Унікальні долі дісталися жителям Тернопільщини Ількові та Емілії Оберишиним. Їхню юність гартували незгоди Другої світової війни, молодість минула у постійній напрузі через страх розкриття спільної великої таємниці. Тільки на схилі літ подружжя отримало бажаний спокій. Він настав із проголошенням української незалежності.
Ілько Оберишин – легендарна особистість, останній провідник УПА у Збаразькому окрузі. У 1991 році, після півстолітньої добровільної ізоляції від людського суспільства, він нарешті вийшов з підпілля і повідомив про себе владі. Перед цим переховувався від “совітів” по людях, лісах, вокзалах. Найнадійніший притулок Ільку Степановичу забезпечила дружина Емілія. Сорок років вона ховала його на горищі свого будинку у селі Городниці Підволочиського району.
- Я народився у Потоці Рогатинського району на Івано-Франківщині. Ріс у національно-патріотичній родині, у 17 років став членом молодіжного підрозділу ОУН “Юнацтво”, вів антинікотинову і антиалкогольну агітацію, - розповів Ілько Степанович кореспонденту “Високого Замку”. - У 1939 році вступив на фізико-математичне відділення Львівського університету, а коли почалася війна, працював учителем. У 1941 році, як повноправний член ОУН, отримав псевдо Стецько і знову поїхав на навчання до Львова, в медінститут. За дорученням організації забезпечував повстанців ліками, а у 1944 році, з приходом “совітів”, перейшов у глибоке підпілля. У 1947-му мене включили до групи Служби безпеки при Тернопільському обласному проводі ОУН і з півсотнею побратимів на чолі з провідником Гаром скерували у Збаразький район. З боями ми пройшли всю Тернопільщину...
Один проти всіх
Свою боротьбу, життя і побут повстанці конспірували з надзвичайною ретельністю. Та сили були нерівними. 13 лютого 1951 року у бою з “гебістами” загинули останні товариші Ілька Оберишина – Іван Славський і Степан Костів. Залишившись на самоті, спротиву радянській владі Ілько не припинив. На початок 50-х років підпільною боротьбою, за його словами, були охоплені понад півтисячі жителів області. Вони мали легальну роботу вчителів, інженерів, будівельників і водночас таємно допомагали УПА, розповсюджували листівки з критикою постанов компартії та уряду. У відозвах, зокрема, ганьбилися грабіжницькі грошові реформи 1948 і 1961 років. З епіграфом “Під землею виростає, кого треба, припікає” виходив підпільний журнал “Хрін”. Листівки ерудований і грамотний Ілько Оберишин друкував власноруч на машинці у криївці, влаштованій на обійсті родини із села Остап’є, що неподалік Городниці. Навіть пані Емілія, яка шість років працювала вчителькою у цьому селі, і на той час уже була знайома з Ільком, не знала про схрон. Згодом Оберишин таки посвятив її у таємницю, і, буваючи у Львові, Емілія привозила тоненький папір для друку листівок.
У хрущовську відлигу газети писали, що радянська влада амністує усіх членів ОУН-УПА, які прийдуть з повинною. Але про те, щоб здатися на милість комуністам, Ілько навіть не думав.
- Я не вірив їм, боявся зрадити людей, у яких переховувався багато років, чекав, коли постане українська держава, - пояснює своє рішення залишитися у підпіллі Ілько Степанович.
«Батьком» сина став швагро
Особисте життя Ілька та Емілії сповнене любові і драматизму. Вони познайомилися у 1948 році у швагра пані Емілії Василя Цетнера, який допомагав підпільникам. За порадою Ілька він вступив до компартії, очолив місцевий колгосп, отримав навіть орден Леніна. Саме пан Василь невдовзі відіграв непересічну роль у житті Оберишиних, виручивши подружжя у вкрай пікантній справі. Коли у 1951 році Емілія народила сина Аркадія, жінку викликали у райвідділ МГБ. “Органи” цікавило, хто є батьком хлопчика. Вчителька обурилася: яке, мовляв, ваше діло? І відразу ж зрозуміла, що чекісти просто так від неї не відчепляться. Вдома Емілія звернулася до сестри із незвичайним проханням: “Марійко, скажи Василеві, хай посвідчить у МГБ, що то його дитина”. Попросити чоловіка про “таке” сестра не наважилася, і тоді Емілія повела з ним розмову сама. “Не дуже вірила, що він погодиться, - каже жінка. - Він все-таки був комуністом, головою колгоспу... Та Василь погодився. Ми і плакали, і сміялися при тій розмові...”. Після “делікатної” співбесіди Цетнера з дізнавачами Емілії дали спокій. Легенда про “батьківство” пана Василя жила довго. Навіть під час одруження Аркадія всі функції “батька” на весіллі теж виконував Цетнер. Можна лише уявити, які почуття переживав справжній тато Ілько, спостерігаючи за весіллям єдиного сина через шпарину у даху...
Важкими були довгі роки “секретного” життя з останнім підпільником для пані Емілії. Її батько Микола Турчин, свідомий український господар, член сільської “Просвіти”, був одним із небагатьох людей, який знав про Ілька Оберишина. Юну Емілію батько запитував, на який шлях вона збирається стати. Донька відповідала: “Вийду заміж або піду у підпілля”. Зробила і те, і друге. Коли народила “незаконну” дитину, сім’я не відвернулася від неї. Молодих таємно повінчав брат Ілька, священик Василь. Охрестили Аркадія теж підпільно, у Львові.
- Сорому через “підозрілу” вагітність я не відчувала, - говорить пані Емілія. - Як вчителька була на хорошому рахунку, і в очі мене ніхто не звинувачував...
Емілія Турчин любила Україну і повстанський рух так, що свідомо пішла на зв’язок з Ільком, щоб залишити спомин від тієї боротьби.
- Без любові це, звичайно, було б неможливо, а Ілько сподобався мені відразу, - каже вона. - Згодом, коли зійшлися, була чомусь переконана, що народиться син, і я йому розкажу про батька, його боротьбу.
Аркадієві, який жив переважно у бабусі, пані Емілія розповіла про тата, коли синові виповнилося 12 років. Пояснила, чим загрожує родині викриття Ілька, і хлопчик пообіцяв, що триматиме язика за зубами. Спершу соромився незнайомця, але пізніше звик і уважно слухав батькові розповіді. Один раз син ледь не “спалив” тата. До підлітка прийшов товариш, діти хотіли пограти у м’яча, але пані Емілія закинула його на горище, щоб син менше нищив черевики. Коли Аркадій підійшов до драбини біля горища і тихо попросив тата скинути м’яч, друг, що очікував у коридорі, почув це. Пізніше він довго допитувався у пані Емілії, що у неї нагорі. Відповіддю, що там всякий старий мотлох, не задовольнився, і вдома розповів про пригоду батькам. Та вони втримали почуте у таємниці.
Не раз хотів накласти на себе руки
Моментів, коли чужі люди могли випадково викрити Ілька Степановича, було немало. Його дружина весь час боялася забути зачинити на ключ хатні двері, але непередбачувані ситуації все ж траплялися. Жінка розповідає: “Одного разу прийшов учитель-донощик. Випитував, чи була в селі організація УПА. Поки розмовляли, з горища почав сходити Ілько – не чув, що у хаті хтось є. Я підійшла до драбини, зробила страшне лице. Він поліз назад, а я гукнула: “А кота! А кота!”. Котів буцімто проганяла... Іншим разом пішла на роботу і забула зачинити двері. Прийшла листоноша, наткнулася на Ілька. Подякувавши, він взяв газети... Ми дуже потерпали, що та жінка донесе, бо Ілька ж легко можна було запідозрити – він був дуже блідий без сонця і повітря. Того ж дня він зібрався і десь пішов на кілька місяців. Але мене тоді ніхто не чіпав. Через подібні ексцеси нерви були завжди не на місці, а Ілько не раз хотів накласти на себе руки. Та Бог беріг. У мене чи в чоловіка є, напевно, сильний ангел-охоронець”.
На горищі Ілько Оберишин рятувався від холоду трьома електричними грілками і периною. Загартувався так, що не хворів і в найбільші морози. Ще два роки тому він був практично здоровий. “Ніколи не пив горілки і не курив”, - пояснює причину. Нині, за місяць до свого 85-річчя, пан Ілько нарікає на високий тиск і головний біль, проблеми з пам’яттю. Встиг написати книжку “Півстоліття в підпіллі”, в якій розповів про свою незвичайну історію життя. Усміхаючись, згадує, як у 1991 році, після референдуму 1 грудня, почув на тернопільському вокзалі український гімн і, не роздумуючи, пішов до Руху, щоб заявити про себе тодішньому керівнику крайового проводу НРУ Івану Бойчуку. На Оберишина той дивився як на якесь диво. В УСБУ Ількові Степановичу довелося розповісти про деталі життя і боротьби, щоб йому повірили. Тоді ж здав бойовий пістолет з набоями – необхідності тримати останню кулю для себе вже не було. У 1993 році він очолив обласне товариство “Меморіал”, а нині вже на пенсії. Обласна влада спочатку виділила йому грошову допомогу – 30 гривень, в останній рік підмога зросла до 260 гривень. Завдяки їм та вчительській пенсії пані Емілії Оберишини примудряються допомагати сім’ї сина (Аркадій вивчився на бухгалтера-економіста), де є двоє онуків.
Емілія Турчин каже, що Ілько ніколи не каявся. Та й вона сама зізналася, що прожила б життя так само, якби довелося це зробити вдруге.
Тернопільська обл.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
40 років на горищі переховувався останній провідник УПА на Тернопільщині
Категорія:
06021601a.jpeg
- Я народився у Потоці Рогатинського району на Івано-Франківщині. Ріс у національно-патріотичній родині, у 17 років став членом молодіжного підрозділу ОУН “Юнацтво”, вів антинікотинову і антиалкогольну агітацію, - розповів Ілько Степанович кореспонденту “Високого Замку”. - У 1939 році вступив на фізико-математичне відділення Львівського університету, а коли почалася війна, працював учителем. У 1941 році, як повноправний член ОУН, отримав псевдо Стецько і знову поїхав на навчання до Львова, в медінститут. За дорученням організації забезпечував повстанців ліками, а у 1944 році, з приходом “совітів”, перейшов у глибоке підпілля. У 1947-му мене включили до групи Служби безпеки при Тернопільському обласному проводі ОУН і з півсотнею побратимів на чолі з провідником Гаром скерували у Збаразький район. З боями ми пройшли всю Тернопільщину...
Один проти всіх
Свою боротьбу, життя і побут повстанці конспірували з надзвичайною ретельністю. Та сили були нерівними. 13 лютого 1951 року у бою з “гебістами” загинули останні товариші Ілька Оберишина – Іван Славський і Степан Костів. Залишившись на самоті, спротиву радянській владі Ілько не припинив. На початок 50-х років підпільною боротьбою, за його словами, були охоплені понад півтисячі жителів області. Вони мали легальну роботу вчителів, інженерів, будівельників і водночас таємно допомагали УПА, розповсюджували листівки з критикою постанов компартії та уряду. У відозвах, зокрема, ганьбилися грабіжницькі грошові реформи 1948 і 1961 років. З епіграфом “Під землею виростає, кого треба, припікає” виходив підпільний журнал “Хрін”. Листівки ерудований і грамотний Ілько Оберишин друкував власноруч на машинці у криївці, влаштованій на обійсті родини із села Остап’є, що неподалік Городниці. Навіть пані Емілія, яка шість років працювала вчителькою у цьому селі, і на той час уже була знайома з Ільком, не знала про схрон. Згодом Оберишин таки посвятив її у таємницю, і, буваючи у Львові, Емілія привозила тоненький папір для друку листівок.
У хрущовську відлигу газети писали, що радянська влада амністує усіх членів ОУН-УПА, які прийдуть з повинною. Але про те, щоб здатися на милість комуністам, Ілько навіть не думав.
- Я не вірив їм, боявся зрадити людей, у яких переховувався багато років, чекав, коли постане українська держава, - пояснює своє рішення залишитися у підпіллі Ілько Степанович.
«Батьком» сина став швагро
Особисте життя Ілька та Емілії сповнене любові і драматизму. Вони познайомилися у 1948 році у швагра пані Емілії Василя Цетнера, який допомагав підпільникам. За порадою Ілька він вступив до компартії, очолив місцевий колгосп, отримав навіть орден Леніна. Саме пан Василь невдовзі відіграв непересічну роль у житті Оберишиних, виручивши подружжя у вкрай пікантній справі. Коли у 1951 році Емілія народила сина Аркадія, жінку викликали у райвідділ МГБ. “Органи” цікавило, хто є батьком хлопчика. Вчителька обурилася: яке, мовляв, ваше діло? І відразу ж зрозуміла, що чекісти просто так від неї не відчепляться. Вдома Емілія звернулася до сестри із незвичайним проханням: “Марійко, скажи Василеві, хай посвідчить у МГБ, що то його дитина”. Попросити чоловіка про “таке” сестра не наважилася, і тоді Емілія повела з ним розмову сама. “Не дуже вірила, що він погодиться, - каже жінка. - Він все-таки був комуністом, головою колгоспу... Та Василь погодився. Ми і плакали, і сміялися при тій розмові...”. Після “делікатної” співбесіди Цетнера з дізнавачами Емілії дали спокій. Легенда про “батьківство” пана Василя жила довго. Навіть під час одруження Аркадія всі функції “батька” на весіллі теж виконував Цетнер. Можна лише уявити, які почуття переживав справжній тато Ілько, спостерігаючи за весіллям єдиного сина через шпарину у даху...
Важкими були довгі роки “секретного” життя з останнім підпільником для пані Емілії. Її батько Микола Турчин, свідомий український господар, член сільської “Просвіти”, був одним із небагатьох людей, який знав про Ілька Оберишина. Юну Емілію батько запитував, на який шлях вона збирається стати. Донька відповідала: “Вийду заміж або піду у підпілля”. Зробила і те, і друге. Коли народила “незаконну” дитину, сім’я не відвернулася від неї. Молодих таємно повінчав брат Ілька, священик Василь. Охрестили Аркадія теж підпільно, у Львові.
- Сорому через “підозрілу” вагітність я не відчувала, - говорить пані Емілія. - Як вчителька була на хорошому рахунку, і в очі мене ніхто не звинувачував...
Емілія Турчин любила Україну і повстанський рух так, що свідомо пішла на зв’язок з Ільком, щоб залишити спомин від тієї боротьби.
- Без любові це, звичайно, було б неможливо, а Ілько сподобався мені відразу, - каже вона. - Згодом, коли зійшлися, була чомусь переконана, що народиться син, і я йому розкажу про батька, його боротьбу.
Аркадієві, який жив переважно у бабусі, пані Емілія розповіла про тата, коли синові виповнилося 12 років. Пояснила, чим загрожує родині викриття Ілька, і хлопчик пообіцяв, що триматиме язика за зубами. Спершу соромився незнайомця, але пізніше звик і уважно слухав батькові розповіді. Один раз син ледь не “спалив” тата. До підлітка прийшов товариш, діти хотіли пограти у м’яча, але пані Емілія закинула його на горище, щоб син менше нищив черевики. Коли Аркадій підійшов до драбини біля горища і тихо попросив тата скинути м’яч, друг, що очікував у коридорі, почув це. Пізніше він довго допитувався у пані Емілії, що у неї нагорі. Відповіддю, що там всякий старий мотлох, не задовольнився, і вдома розповів про пригоду батькам. Та вони втримали почуте у таємниці.
Не раз хотів накласти на себе руки
Моментів, коли чужі люди могли випадково викрити Ілька Степановича, було немало. Його дружина весь час боялася забути зачинити на ключ хатні двері, але непередбачувані ситуації все ж траплялися. Жінка розповідає: “Одного разу прийшов учитель-донощик. Випитував, чи була в селі організація УПА. Поки розмовляли, з горища почав сходити Ілько – не чув, що у хаті хтось є. Я підійшла до драбини, зробила страшне лице. Він поліз назад, а я гукнула: “А кота! А кота!”. Котів буцімто проганяла... Іншим разом пішла на роботу і забула зачинити двері. Прийшла листоноша, наткнулася на Ілька. Подякувавши, він взяв газети... Ми дуже потерпали, що та жінка донесе, бо Ілька ж легко можна було запідозрити – він був дуже блідий без сонця і повітря. Того ж дня він зібрався і десь пішов на кілька місяців. Але мене тоді ніхто не чіпав. Через подібні ексцеси нерви були завжди не на місці, а Ілько не раз хотів накласти на себе руки. Та Бог беріг. У мене чи в чоловіка є, напевно, сильний ангел-охоронець”.
На горищі Ілько Оберишин рятувався від холоду трьома електричними грілками і периною. Загартувався так, що не хворів і в найбільші морози. Ще два роки тому він був практично здоровий. “Ніколи не пив горілки і не курив”, - пояснює причину. Нині, за місяць до свого 85-річчя, пан Ілько нарікає на високий тиск і головний біль, проблеми з пам’яттю. Встиг написати книжку “Півстоліття в підпіллі”, в якій розповів про свою незвичайну історію життя. Усміхаючись, згадує, як у 1991 році, після референдуму 1 грудня, почув на тернопільському вокзалі український гімн і, не роздумуючи, пішов до Руху, щоб заявити про себе тодішньому керівнику крайового проводу НРУ Івану Бойчуку. На Оберишина той дивився як на якесь диво. В УСБУ Ількові Степановичу довелося розповісти про деталі життя і боротьби, щоб йому повірили. Тоді ж здав бойовий пістолет з набоями – необхідності тримати останню кулю для себе вже не було. У 1993 році він очолив обласне товариство “Меморіал”, а нині вже на пенсії. Обласна влада спочатку виділила йому грошову допомогу – 30 гривень, в останній рік підмога зросла до 260 гривень. Завдяки їм та вчительській пенсії пані Емілії Оберишини примудряються допомагати сім’ї сина (Аркадій вивчився на бухгалтера-економіста), де є двоє онуків.
Емілія Турчин каже, що Ілько ніколи не каявся. Та й вона сама зізналася, що прожила б життя так само, якби довелося це зробити вдруге.
Тернопільська обл.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта