Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею перечитує список із непрощѐнного і непро̀щеного

Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне»
Марія ту смерть прикриває червоним намистом

Марія тішиться дуже намистом, а ще — зеленими кедами
У неї серце розбите бомбами і ракетами

Шкіра її тонка, за відчуттями — ніби обідрана
Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами

Вона би викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі
Багажник Маріїної машини заповнений помстою

Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною
Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами

Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик
Марія із Маріуполя фотографує рудого котика

Фотографує пташечку, що пролітає над площею
Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею

Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»
Маріїн скелет — із найміцнішої азовсталі

Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде —
Доїду до Львова, а завтра уже на південь»

Помста в її багажнику — смертоносна, люта, позазаконна
Марія збирала її поза межами й поза кордонами
України, Польщі, Європи та видимого світу
Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,
Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера
Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?
У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний
У мертвих теж є що передати для армії
У нас довжелезні списки непро̀щеного й непрощѐнного
Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту
Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гні̀здяться
Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»

І ось Марія на українсько-польському держкордоні
Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні

Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли
Вона думає: «Як мені зрозуміти – я ще жива чи уже умерла?»

Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє.
Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію.

Марина Пономаренко