Створення «широкої коаліції» знаменувало собою не «об’єднання країни», а об’єднання різних сегментів посткучмістської олігархічної еліти. З чим і можна привітати громадян України.
Подання Президентом Ющенком до Верховної Ради кандидатури Віктора Януковича на посаду прем’єр-міністра й подальше формування уряду «розширеної коаліції» стало черговою «переломною точкою» в українській історії. Власне, ці події знаменували собою завершення відносно нетривалої «постмайданної» епохи. Епохи нехай і недовгої, проте надзвичайно насиченої знаковими для української нації і держави подіями. Знаковими і в позитивному, і в негативному значеннях. А за кількістю цих самих знакових політичних подій ця епоха значно перевершила все п’ятнадцятиріччя кравчуківсько-кучмівського «застою». Тому саме зараз є необхідним подати деякі попередні узагальнення й висновки.
«Епоха Майдану» вкотре підтвердила теорію Жоржа Сореля про міфи як головну рушійну силу суспільних процесів. Власне Майдан був одночасно і породженням, і продуцентом соціальних міфів. Зрештою, сам Майдан і його «ідеали» стали міфом. В подальший, «постреволюційний» період семантика міфу Майдану зазнавала карколомних змін, стаючи поступово знаряддям, здебільшого невдалим, призначеним для маніпуляції масовою свідомістю. Майдан розпочався як спалах стихійної суспільної енергії, спрямований супроти соціально-економічної і національної несправедливості, головними гаслами якого були «Бандитам – тюрми!» і «Багатий допоможе бідному!». Майдан, попри неоднорідність соціальної структури мітингувальників, був насамперед антиолігархічним, солідаристським національним рухом. Згодом, в «пост-майданну» епоху, відбулася поступова трансформація міфу про «ідеали Майдану». Спричинялося це насамперед тим, що сили, які привів до влади Майдан, не могли (і швидше за все не хотіли) реалізувати те, що вивело на вулиці сотні тисяч людей у листопаді–грудні 2004 року.
Антиолігархічні гасла аж ніяк не пасували для політики сил, чи не єдиною метою яких було лобіювання економічних інтересів – особистих, «кланових» та іноземних. Антикорупційну програму не може виконати політична сила, зцементована і створена не в останню чергу саме особистими корупційними зв’язками. Тому досить скоро чи не всі «ідеали Майдану» почали зводитися фактично лише до загальнодемократичних і ліберальних гасел про свободу слова й демократичне правове суспільство. Власне, відносна «свобода слова» стала тим «фіговим листом», яким «помаранчева» влада прикривала явний контраст між сподіваннями свого електорату та реаліями власної політики. Розчарування «помаранчевих» мас у «помаранчевій» владі настало досить швидко. Власне ще під час подій листопада–грудня 2004 року було помітно, що провідники «Помаранчевої революції» чи не основні свої зусилля докладали до того, щоб перетворити «революцію» на «карнавал», з метою розпорошити суспільну енергію, не допустити щоб вона зруйнувала витворену Кравчуком і Кучмою олігархічну соціально-економічну систему.
Ідеологічна порожнеча «помаранчевої» влади стала особливо очевидною під час березневих парламентських виборів 2006 року. Адже беззмістовні і безглузді гасла білбордів «Не зрадь Майдан!» не викликали нічого окрім іронії. Іронії, яка одразу породила «пророчі» переробки – «Ющенко – не зрадь Майдан!» та «Наша Україна – не зрадь Майдан!». І вже зовсім спекулятивним стало звернення до «ідеалів Майдану» навесні–влітку 2006 року, коли ними став виправдовуватися специфічний геополітичний курс керівництва України. Адже всі учасники і спостерігачі «помаранчевих подій» добре пам’ятають, що на Майдані не було озвучено жодного гасла з вимогою про вступ України до НАТО чи негайної «євроатлантичної інтеграції». Але завдяки цим спекуляціям «ідеалами Майдану» одразу стало зрозуміло, що реалізація лише цих гасел є чи не єдиним, що цікавить Президента і його оточення. І що заради цього вони готові піти на компроміси навіть зі своїми нібито «смертельними» супротивниками періоду президентської виборчої кампанії 2004 року. «Ціною» прем’єрства Януковича стало збереження Тарасюком і Гриценком своїх міністерських портфелів та обіцянка Януковича дотримуватися «євроатлантичного» геополітичного курсу.
Власне маніпулятивність і тимчасовість поділу української політичної еліти на «помаранчевих» і «голубих» була доволі очевидною. І ті, і ті були породженням кучмівської епохи – «синами» й «дочками» Леоніда Кучми. І ті, і ті були представниками одного суспільного прошарку – великої олігархічної буржуазії. Їх роз’єднувало лише ситуативне протистояння, зумовлене виключно конкуренцією кланових інтересів. «Проукраїнськість» одних і «проросійськість» інших були елементами маніпуляції масовою свідомістю. Негативні наслідки цього «компромісу еліт» цілком очевидні – збереження медведчуківсько-морозівської політичної реформи, що покликана закріпити олігархічний характер української влади, фактична федералізація держави й устійнення її розколу під прикриттям «розширення регіонального самоврядування», підпорядкування зовнішньої політики й економіки України інтересам іноземних держав (неважливо, де ці держави знаходяться – на Сході чи на Заході).
«Ніч ганьби» з другого на третє серпня 2006 року поховала міф про «ідеали Майдану». Зате породила черговий міф – міф про намагання «об’єднати країну», гармонізувати інтереси різних українських регіонів шляхом утворення «великої коаліції». В це можливо було б повірити, якби така коаліція об’єднувала різні регіональні еліти. Однак не зрозуміло – який «регіон» представляють в уряді добре відомі з часів Кучми пани Табачник, Бойко, Толстоухов, Папієв. Фактично створення «широкої коаліції» знаменувало собою не «об’єднання країни», а об’єднання різних сегментів посткучмістської олігархічної еліти. З чим і можна привітати громадян України.
Власне «епоха Майдану» показала, що український народ все ще залишається «бестією без голови», як називав його напередодні Хмельниччини Адам Кисіль, народом без адекватного політичного проводу, без достойної політичної еліти. І саме це є причиною нинішнього розколу і роз’єднаності України. Адже об’єднати державу може лише новий Хмельницький, а не всілякі кон’юнктурні домовленості між різними «хамами»…
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Свято об'єднання олігархів. Вітаємо!
Світ:
«Епоха Майдану» вкотре підтвердила теорію Жоржа Сореля про міфи як головну рушійну силу суспільних процесів. Власне Майдан був одночасно і породженням, і продуцентом соціальних міфів. Зрештою, сам Майдан і його «ідеали» стали міфом. В подальший, «постреволюційний» період семантика міфу Майдану зазнавала карколомних змін, стаючи поступово знаряддям, здебільшого невдалим, призначеним для маніпуляції масовою свідомістю. Майдан розпочався як спалах стихійної суспільної енергії, спрямований супроти соціально-економічної і національної несправедливості, головними гаслами якого були «Бандитам – тюрми!» і «Багатий допоможе бідному!». Майдан, попри неоднорідність соціальної структури мітингувальників, був насамперед антиолігархічним, солідаристським національним рухом. Згодом, в «пост-майданну» епоху, відбулася поступова трансформація міфу про «ідеали Майдану». Спричинялося це насамперед тим, що сили, які привів до влади Майдан, не могли (і швидше за все не хотіли) реалізувати те, що вивело на вулиці сотні тисяч людей у листопаді–грудні 2004 року.
Антиолігархічні гасла аж ніяк не пасували для політики сил, чи не єдиною метою яких було лобіювання економічних інтересів – особистих, «кланових» та іноземних. Антикорупційну програму не може виконати політична сила, зцементована і створена не в останню чергу саме особистими корупційними зв’язками. Тому досить скоро чи не всі «ідеали Майдану» почали зводитися фактично лише до загальнодемократичних і ліберальних гасел про свободу слова й демократичне правове суспільство. Власне, відносна «свобода слова» стала тим «фіговим листом», яким «помаранчева» влада прикривала явний контраст між сподіваннями свого електорату та реаліями власної політики. Розчарування «помаранчевих» мас у «помаранчевій» владі настало досить швидко. Власне ще під час подій листопада–грудня 2004 року було помітно, що провідники «Помаранчевої революції» чи не основні свої зусилля докладали до того, щоб перетворити «революцію» на «карнавал», з метою розпорошити суспільну енергію, не допустити щоб вона зруйнувала витворену Кравчуком і Кучмою олігархічну соціально-економічну систему.
Ідеологічна порожнеча «помаранчевої» влади стала особливо очевидною під час березневих парламентських виборів 2006 року. Адже беззмістовні і безглузді гасла білбордів «Не зрадь Майдан!» не викликали нічого окрім іронії. Іронії, яка одразу породила «пророчі» переробки – «Ющенко – не зрадь Майдан!» та «Наша Україна – не зрадь Майдан!». І вже зовсім спекулятивним стало звернення до «ідеалів Майдану» навесні–влітку 2006 року, коли ними став виправдовуватися специфічний геополітичний курс керівництва України. Адже всі учасники і спостерігачі «помаранчевих подій» добре пам’ятають, що на Майдані не було озвучено жодного гасла з вимогою про вступ України до НАТО чи негайної «євроатлантичної інтеграції». Але завдяки цим спекуляціям «ідеалами Майдану» одразу стало зрозуміло, що реалізація лише цих гасел є чи не єдиним, що цікавить Президента і його оточення. І що заради цього вони готові піти на компроміси навіть зі своїми нібито «смертельними» супротивниками періоду президентської виборчої кампанії 2004 року. «Ціною» прем’єрства Януковича стало збереження Тарасюком і Гриценком своїх міністерських портфелів та обіцянка Януковича дотримуватися «євроатлантичного» геополітичного курсу.
Власне маніпулятивність і тимчасовість поділу української політичної еліти на «помаранчевих» і «голубих» була доволі очевидною. І ті, і ті були породженням кучмівської епохи – «синами» й «дочками» Леоніда Кучми. І ті, і ті були представниками одного суспільного прошарку – великої олігархічної буржуазії. Їх роз’єднувало лише ситуативне протистояння, зумовлене виключно конкуренцією кланових інтересів. «Проукраїнськість» одних і «проросійськість» інших були елементами маніпуляції масовою свідомістю. Негативні наслідки цього «компромісу еліт» цілком очевидні – збереження медведчуківсько-морозівської політичної реформи, що покликана закріпити олігархічний характер української влади, фактична федералізація держави й устійнення її розколу під прикриттям «розширення регіонального самоврядування», підпорядкування зовнішньої політики й економіки України інтересам іноземних держав (неважливо, де ці держави знаходяться – на Сході чи на Заході).
«Ніч ганьби» з другого на третє серпня 2006 року поховала міф про «ідеали Майдану». Зате породила черговий міф – міф про намагання «об’єднати країну», гармонізувати інтереси різних українських регіонів шляхом утворення «великої коаліції». В це можливо було б повірити, якби така коаліція об’єднувала різні регіональні еліти. Однак не зрозуміло – який «регіон» представляють в уряді добре відомі з часів Кучми пани Табачник, Бойко, Толстоухов, Папієв. Фактично створення «широкої коаліції» знаменувало собою не «об’єднання країни», а об’єднання різних сегментів посткучмістської олігархічної еліти. З чим і можна привітати громадян України.
Власне «епоха Майдану» показала, що український народ все ще залишається «бестією без голови», як називав його напередодні Хмельниччини Адам Кисіль, народом без адекватного політичного проводу, без достойної політичної еліти. І саме це є причиною нинішнього розколу і роз’єднаності України. Адже об’єднати державу може лише новий Хмельницький, а не всілякі кон’юнктурні домовленості між різними «хамами»…
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта