Рубікон перейдено

Найважливіше з них постало у зв’язку з фактичним розколом в НАТО і так званому “євроантлантичному співтоваристві”. Для багатьох з українських прихильників західного геополітичного вибору віднині виникає дилема - з ким бути, з Європою чи з США? Ця дилема змушує знімати маски і показати своє справжнє політичне обличчя.

Волання про інтеграцію в НАТО віднині є лише пустим звуком. Франція і Німеччина цілком можуть піти шляхом, який у 60-х роках запропонував Шарль де Голь – шляхом створення потужної європейської військово-політичної і економічної противаги як до Вашінгтону, так і до Москви. Причому протистояння з Вашингтоном стає, принаймі для Франції, пріоритетним. Наразі, у французському суспільстві антиамериканські погляди поділяють майже всі політичні сили: і націоналісти з Національного Фронту, і праві неоголісти з ОПР, і соціалісти та комуністи. Та й у Німеччині лише антивоєнна (а фактично – антиамериканська) фразеологія дозволила уряду Шрьодера залишитись біля владного керма.

Проти війни виступили більшість релігійних конфесій. В цьому виявили солідарність навіть одвічні антагоністи – Папа Римський, Московський партіарх і глава УПЦ КП Філарет.

Тому немає нічого дивного, що більшість українських прозахідних політиків починають заявляти не про якусь “інтеграцію” до міфічної “євроатлантичної сім’ї вільних народів” а вже прямо – про підпорядкування українського зовнішньополітичного курсу інтересам США.

Причина такої позиції виглядає цілком зрозумілою – більшість із них є довший час залежною від грантів саме американських, а не німецьких чи французських фондів.

Зрозумілою також виглядає проамериканська позиція владних кіл України. Підсаджена на числені “гачки”, типу “касетного” чи “лазаренківського”, українська владна бюрократія стала повністю залежною від волі Вашінгтонської адміністрації і є готовою виконувати більшість її забаганок.

Не зрозумілою видається лише “американофільська” позиція деяких українських націонал-патріотів чи тих, хто претендує на таке звання. Проамериканську геополітичну орієнтацію ще можна було тактично виправдати в роки боротьби України за незалежність. Однак чи потрібно було унезалежнюватись від Москви, щоб потрапляти в обійми чергового “старшого брата”?

Адже основним наслідком перемоги США у цій війні буде остаточне утвердження за Вашінгтоном права втручатися у внутрішнє життя будь-якої країни світу, зневажаючи національний суверенітет і право будувати життя згідно з власними культурними традиціями. Недарма американську зовнішню політику ще у 90-х роках відомий політолог Гантінгтон (до речі - сам громадянин США) називав “імперіалізмом прав людини” чи “кокаколонізацією”.

І війна в Іраку є одним із проявів саме такої політики, де під прикриттям гучних фраз про “свободу Іраку” йде боротьба з режимом, що не вписується в американську ліберально-демократичну модель суспільства. Всі інші аргументи американців – про підтримку Багдадом ісламських терористів, про наявність в Іраку ядерної зброї і таке інше не витримують жодної критики. Адже ідеологією правлячої в Іраці партії БААС є світський арабський націоналізм. Загальновідомо, що міністр закордонних справ Іраку за віросповіданням християнин. Іракські ж ісламські фундаменталісти є нічим іншим як частиною підтриманої США іракської опозиції (поряд з нечисленими іракськими комуністами і лібералами). Крім того виглядає нелогічним – чому американським союзникам Ізраїлю та Пакистану можна тримати ядерну зброю, а Іраку ні? Тільки тому, що Саддам Гусейн не любить Сполучені Штати?

Хоча, цілком можливим є перетворення Іраку у вогнище міжнародного ісламського тероризму. І відбудеться це, як не дивно, в результаті смерті Саддама. Всі пам’ятають, як Москва прагнула скинути владу Дудаєва в Чечні. Дудаєва було вбито. Однак з ним вмер і більш-менш “європеоїдний” чеченський націоналізм. Місце Дудаєва зайняли абсолютно неконтрольовані польові командири, що в своїй більшості керуються ідейними засадами войовничого ісламу. До того ж, в результаті бойових дій і руйнації іракської економічної системи в благополучну Європу хлине потік числених іракських мігрантів. Багато з них осяде на цьому шляху в Україні. Всі вони будуть озлоблені і проти тих, хто США підтримав, і проти тих, хто не підтримав Ірак. І серед цих людей будуть шукати своїх адептів радикальні ісламісти.

Тому всі справжні українські патріоти повинні були вболівати за недопущеня війни проти Іраку. А після її початку повинні були б виступати або за швидке підписання взаємоприйнятного миру, або за швидку перемогу Іраку. І тим самим підтримати гасла націоналістичних і патріотичних організацій більшості країн світу. Адже націоналісти і у Франції, і у Арентині, і у Іспанії виступають під гаслом “Ні війні в Іраку! Слава Гусейну!”.

Я не великий прихильник іракського керманича. Але краще перемога цієї людини, ніж перемога світового ліберального імперіалізму.