Вже неоднораз доводилось писати про те, що, на жаль, попри мажорні реляції чиновного люду, не працює належним чином на наповнення бюджетів всіх рівнів така високоприбуткова галузь економіки, як туризм.
Прикро, проте час, що сплинув, лише підтвердив не найкращу рису постсовкового менталітету: чужим статкам заздрити, проте чужий досвід (попри його переваги) не поспішати переймати.
Нагадаємо й “просвітимо” тих, хто, можливо, й хоче, проте не знає, як і самому заробити, і державній скарбниці допомогти. За оцінками фахівців Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО) питома вага туризму в створені валового національного продукту має сягнути 2010 року як мінімум 11-12%. Побіжний вплив туризму на економіку майже дорівнює його прямому результату. Турбізнес стимулює розвиток таких галузей господарства як будівництво, торгівля, сільське господарство, виробництво товарів народного споживання, зв’язок та ін. За шкалою споживання туризм посідає третє місце після харчування і житла. Дослідження свідчать, що розвиток туристичної діяльності призводить до появи нового типу відпочинку: клієнти шукають нові місця відпочинку і нові форми подорожей. Важливо також, що цей вид бізнесу приваблює багатьох підприємців з багатьох причин: невеликі стартові інвестиції, зростаючий попит на туристські послуги, високий рівень рентабельності та мінімальний термін окупності витрат.
В усьому (“цивілізованому”) світі не лінуються “з-попід ніг гроші піднімати”. Адже така важлива складова туристичного бізнесу, як природні та культурно-історичні ресурси – це те, що вже існує, отже, й створювати його не потрібно. Варто лише “довести до пуття” наявне, удосконалити законодавство та провести відповідну рекламну кампанію.
Щодо першого. За його кількістю і якістю Україна “дасть фору” багатьом, хто, однак, як це не парадоксально виглядає, за прибутками від туризму залишив нашу країну далеко позаду. Чому? А тому, що ради дати тому, що мають, не можуть або ж не хочуть. Для прикладу. У державі принаймні кілька тисяч пам’яток, які пов’яані з життям та діяльністю іноземців, часто-густо – знаменитих. Згадаймо лише Оноре де Бальзака, якого, під час його неодноразових відвідин України так зачарував Київ. А скільки на нашій землі поховано тих, хто опинився тут не з власної волі? Німці і французи, англійці й італійці, турки і угорці, румуни і ... Несть їм числа. І у багатьох з них залишились в інших країнах нащадки, які, очевидно, якби їм запропонували, не відмовились би відвідати могили своїх предків. А чи багато з вітчизняних турфірм переймаються іноземним туризмом, простіше кажучи, обслуговують іноземців, сприяючи тим самим наповненню державного та місцевих бюджетів? І приймають їх не для “екзотики” та “екстриму”, які полягають часто-густо в “горілочці під юшку” (чи навпаки), а саме пропонуючи передовсім те, що має безпосереднє відношення до певного етносу. Адже це і численні пам’ятки архітектури, авторами яких є іноземці, і некрополі, на яких поховані непересічні постаті неукраїнського походження, які жили і творили в Україні, і освітні та наукові заклади, вчились, викладали та працювали в яких іноземці, чимало з яких згодом прославили нашу землю (нехай навіть у складі імперій), і військові цвинтарі, нащадки похованих на яких нині живуть в інших державах. У Києві, наскільки відомо, лише ВАТ “Інтурс-Київ” намагається поставити це на постійну та професійну основу, залучаючи до розробки етнічних турів передовсім науковців. Та ще відповідне управління міської держадміністрації робить певні кроки в цьому напрямку.
Бракує також відповідної державної та реґіональної політики, яка б, зокрема, зобов’язуавала, як це роблять знову ж таки “продвинуті” в туристичному відношенні країни, суб’єкти туристичного бізнесу дотримуватись відповідних “правил гри”, а саме: турфірма існує (тобто має ліцензію на здійснення туристичної діяльності) лише за умови, якщо на одного “зарубіжного” туриста (відправленого в іншу країну – отже, того, хто гроші з держави вивозить) вона надасть відповідні послуги 5-9 туристам, які є або іноземцями (іноземний туризм) або ж своїми громадянами (внутрішній туризм). І, очевидно, зумовить надходження коштів до бюджетів (державного та місцевого). Така недалекоглядність (чи свідоме небажання чинити цивілізовано?) не робить честі, м’яко кажучи, чиновникам від туризму. А оскільки міністерський люд не поспішає змінювати ситуацію на краще, то з якого дива реґіональний клерк проявлятиме ініціативу? Біда й у тому, чимало з цих чиновників через свій поважний вік, далеке від туристичного фахове минуле та зумовлене аж ніяк не юними роками небажання “ворушити кінцівками” ніяк не бажають поступитись посадами молодим, яких нині готує не один вищий навчальний заклад і які, очевидно б, вдихнули “друге життя” в галузь, яка може (і повинна!) “нести золоті яйця”. Натомість маємо юнь, яка, отримавши відповідну освіту, володіючи іноземними мовами, будучи з комп’ютерами та Інтернетом “на ти”, змушена шукати роботу не за фахом або ж у пошуках заробітків торувати стежки до інших країн. Чи не є за такої ситуації риторичним запитання щодо ефективного використання коштів, які держава витрачає на підготовку спеціалістів для турбізнесу?
Стосовно реклами. “Як дбаєш, так і маєш”. Саме так можна поцінувати ті заходи, що вживаються країнами, які не лінуються “гроші піднімати”. Угорщина, територія та населення якої аж ніяк не “дотягують” до вітчизняних, має щороку стільки іноземних туристів, скільки й власних громадян (10 мільйонів). І не в останню чергу – завдяки рекламі. Судіть самі: Будапешт, який, давалося б і рекламувати не потрібно, випускає, зокрема, буклет про свої принади накладом 250 тисяч примірників і всього лише... дев’ятьма мовами. А хто в Україні може похизуватись такими показниками? Тішить лише, що Київська міськдержадміністрація задекларувала подібні наміри. І вже згаданий “Інтурс-Київ” посунувся в цьому напрямку, започаткувавши випуск рекламно-інформаційних матеріалів, призначених саме для іноземців – потенційних туристів. Які і представлятиме на наступному Берлінському туристичному ярмарку, а також на інших міжнародних зібраннях. І, переконані, матиме з того зиск. Бо ж відомо, що скупий платить не один раз.
Під час перебування автора цих рядків влітку цього року в США тамтешні українці, які є власниками турфірм, всі як один висловлювали здивування з приводу того, чому Українська держава не спроможеться, за умови негараздів на інших “фронтах” вітчизняної економіки, поліпшити ситуацію за рахунок туризму. Відповідь, очевидно, у першій частині назви цього допису.
Ігор Винниченко, доцент кафедри країнознавства і туризму
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
директор Інституту досліджень діаспори
Тел.: (044) 244 2911
e-mail: [email protected]
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Дурні, бо... або Чому не використовується з користю те, що є?
Світ:
03121404s.JPG
Нагадаємо й “просвітимо” тих, хто, можливо, й хоче, проте не знає, як і самому заробити, і державній скарбниці допомогти. За оцінками фахівців Всесвітньої Туристичної Організації (ВТО) питома вага туризму в створені валового національного продукту має сягнути 2010 року як мінімум 11-12%. Побіжний вплив туризму на економіку майже дорівнює його прямому результату. Турбізнес стимулює розвиток таких галузей господарства як будівництво, торгівля, сільське господарство, виробництво товарів народного споживання, зв’язок та ін. За шкалою споживання туризм посідає третє місце після харчування і житла. Дослідження свідчать, що розвиток туристичної діяльності призводить до появи нового типу відпочинку: клієнти шукають нові місця відпочинку і нові форми подорожей. Важливо також, що цей вид бізнесу приваблює багатьох підприємців з багатьох причин: невеликі стартові інвестиції, зростаючий попит на туристські послуги, високий рівень рентабельності та мінімальний термін окупності витрат.
В усьому (“цивілізованому”) світі не лінуються “з-попід ніг гроші піднімати”. Адже така важлива складова туристичного бізнесу, як природні та культурно-історичні ресурси – це те, що вже існує, отже, й створювати його не потрібно. Варто лише “довести до пуття” наявне, удосконалити законодавство та провести відповідну рекламну кампанію.
Щодо першого. За його кількістю і якістю Україна “дасть фору” багатьом, хто, однак, як це не парадоксально виглядає, за прибутками від туризму залишив нашу країну далеко позаду. Чому? А тому, що ради дати тому, що мають, не можуть або ж не хочуть. Для прикладу. У державі принаймні кілька тисяч пам’яток, які пов’яані з життям та діяльністю іноземців, часто-густо – знаменитих. Згадаймо лише Оноре де Бальзака, якого, під час його неодноразових відвідин України так зачарував Київ. А скільки на нашій землі поховано тих, хто опинився тут не з власної волі? Німці і французи, англійці й італійці, турки і угорці, румуни і ... Несть їм числа. І у багатьох з них залишились в інших країнах нащадки, які, очевидно, якби їм запропонували, не відмовились би відвідати могили своїх предків. А чи багато з вітчизняних турфірм переймаються іноземним туризмом, простіше кажучи, обслуговують іноземців, сприяючи тим самим наповненню державного та місцевих бюджетів? І приймають їх не для “екзотики” та “екстриму”, які полягають часто-густо в “горілочці під юшку” (чи навпаки), а саме пропонуючи передовсім те, що має безпосереднє відношення до певного етносу. Адже це і численні пам’ятки архітектури, авторами яких є іноземці, і некрополі, на яких поховані непересічні постаті неукраїнського походження, які жили і творили в Україні, і освітні та наукові заклади, вчились, викладали та працювали в яких іноземці, чимало з яких згодом прославили нашу землю (нехай навіть у складі імперій), і військові цвинтарі, нащадки похованих на яких нині живуть в інших державах. У Києві, наскільки відомо, лише ВАТ “Інтурс-Київ” намагається поставити це на постійну та професійну основу, залучаючи до розробки етнічних турів передовсім науковців. Та ще відповідне управління міської держадміністрації робить певні кроки в цьому напрямку.
Бракує також відповідної державної та реґіональної політики, яка б, зокрема, зобов’язуавала, як це роблять знову ж таки “продвинуті” в туристичному відношенні країни, суб’єкти туристичного бізнесу дотримуватись відповідних “правил гри”, а саме: турфірма існує (тобто має ліцензію на здійснення туристичної діяльності) лише за умови, якщо на одного “зарубіжного” туриста (відправленого в іншу країну – отже, того, хто гроші з держави вивозить) вона надасть відповідні послуги 5-9 туристам, які є або іноземцями (іноземний туризм) або ж своїми громадянами (внутрішній туризм). І, очевидно, зумовить надходження коштів до бюджетів (державного та місцевого). Така недалекоглядність (чи свідоме небажання чинити цивілізовано?) не робить честі, м’яко кажучи, чиновникам від туризму. А оскільки міністерський люд не поспішає змінювати ситуацію на краще, то з якого дива реґіональний клерк проявлятиме ініціативу? Біда й у тому, чимало з цих чиновників через свій поважний вік, далеке від туристичного фахове минуле та зумовлене аж ніяк не юними роками небажання “ворушити кінцівками” ніяк не бажають поступитись посадами молодим, яких нині готує не один вищий навчальний заклад і які, очевидно б, вдихнули “друге життя” в галузь, яка може (і повинна!) “нести золоті яйця”. Натомість маємо юнь, яка, отримавши відповідну освіту, володіючи іноземними мовами, будучи з комп’ютерами та Інтернетом “на ти”, змушена шукати роботу не за фахом або ж у пошуках заробітків торувати стежки до інших країн. Чи не є за такої ситуації риторичним запитання щодо ефективного використання коштів, які держава витрачає на підготовку спеціалістів для турбізнесу?
Стосовно реклами. “Як дбаєш, так і маєш”. Саме так можна поцінувати ті заходи, що вживаються країнами, які не лінуються “гроші піднімати”. Угорщина, територія та населення якої аж ніяк не “дотягують” до вітчизняних, має щороку стільки іноземних туристів, скільки й власних громадян (10 мільйонів). І не в останню чергу – завдяки рекламі. Судіть самі: Будапешт, який, давалося б і рекламувати не потрібно, випускає, зокрема, буклет про свої принади накладом 250 тисяч примірників і всього лише... дев’ятьма мовами. А хто в Україні може похизуватись такими показниками? Тішить лише, що Київська міськдержадміністрація задекларувала подібні наміри. І вже згаданий “Інтурс-Київ” посунувся в цьому напрямку, започаткувавши випуск рекламно-інформаційних матеріалів, призначених саме для іноземців – потенційних туристів. Які і представлятиме на наступному Берлінському туристичному ярмарку, а також на інших міжнародних зібраннях. І, переконані, матиме з того зиск. Бо ж відомо, що скупий платить не один раз.
Під час перебування автора цих рядків влітку цього року в США тамтешні українці, які є власниками турфірм, всі як один висловлювали здивування з приводу того, чому Українська держава не спроможеться, за умови негараздів на інших “фронтах” вітчизняної економіки, поліпшити ситуацію за рахунок туризму. Відповідь, очевидно, у першій частині назви цього допису.
Ігор Винниченко,
доцент кафедри країнознавства і туризму
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
директор Інституту досліджень діаспори
Тел.: (044) 244 2911
e-mail: [email protected]
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта