30 жовтня 2003 р. о 16-00 в актовій залі 1-го корпусу Києво-Могилянської академії (Київ, Контрактова площа) відбудеться обговорення книги Олександра Шумилова “Містичний ключ до України”.
Олександр Шумилов (15.04.1962 p. — 19.11.2002 p.) належить до найвиразніших представників новітньої української течії так званої романтичної політології, яка ставить своїм завданням не лише з’ясування реальності, а й створення, або проектування майбутнього. Проте з таким же правом його творчість можна означити як християнську політологію. До книги увійшли його найбільш вагомі праці, присвячені створенню ідеології незалежної Української держави.
Праці Олександра Шумилова віддзеркалюють соціально-філософське ставлення автора до найбільш болючих проблемУкраїни. Більшість праць, що увійшли до книги, було опубліковано впродовж 1994-2002 pp. у різних виданнях.
Два есе — “Слово як вибір. Слово як життєвий простір”, “Цінності чи інтереси II. Кінець “матріархату”, або містерія світового оновлення” — публікуються вперше. Остання праця була для автора надзвичайно важливою. Її обіцяли опублікувати в журналі “Сучасність”. Автор півроку напружено чекав виходу її у світ. Але не дочекався... Батьки і друзі Олександра Шумилова досі губляться у здогадах, чому вихід статті без жодних пояснень, без прямої відмови було заблоковано?
Відповідь на це запитання дають два фрагменти статті “Цінності чи інтереси II....”:
“Расовий аспект демографічної проблеми полягає на сьогоднішній день у тому, що під реальною загрозою фізичного зникнення з поверхні нашої планети опинилася біла арійська раса — фактичний провідник безперервного культурного та цивілізаційного поступу людства.
На початку 2002 року побачила світ книга американського публіциста Патріка Бухенена під епатажною назвою «The Death of the West» («Смерть Заходу»). В пропонованому дослідженні автор пророкує швидке зникнення Західної цивілізації під дією демографічних, соціально-економічних та політичних процесів. В книзі наводиться великий масив прогностичної статистики, що має проілюструвати найближче майбутнє людства в його демографічному вимірі.
Названа книга цікава уже самою симптоматичністю її появи саме зараз, на початку 2002 року, адже ще кілька років тому весь освічений Захід зачитувався бестселером Роберта Фукуями «Кінець історії». Та книга мала символізувати собою початок безкінечного періоду процвітання ліберально-капіталістичного устрою в усьому світі після перемоги над комунізмом. Свято глобалізації під патронатом США, одне слово. Але не так сталося, як гадалося.
Згідно з даними Патріка Бухенена, до 2050 року на Землі залишиться лише близько 10% людей з європейським корінням (європейців за походженням), при цьому приблизно третина цього населення буде старшою за 60 років, а десята частина - старшою за 80 років. Інших демографічних прогнозів з названої книги я наводити не буду — і того задосить для усвідомлення всієї драматичності ситуації.
На відміну від Патріка Бухенена, який при всій масштабності своїх досліджень та висновків, все ж не може цілковито абстрагуватися від специфічно «західного» підходу до запропонованої проблеми, нам варто було б подивитися на неї ширше — з точки зору загальної європейської культурної парадигми та перспектив нашого органічного християнського світогляду, ареал поширення якого в світі може досить швидко звузитися не в останню чергу через те, що буде невідворотно зменшуватись кількість людей — його потенційних духовних носіїв.
Окрім того, питанням першочергової ваги є те, яким же чином біла арійська спільнота дійшла майже до останньої межі свого генотипного розчинення в інших людських расах, демографічної депопуляції та можливої цілковитої самоліквідації. Адже зрозуміло, що коли за п’ятдесят років біла людська спільнота буде вже реально перебувати в «червоній книзі» людства, то за сімдесят — сто років вона вже фактично не буде представлена на планеті взагалі. З’явиться принципово нова цивілізація інших людей. Цивілізація, загальних рис якої — психічних, духовних, фізичних — ми сьогодні не можемо собі навіть і уявити.
Мені, особисто, думається, що подібний футурологічний сценарій не повинен відбутися, але як йому запобігти — над цим варто поміркувати” (кінець цитати).
Не менш важливою є ще одна “неполіткоректна” ідея, висловлена у цій статті Олександра Шумилова:
“Згідно з висновками вельми поважних дослідників (В. Соловйова, М. Мюллера та ін.) найдавнішої міфології, зокрема Ведійських гімнів та язичницьких міфів різноманітних арійських народів та їх порівняльного аналізу, реконструюється наступна релігійна картина світу. Спочатку давнє людство (принаймні арійська його частина) було монотеїстичним, і лише згодом поволі переходило до язичницького подрібненого світогляду, ніби занурюючись все глибше в матеріальну тканину світу.
Це є дуже таємничий і парадоксальний процес духовного “падіння” — поступового переходу давньої людини від фактичного монотеїзму до язичництва. Від вірування в єдиного, небесного і трансцендентального Ведійського Бога Варуни, що мав виражені ознаки морального характеру, аж до поклоніння фалічним богам пізньоязичницьких міфів — давньоіндійському Шиві, грецькому Дионісу, єгипетському Озирису, германському Фро, слов’янському Яровиту чи Ярилі.
Як таке могло трапитись? Іншими словами, яким чином процес духовного поступу людства міг набути на певному етапі свого розвитку зворотного характеру? Скоріше за все, первинний “спалах” свідомості був настільки вражаючою й неординарною подією в середовищі давнього людства, що він ніби “підкинув” його на короткий час у духовному вимірі. Підкинув на ту висоту, втриматись на якій воно, в силу об’єктивних причин, ще не могло. Таким чином, слідом за духовною революцією настала духовна реакція, тобто частковий відступ назад. Але ж орієнтири майбутнього вже були накреслені в глибинах людської психіки й свідомості. Взагалі ж дана проблема є надзвичайно вагомою, змістовною і такою, що заслуговує на окреме дослідження” (кінець цитати).
Через свою передчасну смерть Олександр Шумилов не встиг продовжити дослідження двох означених вище фундаментальних проблем. І навіть не дочекався їхнього винесення на ширший загал — з причини явища, яке позначають евфемізмом “політкоректність”, тобто накладання табу на деякі теми. Якщо ж говорити прямо, то реально “політкоректність” — це ніщо інше, як форма ведення інформаційної війни (див. “Спокійно, ви в руках Матриці!”, яка є елементом тотальної війни.
Симптоматично, що міркування Олександра Шумилова про кризу арійської раси і первинний арійський монотеїзм видалися комусь “неполіткоректними”. Зате цілком “політкоректним” вважається твердження якогось Леоніда Шульмана, опубліковане в останньому числі журналу “Сучасність” (вересень 2003): “Маємо навіть відверто расистський журнал “Перехід-IV”. Як цілком об’єктивно зауважив колись головний рабин України реб Янкель Блайх, писанина ця виходить малими накладами та не користується попитом” (с.85). Типовий приклад навішування ярликів на ґрунті не розуміння різниці між расизмом і расологією. Цікаво, що коли Шульман, за його ж словами, сунувся зі своєю “писаниною” до якогось єврейського журналу, то на нього самого не довго думаючи навісили ярлик “антисеміта” (с.87). Це до того, що “не копай іншому яму...”.
Але годі про суєтне. Олександр Шумилов прожив яскраве життя і залишив у нашому земному світі яскравий слід. Безумовно, що його книга “Містичний ключ до України” варта найсерйознішого прочитання, оскільки автор набагато випередив свій час і впритул підійшов до розуміння механізмів пробудження України та її цивілізаційно-расового оновлення.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Містичний ключ до України
Світ:
03102801e.JPG
Праці Олександра Шумилова віддзеркалюють соціально-філософське ставлення автора до найбільш болючих проблемУкраїни. Більшість праць, що увійшли до книги, було опубліковано впродовж 1994-2002 pp. у різних виданнях.
Два есе — “Слово як вибір. Слово як життєвий простір”, “Цінності чи інтереси II. Кінець “матріархату”, або містерія світового оновлення” — публікуються вперше. Остання праця була для автора надзвичайно важливою. Її обіцяли опублікувати в журналі “Сучасність”. Автор півроку напружено чекав виходу її у світ. Але не дочекався... Батьки і друзі Олександра Шумилова досі губляться у здогадах, чому вихід статті без жодних пояснень, без прямої відмови було заблоковано?
Відповідь на це запитання дають два фрагменти статті “Цінності чи інтереси II....”:
“Расовий аспект демографічної проблеми полягає на сьогоднішній день у тому, що під реальною загрозою фізичного зникнення з поверхні нашої планети опинилася біла арійська раса — фактичний провідник безперервного культурного та цивілізаційного поступу людства.
На початку 2002 року побачила світ книга американського публіциста Патріка Бухенена під епатажною назвою «The Death of the West» («Смерть Заходу»). В пропонованому дослідженні автор пророкує швидке зникнення Західної цивілізації під дією демографічних, соціально-економічних та політичних процесів. В книзі наводиться великий масив прогностичної статистики, що має проілюструвати найближче майбутнє людства в його демографічному вимірі.
Названа книга цікава уже самою симптоматичністю її появи саме зараз, на початку 2002 року, адже ще кілька років тому весь освічений Захід зачитувався бестселером Роберта Фукуями «Кінець історії». Та книга мала символізувати собою початок безкінечного періоду процвітання ліберально-капіталістичного устрою в усьому світі після перемоги над комунізмом. Свято глобалізації під патронатом США, одне слово. Але не так сталося, як гадалося.
Згідно з даними Патріка Бухенена, до 2050 року на Землі залишиться лише близько 10% людей з європейським корінням (європейців за походженням), при цьому приблизно третина цього населення буде старшою за 60 років, а десята частина - старшою за 80 років. Інших демографічних прогнозів з названої книги я наводити не буду — і того задосить для усвідомлення всієї драматичності ситуації.
На відміну від Патріка Бухенена, який при всій масштабності своїх досліджень та висновків, все ж не може цілковито абстрагуватися від специфічно «західного» підходу до запропонованої проблеми, нам варто було б подивитися на неї ширше — з точки зору загальної європейської культурної парадигми та перспектив нашого органічного християнського світогляду, ареал поширення якого в світі може досить швидко звузитися не в останню чергу через те, що буде невідворотно зменшуватись кількість людей — його потенційних духовних носіїв.
Окрім того, питанням першочергової ваги є те, яким же чином біла арійська спільнота дійшла майже до останньої межі свого генотипного розчинення в інших людських расах, демографічної депопуляції та можливої цілковитої самоліквідації. Адже зрозуміло, що коли за п’ятдесят років біла людська спільнота буде вже реально перебувати в «червоній книзі» людства, то за сімдесят — сто років вона вже фактично не буде представлена на планеті взагалі. З’явиться принципово нова цивілізація інших людей. Цивілізація, загальних рис якої — психічних, духовних, фізичних — ми сьогодні не можемо собі навіть і уявити.
Мені, особисто, думається, що подібний футурологічний сценарій не повинен відбутися, але як йому запобігти — над цим варто поміркувати” (кінець цитати).
Не менш важливою є ще одна “неполіткоректна” ідея, висловлена у цій статті Олександра Шумилова:
“Згідно з висновками вельми поважних дослідників (В. Соловйова, М. Мюллера та ін.) найдавнішої міфології, зокрема Ведійських гімнів та язичницьких міфів різноманітних арійських народів та їх порівняльного аналізу, реконструюється наступна релігійна картина світу. Спочатку давнє людство (принаймні арійська його частина) було монотеїстичним, і лише згодом поволі переходило до язичницького подрібненого світогляду, ніби занурюючись все глибше в матеріальну тканину світу.
Це є дуже таємничий і парадоксальний процес духовного “падіння” — поступового переходу давньої людини від фактичного монотеїзму до язичництва. Від вірування в єдиного, небесного і трансцендентального Ведійського Бога Варуни, що мав виражені ознаки морального характеру, аж до поклоніння фалічним богам пізньоязичницьких міфів — давньоіндійському Шиві, грецькому Дионісу, єгипетському Озирису, германському Фро, слов’янському Яровиту чи Ярилі.
Як таке могло трапитись? Іншими словами, яким чином процес духовного поступу людства міг набути на певному етапі свого розвитку зворотного характеру? Скоріше за все, первинний “спалах” свідомості був настільки вражаючою й неординарною подією в середовищі давнього людства, що він ніби “підкинув” його на короткий час у духовному вимірі. Підкинув на ту висоту, втриматись на якій воно, в силу об’єктивних причин, ще не могло. Таким чином, слідом за духовною революцією настала духовна реакція, тобто частковий відступ назад. Але ж орієнтири майбутнього вже були накреслені в глибинах людської психіки й свідомості. Взагалі ж дана проблема є надзвичайно вагомою, змістовною і такою, що заслуговує на окреме дослідження” (кінець цитати).
Через свою передчасну смерть Олександр Шумилов не встиг продовжити дослідження двох означених вище фундаментальних проблем. І навіть не дочекався їхнього винесення на ширший загал — з причини явища, яке позначають евфемізмом “політкоректність”, тобто накладання табу на деякі теми. Якщо ж говорити прямо, то реально “політкоректність” — це ніщо інше, як форма ведення інформаційної війни (див. “Спокійно, ви в руках Матриці!”, яка є елементом тотальної війни.
Симптоматично, що міркування Олександра Шумилова про кризу арійської раси і первинний арійський монотеїзм видалися комусь “неполіткоректними”. Зате цілком “політкоректним” вважається твердження якогось Леоніда Шульмана, опубліковане в останньому числі журналу “Сучасність” (вересень 2003): “Маємо навіть відверто расистський журнал “Перехід-IV”. Як цілком об’єктивно зауважив колись головний рабин України реб Янкель Блайх, писанина ця виходить малими накладами та не користується попитом” (с.85). Типовий приклад навішування ярликів на ґрунті не розуміння різниці між расизмом і расологією. Цікаво, що коли Шульман, за його ж словами, сунувся зі своєю “писаниною” до якогось єврейського журналу, то на нього самого не довго думаючи навісили ярлик “антисеміта” (с.87). Це до того, що “не копай іншому яму...”.
Але годі про суєтне. Олександр Шумилов прожив яскраве життя і залишив у нашому земному світі яскравий слід. Безумовно, що його книга “Містичний ключ до України” варта найсерйознішого прочитання, оскільки автор набагато випередив свій час і впритул підійшов до розуміння механізмів пробудження України та її цивілізаційно-расового оновлення.
-----------------------------
В тему:
“Пшениця і кукіль”: притча про інформаційну війну
Мистецтво Золотої Ери
Четверте пришестя Спасителя
Тягар білої людини
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта