10 років писалося, та все ж таки склалося...

Завдяки Едкові тут зібралися економісти, викладачі, журналісти, музиканти, лікарі тощо. Своєрідне українське братство, об'єднане магічним паролем: «Червона рута», — всі ті, чиє життя восени 1989 року поділилося на «до» та «після «. За ці роки життя розкидало нас і принесло багато розчарувань, та час від часу ми зустрічаємось на «акціях» — мистецьких подіях на кшталт авторського концерту нинішнього винуватця, щоб згадати «як це було». Серед учасників та улюбленців тої «музичної української революції» був і Едуард Драч.

На Першому Всеукраїнському фестивалі сучасної пісні та популярної музики в Чернівцях він — молодий лікар із Черкас — зачарував усіх і здобув першу премію в номінації «Авторська пісня». Відтоді його пісні «Небо України», «Із полону» та ін. швидко розповсюдились і, без перебільшення, стали народними. За минулі майже півтора десятка літ сколесив Едуард Драч чимало вітчизняних та світових доріг, радував своєю піснею не тільки столичне українство, а й земляцькі громади Канади, Франції, Німеччини, Польщі, Московії. І всюди його пісня доводила, що не у всіх в Україні «хата з краю», що пам'ятаємо, чиї ми діти, і що знов встає княжая земля під клейноди княжі (як у пісні «Зірка Мономаха»).

Прикметно, що нинішнє покоління 18-річних фактично вивчало українську історію саме за піснями Драча: «Як від річки Росі підіймався росич» («Київська Русь»), як вів у бій дружину «ясен князь Данило» («Величальна ясному королю та князю Данилу Галицькому»), як мстилися ворогові козаки «отамана Сірка Йвана...» («Чортомлик») та ще багато чого.

Найкращі пісні різних років і об'єднав перший мультимедійний компакт-диск, назву якому дала знаменита наспівна балада «Небо України». Цікаво, що тема України червоною ниточкою проходить крізь усі його пісні, і то не тільки серйозні, де в кожному рядочку бринить патріотизм — справжній, стриманий, без надмірної афектації й показної патетики, а тому щирий і переконливий. Хіба можна було без любові до рідної землі написати блискучий авторський переспів сатиричного «Листа султану», чи сповнену щемливої ніжності «Батьківську колискову», а чи трагедійну «Баладу про козака Грицька», де фінальні рядки звучать, мов набат: «Якби ж ніхто не йшов за тебе в смертний герць, тобі б, Вкрайно, не вціліти...». Натомість славна перемога козаків при здобутті Дюнкерка, про яку навряд чи знає нині широкий загал, подається у стилі «куртуазної іронії».

Не оминув автор і вічних тем кохання («Вересень») та дружби («Тост за пісню»). А його сатиричні співанки на кшталт уже класичної «Про Грицька Придурченка» (цього вечора, незважаючи на прохання публіки, вона так і не прозвучала: мовляв, планується до наступного альбому...) незмінно прикрашають усі авторські концерти Едуарда Драча. Не став винятком і нинішній — зі сльозливо-суржиковою арією Проні з ненаписаної опери «За двома зайцями» та ретроспективний погляд рябої кобили на розвиток оперного мистецтва (або «Коні не винні»).

Авторську пісню ще нерідко називають «співаною поезією», і це доволі слушно: адже головним у цій мініатюрі виступає саме текст, а мелодія покликана лише підсилити його значення, допомогти краще донести зміст до слухачів. Хоча композиції Едуарда Драча — у більшості вишукані й вибагливі. Історичні зазвичай нагадують осучаснену билину з її неспішною епічною оповіддю, чи, навпаки, драматичну баладу, де події «спресовані» в часі, а музика немовби «доказує», доповнює текст (імітація тупоту коней, чи брязкоту шабель тощо). У сатиричних етюдах Едуард нерідко вдається до стилізованих вальсочків (арія Проні), а про козаків, природно, співає під закличний марш («Грай, Кобзарю»). Сторінки ж його лірики являють антологію романсу — ніжного, меланхолійного. Трапляються, звичайно, й знахідки у новітніх стилях, як-от: фольк-рок, фольк-джаз, навіть фольк-авангард, і вельми цікаві, але на загал їх значно менше.

На презентаційному вечорі Едуард Драч, як годиться, співав пісні з альбому «Небо України». Допомагали ж йому друзі — добре знані в Україні Кирило Стеценко (ведучий, скрипка), актор Олександр Власюк (художнє читання, ліра) та гурт «Потужні дівчата». Завдяки їм присутні почули й троїстих музик, і казку «Про Лейбу, Пудика та монопольку» й цілу низку поп-хітів «Гоголь-моголь», «Така я», «Моя межа» та інших. І хто сказав, що на високих підборах з тоненькими шпильками гірше танцювати козачка, аніж колись у чоботях з мідними підковками? І задерикувато підскакували в такт музиці пружкі груденята юнок, та грайливо хилитали широчезними кльошами їхні кавалери під тропотянки в сучасних аранжаціях.

А наостанок Едуард ділився планами на майбутнє: матеріалу (тобто готових пісень) набралося ще на п'ять альбомів. Тож найбільша його мрія — їх видати. І навіть трішечки «привідкрив завісу» — виконав низку пісень із майбутнього: ліричні «Вечори» й «Там, де кам'яний ведмідь», зболену баладу про Мойсея (присвята Шевченкові — «Років двісті я без Мойсея, а народ мій і досі в пустелі...»), іронічну «Блюз на баштані». На прощання, природно, прозвучала пісня про Україну («...моя довічная надіє і любов»).

Вдячні слухачі не просто гаряче аплодували, а ще й голосно підспівували (найвищий «кайф» для співака, коли аудиторія знає слова його пісень!). А навколо невеличкої сцени талісмановою підковою тіснилися фани з нашорошеними диктофонами та раз по раз спалахуючими «мильницями». Отже, задоволення було обопільним: у співака — від теплого прийому, в аудиторії — від зустрічі з улюбленим виконавцем. Тож «Піднімемо келихи за пісню!» і привітаймо дорогого нашому серцю Едка Драча (до речі, як нагадав К. Стеценко, він до того ще й справжній «врач», тобто діючий лікар-психіатр, а також на гітарі-кобзі-скрипці тощо «грач», а від мене — ще й успішний «орач» на ниві україномовної авторської пісні) з виходом його першого СD, який обіцяє широкому загалу дати хоча й неповну, але досить вичерпну уяву про Едуарда Драча як талановитого автора й виконавця.