з людьми, яких ворог нашої державності вбив, аби вони не збудували для нас України.
Бандера приходить у нашу сучасну Україну там, де ми його й не сподіваємося. Сім десятків років тому, вступаючи на посаду Краєвого провідника ОУН, він склав невелику програму, яка на довгі роки стала стрижнем діяльності визвольного руху. Здавалось би, визвольна боротьба – це війна і насилля, й нічого більше. Але Степан Бандера пропонував акцію “український гріш – в українські руки”. Здавалось би, це манівці боротьби, бо де тут героїзм, де “смерть ворогів і перемога наша”? Але через декілька років національно свідомої боротьби на економічному фронті з’явилася національно орієнтована економіка. Без українського представника на варшавській зерновій біржі не могли встановити ціну хліба. “Маслосоюз” став провідним експортером міжвоєнної Польщі – і без нього встановити ціни на сільськогосподарську продукцію в міжвоєнній польській державі так само ніхто не брався.
Ця ж ідея в сучасних умовах проростає не в Галичині, а в Центральній Україні, й проростає як відповідь на безпардонний російський газовий шантаж. “Украина без матрёшек!” – чи це не те саме, сказане в інших умовах й іншими словами? Коли український прибуток залишатиметься в українських руках, коли українські товари визначатимуть стан українського ринку – чи не тоді в українців відпаде потреба їздити на заробітки у світи? Чи “човниками” возити чужий товар на свої ринки? Адже повноцінне виробництво та збут на своїй землі – це гарантії добробуту, які ми можемо створити власною політичною волею, і не залежати від примх чужих політичних сил! Такою була позиція Бандери за життя, на такі ж позиції ставлять нас реалії нашого життя сьогодні.
“Незручний” Бандера є справді незручним для тих, хто розуміє національні інтереси як різновид товару. Він може бути “неоднозначним” для тих, хто досі не відповів собі однозначно на запитання: чи це правильно для українця – боротися за незалежність своєї держави зі зброєю в руках проти озброєного ворога? Але для всіх тих, хто впорядкував свій простір понять таким чином, що “Україна” в ньому не просто географічна назва, а найвища національна цінність, немає ані незручності, ані неоднозначності.
Нині спадкоємці тих, хто 1959 року віддавав наказ убити Степана Бандеру, керують “Газпромом” і розробляють операції, щоб задушити нашу незалежність газом. Для них, як піввіку тому, Україна існує лише як географічне поняття, яке до того ж несе загрозу їхній владі. Але для нас, як і для Степана Бандери за життя, Україна є більше, ніж географією. Це єдине місце на землі, де ми можемо впорядкувати своє життя як господарі. Де зможуть це робити наші діти, внуки, правнуки.
Тому люди, які жили для України, нині й далі разом із нами відстоюють нашу незалежність – своїм життям, своєю боротьбою, своїми ідеями.
Бандера з нами.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
У цій статті ознайомимось з трьома реальними історіями дії надлюдського розуму, розглянемо наш досвід його застосування і сформулюємо три найближчі завдання нашого проекту.
Бандера з нами
Світ:
06011005a.gif
Серед цих історичних осіб найпомітніше місце посідає Степан Бандера. Цікаво спостерігати зміну настрою таких державних людей під час обговорення історичних персоналій. Говориш про Грушевського – є ентузіазм, про Пилипа Орлика – ейфорія, проте щойно мова доходить до Бандери – в “державної людини” з’являється якась обережність, ніби його силоміць затягли на мінне поле, і кожен необережний крок загрожує катастрофою. “Неоднозначна особа” – “треба вивчати питання” – ось стандартна відповідь усередненого чиновника від сучасної української політики. Крім, звичайно, антагоністів – націоналістів і прихильників “вічного союзу” з Росією.
В українському суспільстві має відбутися ще немало структурних змін, щоб наша центральна влада, без боязні бути звинуваченою в гріхах, яких не існує, визнала, що у фундаменті держави Україна лежить велика праця людини, котра стала символом визвольного руху 1940-1950 років. Але вони відбудуться, і кожен епізод нашої сучасної української історії наближає нас до того моменту, коли покладання Президентом України квітів до пам’ятника, чи на могилу цього великого українця вважатимуть не політичною сенсацією, а звичайним, нормальним робочим моментом діяльності особи, якій Нація довірила представляти себе. Це буде так само нормально, як на Великдень чи День незалежності вдягнути вишиванку – так само, як я не маю підстав соромитися свого походження, так і не соромлюся свого національного споріднення з людьми, яких ворог нашої державності вбив, аби вони не збудували для нас України.
Бандера приходить у нашу сучасну Україну там, де ми його й не сподіваємося. Сім десятків років тому, вступаючи на посаду Краєвого провідника ОУН, він склав невелику програму, яка на довгі роки стала стрижнем діяльності визвольного руху. Здавалось би, визвольна боротьба – це війна і насилля, й нічого більше. Але Степан Бандера пропонував акцію “український гріш – в українські руки”. Здавалось би, це манівці боротьби, бо де тут героїзм, де “смерть ворогів і перемога наша”? Але через декілька років національно свідомої боротьби на економічному фронті з’явилася національно орієнтована економіка. Без українського представника на варшавській зерновій біржі не могли встановити ціну хліба. “Маслосоюз” став провідним експортером міжвоєнної Польщі – і без нього встановити ціни на сільськогосподарську продукцію в міжвоєнній польській державі так само ніхто не брався.
Ця ж ідея в сучасних умовах проростає не в Галичині, а в Центральній Україні, й проростає як відповідь на безпардонний російський газовий шантаж. “Украина без матрёшек!” – чи це не те саме, сказане в інших умовах й іншими словами? Коли український прибуток залишатиметься в українських руках, коли українські товари визначатимуть стан українського ринку – чи не тоді в українців відпаде потреба їздити на заробітки у світи? Чи “човниками” возити чужий товар на свої ринки? Адже повноцінне виробництво та збут на своїй землі – це гарантії добробуту, які ми можемо створити власною політичною волею, і не залежати від примх чужих політичних сил! Такою була позиція Бандери за життя, на такі ж позиції ставлять нас реалії нашого життя сьогодні.
“Незручний” Бандера є справді незручним для тих, хто розуміє національні інтереси як різновид товару. Він може бути “неоднозначним” для тих, хто досі не відповів собі однозначно на запитання: чи це правильно для українця – боротися за незалежність своєї держави зі зброєю в руках проти озброєного ворога? Але для всіх тих, хто впорядкував свій простір понять таким чином, що “Україна” в ньому не просто географічна назва, а найвища національна цінність, немає ані незручності, ані неоднозначності.
Нині спадкоємці тих, хто 1959 року віддавав наказ убити Степана Бандеру, керують “Газпромом” і розробляють операції, щоб задушити нашу незалежність газом. Для них, як піввіку тому, Україна існує лише як географічне поняття, яке до того ж несе загрозу їхній владі. Але для нас, як і для Степана Бандери за життя, Україна є більше, ніж географією. Це єдине місце на землі, де ми можемо впорядкувати своє життя як господарі. Де зможуть це робити наші діти, внуки, правнуки.
Тому люди, які жили для України, нині й далі разом із нами відстоюють нашу незалежність – своїм життям, своєю боротьбою, своїми ідеями.
Бандера з нами.
Зверніть увагу
Шукачі перлів: надлюдський розум «Народного Оглядача», його практичні прояви та перспективи