Як правило, ми вважаємо, що за кордон їдуть у пошуках кращої долі та легшої копійки. Втім часто не замислюємося про масштаби заробітчанської міграції, яких вона досягла за останні десять років. Адже, за неофіційними даними, на заробітках за кордоном перебувають сім мільйонів українців. Це може бути населенням невеликої держави. Відтак у цієї “заробітчанської країни” є певні звичаї, проблеми та незгоди.
Про реалії життя за кордоном ми розмовляли з головою координаційного комітету трудового руху “Солідарність”, колишнім тернополянином Віктором Горобчуком.
– Громадська організація “Робітничий рух “Солідарність” уже 5 років працює в Римі. Як виник цей рух і для чого?
– Наша громадська організація виникла, як виникають і всі організації на заробітчанському грунті за кордоном. Адже коли є велике суспільство, воно має якось структуризуватися. Відповідно, люди об’єднується, щоб якось організувати своє життя, встановити стосунки, групуватися за інтересами тощо. Особливо так трапляється тоді, коли людьми ніхто не цікавиться, якщо вони, скажімо, перебувають за кордоном без документів. За останні 9-10 років різноманітні громадські організації об’єднували тих, хто сумує за батьківщиною, за рідним словом, тобто були так звані угруповання за інтересами. Там люди, можна сказати, обслуговували свої духовні потреби. Ми ж урахували цей досвід і ще перед приїздом в Італію зрозуміли, що саме тоді мала б з’явитися така організація, яка мала б виражений соціальний напрям, конкретніше формулювала проблеми еміграції, конкретніше ставила б перед собою завдання захисту інтересів українців. І основне – організація, яка сформулювала б еміграційну проблему перед Україною, до того ж саме в Україні. Адже, незважаючи на всі запевнення українського уряду щодо поліпшення життя в Україні та, можливо, в еміграції, явище заробітчанства є закритим. Це й не дивно, оскільки українські політики не їздять туди – в них не виходить, бо мають проблеми тут. А ми вважаємо, що коли не буде тієї української сили, яка висвітлить увесь розріз проблеми емігрантів, починаючи з документів і завершуючи моральним аспектом, соціальними проблемами, то цю проблему не буде розв’язано ніколи.
– Пересічному українцеві, напевно, здається, що за кордоном у наших земляків проблем значно менше...
– Трудова еміграція завжди була явищем підневільного існування та національного пригнічення народу з боку окупаційних режимів в Україні. Жахають масштаби сучасного, вже “незалежницького” періоду українського заробітчанства “в пошуках шматка хліба”. Адже українська трудова еміграція нині – це близько семи мільйонів українських громадян, котрі працюють у Європі. Нас часто називають “четвертою хвилею”. Але насправді немає української діаспори з перших днів (років) незалежності України, як дехто хоче це показати. Є українське заробітчанство, і не треба плутати цих понять. Діаспора з’являлася в часи репресій проти народу. Це були люди, які покинули Батьківщину, асимілювалися в чужий народ і там живуть. Тому, коли хтось каже, що це є діаспора, то це не так, адже немає репресій, а люди були змушені покинути батьківщину від безвиході. І це означає, що вони хочуть повернутися, якщо для них будуть сприятливі умови. Але для цього повинні бути не слова, не декларації, не виступи з трибун, а реальні кроки. І потреба у втіленні таких кроків назріла саме тепер. А якщо ми прогавимо цей момент, може бути зрив, і ми впадемо на ще більше дно в контексті патріотичного виховання, відродження нації тощо.
– А чи, на вашу думку, український уряд уже робив якісь кроки для вирішення проблеми заробітчанства?
– На жаль, український уряд досі не спромігся ухвалити чітку соціальну програму перспективного розвитку України, яка включала б у себе “еміграційний” розділ і яка системно пов’язувала б цей семимільйонний факт економічної розрухи в державі й із внутрішньою соціальною політикою, і на рівні міждержавних відносин, де працюють українські емігранти-нелегали. Взагалі створюється враження, що проблеми мільйонів українців, позбавлених людських прав на працю, соціальний захист, житло, охорону здоров’я, – тих громадян, які здебільшого останні десять років тягнули на своїх плечах проблеми української економіки та буквально врятували її від повного колапсу. Без вирішення емігрантської проблеми в комплексі не може бути економічно-соціального поступу й у самій Україні. Якщо тепер питання еміграції не порушуватимуть на високому рівні, то за тенденцій, які збережуться, через років десять ми матимемо ще сім мільйонів десь, але не в Україні. І станеться так, що буде українська держава, але не буде українського народу.
– Отже, що потрібно зробити, аби вирішити проблеми з вимушеним тимчасовим проживанням і працею за кордоном?
– Ми зібрали ці питання в реальні кроки, і хотілося б, щоб якісь політичні сили в Україні прислухалися до нас. Адже виходимо на такий рівень, що прагнемо, аби в Україні з’явилася така політична сила, через яку ми змогли б озвучувати наші емігрантські проблеми. І тому вже ведемо переговори з певними силами, через які намагатимемося потрапити на український політичний ринок. Ми розуміємо, якщо не вийдемо на політичну силу в Україні, ця праця буде не настільки ефективною. Адже ми прикриті завісою і можемо хіба що звертатися ось так, через пресу. Щодо урядових структур, то намагаємося звертатися безпосередньо до уряду, проте лише з конкретними проблемами. Це так звані пожежні методи, які ми не можемо використовувати завжди. Скажімо, однією з найактуальніших серед заробітчан нині є проблема пенсійного забезпечення. Пенсій для заробітчан в Україні не передбачено. Сотні тисяч українців, які працюють за кордоном, “тримають на плечах” українську економіку, бо передають гроші своїм родинам. Але потім виходить політик і каже з трибуни, що, мовляв, піднявся товарообіг. Однак вони не враховують, що це сталося не завдяки їхнім старанням, а саме завдяки заробітчанам. Якби питання заробітчанства вирішували, то, напевно, хід України в Європу був би швидшим. Інша проблема – приховане безробіття. Оскільки якщо людина виїжджає, вона, як правило, не стає на біржу праці.
– Чи ваша організація вже втілила якісь кроки для вирішення своїх проблем?
– Ми маємо намір створити при італійському посольстві в Україні патронажну службу, до якої можна звернутися по юридичну допомогу для українців, які працювали колись в Італії або працюють там тепер. Ця служба сприятиме в розв’язанні питань возз’єднання сім’ї, зарплат, незаконного звільнення тощо. Якщо її вдасться створити – це стане великим кроком. Також, як відомо, в Італії є багато бусів, які возять посилки та перевозять людей. Навколо місць, куди приїздять буси, утворюються так звані осередки спілкування українців. Саме тому в рамках “Солідарності” ми створили профспілку перевізників. І в усіх містах, де проживають українці, ми хотіли б створити офіційні стоянки. Три тому писали листи і до Президента, і до Міністерства транспорту, щоб налагодити це.
Розмовляла Олеся Кравчук
довідка
У трудову спілку “Солідарність” у Римі українські заробітчани можуть звернутися зі своїми проблемами за такими номерами телефонів: 3-280-681-468,
3-283-255-952,
e-mail: horobchuk @ mail.ru
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Теперішня міграція – це зовсім не діаспора
Світ:
08101807e.jpg
Про реалії життя за кордоном ми розмовляли з головою координаційного комітету трудового руху “Солідарність”, колишнім тернополянином Віктором Горобчуком.
– Громадська організація “Робітничий рух “Солідарність” уже 5 років працює в Римі. Як виник цей рух і для чого?
– Наша громадська організація виникла, як виникають і всі організації на заробітчанському грунті за кордоном. Адже коли є велике суспільство, воно має якось структуризуватися. Відповідно, люди об’єднується, щоб якось організувати своє життя, встановити стосунки, групуватися за інтересами тощо. Особливо так трапляється тоді, коли людьми ніхто не цікавиться, якщо вони, скажімо, перебувають за кордоном без документів. За останні 9-10 років різноманітні громадські організації об’єднували тих, хто сумує за батьківщиною, за рідним словом, тобто були так звані угруповання за інтересами. Там люди, можна сказати, обслуговували свої духовні потреби. Ми ж урахували цей досвід і ще перед приїздом в Італію зрозуміли, що саме тоді мала б з’явитися така організація, яка мала б виражений соціальний напрям, конкретніше формулювала проблеми еміграції, конкретніше ставила б перед собою завдання захисту інтересів українців. І основне – організація, яка сформулювала б еміграційну проблему перед Україною, до того ж саме в Україні. Адже, незважаючи на всі запевнення українського уряду щодо поліпшення життя в Україні та, можливо, в еміграції, явище заробітчанства є закритим. Це й не дивно, оскільки українські політики не їздять туди – в них не виходить, бо мають проблеми тут. А ми вважаємо, що коли не буде тієї української сили, яка висвітлить увесь розріз проблеми емігрантів, починаючи з документів і завершуючи моральним аспектом, соціальними проблемами, то цю проблему не буде розв’язано ніколи.
– Пересічному українцеві, напевно, здається, що за кордоном у наших земляків проблем значно менше...
– Трудова еміграція завжди була явищем підневільного існування та національного пригнічення народу з боку окупаційних режимів в Україні. Жахають масштаби сучасного, вже “незалежницького” періоду українського заробітчанства “в пошуках шматка хліба”. Адже українська трудова еміграція нині – це близько семи мільйонів українських громадян, котрі працюють у Європі. Нас часто називають “четвертою хвилею”. Але насправді немає української діаспори з перших днів (років) незалежності України, як дехто хоче це показати. Є українське заробітчанство, і не треба плутати цих понять. Діаспора з’являлася в часи репресій проти народу. Це були люди, які покинули Батьківщину, асимілювалися в чужий народ і там живуть. Тому, коли хтось каже, що це є діаспора, то це не так, адже немає репресій, а люди були змушені покинути батьківщину від безвиході. І це означає, що вони хочуть повернутися, якщо для них будуть сприятливі умови. Але для цього повинні бути не слова, не декларації, не виступи з трибун, а реальні кроки. І потреба у втіленні таких кроків назріла саме тепер. А якщо ми прогавимо цей момент, може бути зрив, і ми впадемо на ще більше дно в контексті патріотичного виховання, відродження нації тощо.
– А чи, на вашу думку, український уряд уже робив якісь кроки для вирішення проблеми заробітчанства?
– На жаль, український уряд досі не спромігся ухвалити чітку соціальну програму перспективного розвитку України, яка включала б у себе “еміграційний” розділ і яка системно пов’язувала б цей семимільйонний факт економічної розрухи в державі й із внутрішньою соціальною політикою, і на рівні міждержавних відносин, де працюють українські емігранти-нелегали. Взагалі створюється враження, що проблеми мільйонів українців, позбавлених людських прав на працю, соціальний захист, житло, охорону здоров’я, – тих громадян, які здебільшого останні десять років тягнули на своїх плечах проблеми української економіки та буквально врятували її від повного колапсу. Без вирішення емігрантської проблеми в комплексі не може бути економічно-соціального поступу й у самій Україні. Якщо тепер питання еміграції не порушуватимуть на високому рівні, то за тенденцій, які збережуться, через років десять ми матимемо ще сім мільйонів десь, але не в Україні. І станеться так, що буде українська держава, але не буде українського народу.
– Отже, що потрібно зробити, аби вирішити проблеми з вимушеним тимчасовим проживанням і працею за кордоном?
– Ми зібрали ці питання в реальні кроки, і хотілося б, щоб якісь політичні сили в Україні прислухалися до нас. Адже виходимо на такий рівень, що прагнемо, аби в Україні з’явилася така політична сила, через яку ми змогли б озвучувати наші емігрантські проблеми. І тому вже ведемо переговори з певними силами, через які намагатимемося потрапити на український політичний ринок. Ми розуміємо, якщо не вийдемо на політичну силу в Україні, ця праця буде не настільки ефективною. Адже ми прикриті завісою і можемо хіба що звертатися ось так, через пресу. Щодо урядових структур, то намагаємося звертатися безпосередньо до уряду, проте лише з конкретними проблемами. Це так звані пожежні методи, які ми не можемо використовувати завжди. Скажімо, однією з найактуальніших серед заробітчан нині є проблема пенсійного забезпечення. Пенсій для заробітчан в Україні не передбачено. Сотні тисяч українців, які працюють за кордоном, “тримають на плечах” українську економіку, бо передають гроші своїм родинам. Але потім виходить політик і каже з трибуни, що, мовляв, піднявся товарообіг. Однак вони не враховують, що це сталося не завдяки їхнім старанням, а саме завдяки заробітчанам. Якби питання заробітчанства вирішували, то, напевно, хід України в Європу був би швидшим. Інша проблема – приховане безробіття. Оскільки якщо людина виїжджає, вона, як правило, не стає на біржу праці.
– Чи ваша організація вже втілила якісь кроки для вирішення своїх проблем?
– Ми маємо намір створити при італійському посольстві в Україні патронажну службу, до якої можна звернутися по юридичну допомогу для українців, які працювали колись в Італії або працюють там тепер. Ця служба сприятиме в розв’язанні питань возз’єднання сім’ї, зарплат, незаконного звільнення тощо. Якщо її вдасться створити – це стане великим кроком. Також, як відомо, в Італії є багато бусів, які возять посилки та перевозять людей. Навколо місць, куди приїздять буси, утворюються так звані осередки спілкування українців. Саме тому в рамках “Солідарності” ми створили профспілку перевізників. І в усіх містах, де проживають українці, ми хотіли б створити офіційні стоянки. Три тому писали листи і до Президента, і до Міністерства транспорту, щоб налагодити це.
Розмовляла Олеся Кравчук
довідка
У трудову спілку “Солідарність” у Римі українські заробітчани можуть звернутися зі своїми проблемами за такими номерами телефонів: 3-280-681-468,
3-283-255-952,
e-mail: horobchuk @ mail.ru
В тему:
Маніфест трудового руху «Солідарність»
Щоб контролювати владу – необхідно об’єднуватися
Стратегія Четвертої хвилі
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта