Як мурманський студент на університетській конференції, присвяченій 60-й річниці Перемоги в Великій Вітчизняній війні, з нашою допомогою розвінчував міти навкруг українських національно-визвольних змагань та Української Повстанської Армії.
Було нам важко і було нам зле, І західно. і східно.
Було по всякому. Але, нам не було негідно
Ліна КОСТЕНКО
Мене в Мурманську всілякого штибу шовіністи нерідко скубуть і картають за мої вислови про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії. Тоді мені дуже зручно ґрунтувати свою відповідь на тих знаннях, якими я дісталась, навчаючись ще в радянській школі (а закінчила я школу в Східній Україні – в місті Макіївка Донецької області).
Отже, відповідь моя посідає таку аксіому, яка свідчить про те, що будь яка армія виконує одну з двох місій - або загарбницьку, або визвольну (третьої просто не бува). То ж яку, питаю, місію виконувала армія УПА?! Якщо вона не зазіхала на порушення жодного кордону?
Від такого твердження мої опоненти ніяковіють, хоча іноді намагаються іще щось невлучне наголошувати. Мушу нагадати, в такому разі, що росіянам було б корисніше припасти до вивчення своєї власної історії часів війни, скажімо більш вдумливо аналізувати історію створення таких військових утворень у складі німецьких військових формувань, як РОА - армія Власова, Краснова, Кононова та інших…
Не слід скидати з рахунків і створення під час війни на терені Західної України рейдуючих спецгруп. Московське телебачення майже щомісяця показує одного й того ж розчуленого своїми власними спогадами КГБіста і напевно намагається переконати всіх в тому, що маленька шопта (?) “ліхіх рєбят” скручувала в’язи “бандерoвцaм”.
А чому б не сказати про те, що то були не окремі “групкі ліхіх парней”, а добре вишколені і озброєні загони. І що було цих псевдобоївок близько 156. Доходило до того, що “ліхіє рєбята” й між собою чубились, не завжди розпізнаючи “своїх”, бо крім добрих харчів, зброї та іншої техніки мали ці “ліхіє парні” ще “смєнноє обмундірованіє”.
Відтак, вдень їм личила червоноармійська зірка, а вночі національний український “тризуб” на кашкеті. Тож, скільки біди накоїли? Нещадним кривавим імперським молохом синів України повбивали на своїй же землі. Навіть своїх “товаріщей” з “партактиву” потрошку “мочили в сортирі” (нове, - таки дійсно, - добре забуте старе…), аби накинути зайвих гріхів на українських вояк УПА. А скільки мирного населення знівечили? Когось замордували в ім’я “родной комуністіческой партіі”, а когось й під марку тих же “бандерівців”, щоби дискредитувати їх перед земляками.
Отут знов варто пригадати уроки історії і визначитись в тому, яку місію виконували ці вовкулаки?! Визвольну, чи загарбницьку?, - третьої ж бо місії не бува!
Слідкуючи за гострою дискусією в українських газетах, на рахунок “примирення”, скажу від себе так: з жодним КГБістом, я б, ні в якому разі не примирилась, бо якби відкрутити час назад, то вони б так само, як і колись, носили галіфе, револьвер, та смакували б спецпайком. Вони й дотепер пишаються своїми “подвігамі”, “по-ленінски”, чи пак, “по-сталінскі”, відробляючи те, в чому присягнулись раз на все життя. До останнього часу бачимо на екранах російського телебачення батька і сина Судоплатових, які згадують як вбивали Коновальця, Бандеру і інших лідерів наших визвольних змагань. Вбивали чисто терористичними методами (як зовсім недавно вбили колишнього Президента Чечні З. Яндарбієва і його сина в Омані). І все це робиться на фоні ... боротьби з ...тероризмом!
Я працюю в перукарні. Нашою постійною клієнткою є одна ветеранша. Якось в випадковій розмові вона так відверто посипала спогадами про те, як воювала в Карпатах, як услано було все довкола партизанським трупом “да всє маладиє, в сарочках, вишитих такіх.…” а потім, коли нарешті вгледіла вираз мого обличчя в дзеркалі, якось наполохано спитала:
- А ви што хахлуха?
- Ні, - кажу, - я – українка!
А далі я поцікавилась у неї, чи уявляє вона, скільки б ті хлопці, невинно убієнні на своїй землі, зорали б жнива? Скільки б дівочих плечей огорнули, дітей народили?!
І таких красномовних і “гордих вєтєранов” ще до біса не тільки Росії, але і в самій Україні. Інша справа, чесні вояки, що воювали на праведних фронтах. Я б могла багато навести прикладів і доказів моєї невимовної симпатії до тих хлопців і дівчат, що дивляться на мене з фотоархіву “Літопису УПА”. Я багато про них прочитала, з багатьма розмовляла, буваючи в Україні...
І великою радістю для мене є те, що до нашої української Громади в Мурманську, яку я очолюю, прийшов хлопчина, Якому, як виявилося, потрібні були моя бібліотека, мої знання, мій хатній архів, що складається з великих книг “Літопису УПА”, вирізок з газет, марок і значків Підпільної пошти України, зв’язку вояк УПА, тощо. Цей хлопчина – студент Мурманського державного педагогічного університеті Микола Малуха всотує правдиву історію України, пишається нею, дає відсіч всіляким імперським посіпакам і його за це поважають.
Нещодавно в Мурманському державному педагогічному університеті проходила студенська конференція. І Микола Малуха виступив на ній у секції “Военная история” з темою “Становление Украинской Повстанческой Армии”. Він зосередив свою увагу на багатьох гострих і сміливих питаннях, стосовно УПА. З повною відповідальністю зазначу, що так актуально, відверто і сміливо сьогодні не всі здатні висловитись в Незалежній Україні.
Миколою в його доповіді було сказано й про те, що без підтримки населення не можливо було воювати в умовах Карпат. Безапеляційним вислідом він наголосив на тому, що УПА воювала за українців і Незалежну Україну. І аж ніяк не проти росіян, однак проти більшовиків. Зауважив і на тому, що УПА була багатонаціональна за складом, що в лавах УПА воювала й російська сотня. Не сподівались напевно почути в стінах російського вузу сміливу правду про спецрейди НКВД, про Євгена Коновальця, про взаємовідношення УПА і РОА.
Хлопчина Таврійського родоводу мав на меті розвіяти міти і антинаучні догми, які кидають чорну тінь на почесну місію Української Повстанської Армії в гідній боротьбі з окупантами за свою Національну і Незалежну Державу. Микола висловив надію на те, що з облудливими виплодами і вигадками розминуться нарешті не тільки росіяни, але й українці.. Які, на жаль, не всі шанують своїх національних героїв.
Цікава і така деталь, що крім мого хатнього архіву, в підготовці до доповіді, Миколці прислужились і видання російськомовних авторів, можливо росіян, - таких, як книга історіка А. Гогуна «Против Сталина и Гитлера. Украинские повстанцы», праці П. Мірчука тощо.
Виступ Миколи Малухи був останнім, після чого учасникам і слухачам зазначеної секції належало способом голосування визначити переможця найкращої доповіді. Один з викладачів жартома (?) сказав:
- Не вздумайте дать Малухе первое место, а то если его работу напечатают - в университете будет скандал…
(Справа в тому, що в випадку його перемоги доповідь підлягала друку в університетському “Науковому віснику”, який висвітлював висліди конференції, що, до речі була присвячена 60-й річниці Перемоги в Великій Вітчизняній війні).
Для Миколи Макухи залишилось незрозумілим, чи то на голосуючих мало вплив таке зауваження викладача, чи то його, Миколчине, відношення до повстанського руху в Україні, але йому присудили тільки третє місце. Миколка переконаний, однак в тому, що тема ця в Росії не популярна і від часті скандальна. Тому вважає опановане третє місце – успіхом! І це безперечно ТАК!
Мені і самій відома така річ, як пошанівок від вороженьків. Це велика мірка шани Гідності і її нелегко заслужити. А пристосуванця, фарисея і політичну приблуду не шанують, ані свої, ані чужі…
А свята правда прийде! Її не замовчати. Як кажуть, рукописи не горять, їх зберегли, переважно наші брати на Заході. І повстане нова історія, обґрунтована і правдива, а не сталінські брехні із „Краткого курса ВКП (б) ”. І ми взнаємо наших істинних героїв. Тож шануймося, коли ми того варті!
Не можна нас усіх - на темне дно.
Не можна всіх - у дику порожнечу.
Коли вже каменують Свят-Зерно,
Комусь же треба підставляти плечі...
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Перемога? Так!
Світ:
05070202s.jpg
Було по всякому. Але, нам не було негідно
Ліна КОСТЕНКО
Мене в Мурманську всілякого штибу шовіністи нерідко скубуть і картають за мої вислови про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії. Тоді мені дуже зручно ґрунтувати свою відповідь на тих знаннях, якими я дісталась, навчаючись ще в радянській школі (а закінчила я школу в Східній Україні – в місті Макіївка Донецької області).
Отже, відповідь моя посідає таку аксіому, яка свідчить про те, що будь яка армія виконує одну з двох місій - або загарбницьку, або визвольну (третьої просто не бува). То ж яку, питаю, місію виконувала армія УПА?! Якщо вона не зазіхала на порушення жодного кордону?
Від такого твердження мої опоненти ніяковіють, хоча іноді намагаються іще щось невлучне наголошувати. Мушу нагадати, в такому разі, що росіянам було б корисніше припасти до вивчення своєї власної історії часів війни, скажімо більш вдумливо аналізувати історію створення таких військових утворень у складі німецьких військових формувань, як РОА - армія Власова, Краснова, Кононова та інших…
Не слід скидати з рахунків і створення під час війни на терені Західної України рейдуючих спецгруп. Московське телебачення майже щомісяця показує одного й того ж розчуленого своїми власними спогадами КГБіста і напевно намагається переконати всіх в тому, що маленька шопта (?) “ліхіх рєбят” скручувала в’язи “бандерoвцaм”.
А чому б не сказати про те, що то були не окремі “групкі ліхіх парней”, а добре вишколені і озброєні загони. І що було цих псевдобоївок близько 156. Доходило до того, що “ліхіє рєбята” й між собою чубились, не завжди розпізнаючи “своїх”, бо крім добрих харчів, зброї та іншої техніки мали ці “ліхіє парні” ще “смєнноє обмундірованіє”.
Відтак, вдень їм личила червоноармійська зірка, а вночі національний український “тризуб” на кашкеті. Тож, скільки біди накоїли? Нещадним кривавим імперським молохом синів України повбивали на своїй же землі. Навіть своїх “товаріщей” з “партактиву” потрошку “мочили в сортирі” (нове, - таки дійсно, - добре забуте старе…), аби накинути зайвих гріхів на українських вояк УПА. А скільки мирного населення знівечили? Когось замордували в ім’я “родной комуністіческой партіі”, а когось й під марку тих же “бандерівців”, щоби дискредитувати їх перед земляками.
Отут знов варто пригадати уроки історії і визначитись в тому, яку місію виконували ці вовкулаки?! Визвольну, чи загарбницьку?, - третьої ж бо місії не бува!
Слідкуючи за гострою дискусією в українських газетах, на рахунок “примирення”, скажу від себе так: з жодним КГБістом, я б, ні в якому разі не примирилась, бо якби відкрутити час назад, то вони б так само, як і колись, носили галіфе, револьвер, та смакували б спецпайком. Вони й дотепер пишаються своїми “подвігамі”, “по-ленінски”, чи пак, “по-сталінскі”, відробляючи те, в чому присягнулись раз на все життя. До останнього часу бачимо на екранах російського телебачення батька і сина Судоплатових, які згадують як вбивали Коновальця, Бандеру і інших лідерів наших визвольних змагань. Вбивали чисто терористичними методами (як зовсім недавно вбили колишнього Президента Чечні З. Яндарбієва і його сина в Омані). І все це робиться на фоні ... боротьби з ...тероризмом!
Я працюю в перукарні. Нашою постійною клієнткою є одна ветеранша. Якось в випадковій розмові вона так відверто посипала спогадами про те, як воювала в Карпатах, як услано було все довкола партизанським трупом “да всє маладиє, в сарочках, вишитих такіх.…” а потім, коли нарешті вгледіла вираз мого обличчя в дзеркалі, якось наполохано спитала:
- А ви што хахлуха?
- Ні, - кажу, - я – українка!
А далі я поцікавилась у неї, чи уявляє вона, скільки б ті хлопці, невинно убієнні на своїй землі, зорали б жнива? Скільки б дівочих плечей огорнули, дітей народили?!
І таких красномовних і “гордих вєтєранов” ще до біса не тільки Росії, але і в самій Україні. Інша справа, чесні вояки, що воювали на праведних фронтах. Я б могла багато навести прикладів і доказів моєї невимовної симпатії до тих хлопців і дівчат, що дивляться на мене з фотоархіву “Літопису УПА”. Я багато про них прочитала, з багатьма розмовляла, буваючи в Україні...
І великою радістю для мене є те, що до нашої української Громади в Мурманську, яку я очолюю, прийшов хлопчина, Якому, як виявилося, потрібні були моя бібліотека, мої знання, мій хатній архів, що складається з великих книг “Літопису УПА”, вирізок з газет, марок і значків Підпільної пошти України, зв’язку вояк УПА, тощо. Цей хлопчина – студент Мурманського державного педагогічного університеті Микола Малуха всотує правдиву історію України, пишається нею, дає відсіч всіляким імперським посіпакам і його за це поважають.
Нещодавно в Мурманському державному педагогічному університеті проходила студенська конференція. І Микола Малуха виступив на ній у секції “Военная история” з темою “Становление Украинской Повстанческой Армии”. Він зосередив свою увагу на багатьох гострих і сміливих питаннях, стосовно УПА. З повною відповідальністю зазначу, що так актуально, відверто і сміливо сьогодні не всі здатні висловитись в Незалежній Україні.
Миколою в його доповіді було сказано й про те, що без підтримки населення не можливо було воювати в умовах Карпат. Безапеляційним вислідом він наголосив на тому, що УПА воювала за українців і Незалежну Україну. І аж ніяк не проти росіян, однак проти більшовиків. Зауважив і на тому, що УПА була багатонаціональна за складом, що в лавах УПА воювала й російська сотня. Не сподівались напевно почути в стінах російського вузу сміливу правду про спецрейди НКВД, про Євгена Коновальця, про взаємовідношення УПА і РОА.
Хлопчина Таврійського родоводу мав на меті розвіяти міти і антинаучні догми, які кидають чорну тінь на почесну місію Української Повстанської Армії в гідній боротьбі з окупантами за свою Національну і Незалежну Державу. Микола висловив надію на те, що з облудливими виплодами і вигадками розминуться нарешті не тільки росіяни, але й українці.. Які, на жаль, не всі шанують своїх національних героїв.
Цікава і така деталь, що крім мого хатнього архіву, в підготовці до доповіді, Миколці прислужились і видання російськомовних авторів, можливо росіян, - таких, як книга історіка А. Гогуна «Против Сталина и Гитлера. Украинские повстанцы», праці П. Мірчука тощо.
Виступ Миколи Малухи був останнім, після чого учасникам і слухачам зазначеної секції належало способом голосування визначити переможця найкращої доповіді. Один з викладачів жартома (?) сказав:
- Не вздумайте дать Малухе первое место, а то если его работу напечатают - в университете будет скандал…
(Справа в тому, що в випадку його перемоги доповідь підлягала друку в університетському “Науковому віснику”, який висвітлював висліди конференції, що, до речі була присвячена 60-й річниці Перемоги в Великій Вітчизняній війні).
Для Миколи Макухи залишилось незрозумілим, чи то на голосуючих мало вплив таке зауваження викладача, чи то його, Миколчине, відношення до повстанського руху в Україні, але йому присудили тільки третє місце. Миколка переконаний, однак в тому, що тема ця в Росії не популярна і від часті скандальна. Тому вважає опановане третє місце – успіхом! І це безперечно ТАК!
Мені і самій відома така річ, як пошанівок від вороженьків. Це велика мірка шани Гідності і її нелегко заслужити. А пристосуванця, фарисея і політичну приблуду не шанують, ані свої, ані чужі…
А свята правда прийде! Її не замовчати. Як кажуть, рукописи не горять, їх зберегли, переважно наші брати на Заході. І повстане нова історія, обґрунтована і правдива, а не сталінські брехні із „Краткого курса ВКП (б) ”. І ми взнаємо наших істинних героїв. Тож шануймося, коли ми того варті!
Не можна нас усіх - на темне дно.
Не можна всіх - у дику порожнечу.
Коли вже каменують Свят-Зерно,
Комусь же треба підставляти плечі...
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта