Духовний занепад є головною причиною вимирання українців
Що може бути важливішим у житті, ніж саме життя?
І все ж виражене зростання захворюваності та смертності в Україні від часу здобуття незалежності — незаперечний факт. Одночасно катастрофічними темпами стала знижуватися народжуваність. У результаті за 12 років незалежності населення України зменшилося майже на 4 млн. чоловік. Для порівняння: за чотири роки Великої Вітчизняної війни втрати СРСР (вбиті, ті, хто помер, зник безвісти, не повернувся з полону) становили 8 млн. 668 тис. чоловік. У Росії кількість населення за час, що минув після розпаду СРСР, зменшилася на 2 млн. чол. І там голосно говорять про «демографічну катастрофу». Ми ж використовуємо термін набагато скромніший — «депопуляція». Багато хто навіть не знає, що це таке.
На жаль, сучасна наука, не кажучи вже про медицину, виявилася неготовою запропонувати ефективні заходи з подолання демографічної кризи. Основний упор роблять на досягнення економічного добробуту. Але навіть при нинішньому зростанні виробництва ми досягнемо сьогоднішнього рівня розвинених держав не раніше, ніж через 50 років. А геополітична ситуація на той час зміниться вже так, що мільйони темношкірих людей розорюватимуть жирний український чорнозем і дивуватимуться: чому при такому багатстві вимерли аборигени?
Є великі сумніви в тому, що економічний добробут вирішить аналізовану проблему. Наприклад, на одного москвича випало за роки реформ у 22 рази більше фінансових надходжень, ніж на середнього росіянина. Проте інтенсивність вимирання жителів столиці Росії вдвічі вища за загальноросійський показник. (Для доведення сформульованих нами положень ми нерідко використовуватимемо дані російської статистика: вона виявилася доступнішою за нашу.)
Як бути: скористатись ортодоксальними технологіями виходу з кризи чи все-таки з’ясувати справжню причину насування загибелі країни і, виходячи з цього, розробити ефективний шлях для виходу із ситуації, що склалася? Нижче робиться спроба відповісти на це запитання.
Смертність у пострадянських слов’янських державах виявилася настільки значною, що її визначили як найважливішу подію, яка сталася у світовій охороні здоров’я ХХ століття (Cockerman W., 2000). А термін «надсмертність слов’янських чоловіків» пішов гуляти сторінками наукових закордонних видань. Жодне з пояснень цієї «надсмертності» (старіння населення, загальна «алкоголізація», еміграція тощо) не витримує ніякої критика, якщо грунтуватися на даних статистики. У будь-якому разі, цілком очевидно, що зростання показників смертності характерне насамперед для осіб молодого та середнього віку. А загальна смертність, як і дитяча, набагато перевищила показники розвинених країн світу (рис.1).
Слід відзначити й збільшення трагічного розриву між тривалістю життя чоловіків та жінок, через який українки виявилися приреченими на 10—15 років удівства. Україна — країна вдів.
Трагізм ситуації ще й у тому, що в деяких пострадянських країнах динаміка смертності в останнє десятиліття кардинально відрізняється від української: вона знижується, попри те, що дохід на душу населення в цих країнах нижчий, ніж у слов’янських державах, у середньому на 40% (рис.2). (Цей рисунок був би ще красномовніший, якби відлік загальної смертності в Україні проводився з 1961 року. Тоді зростання цього показника становило б 250%.) Цей факт пояснимо трохи нижче.
Матеріальний добробут відіграє, звісно ж, велику роль у проблемі здоров’я. Є безліч наукових доказів цього. Зростання матеріального статку з початку ХХ століття привело до зниження смертності в розвинених країнах світу. Навпаки, бідність і приналежність до низького соціального класу знижують життєздатність за рахунок неповноцінного харчування і поганих житлових умов, обмеження можливості адекватного відпочинку, отримання освіти тощо. З часу розпаду СРСР на його території показники добробуту істотно знизилися — до рівня початку 60-х років.
Проте в 60-х роках смертність у СРСР була однією з найнижчих у світі. Досягнутого на той час рівня 6,9 на 1000 населення (в Україні — 6,1!) досі не змогли перевершити провідні країни Європи та Америки. До того ж можна перерахувати велику кількість бідних держав — Мексика, Бразилія, Куба, Венесуела, Корея та ін., в яких показники смертності нижчі, ніж у найбагатших — Німеччині, Швейцарії, Швеції, Норвегії, США та ін.
Таким чином, бідність — не абсолютна причина зростання показників смертності. Наприклад, серед регіонів РФ найнесприятливіша динаміка економічних показників спостерігалася в Дагестані: порівняно із середньоросійськими показниками, на кінець 90-х рр. тут споживали м’яса менше на 67%, молока — на 10%, фруктів і ягід — на 74%, яєць — на 50%. Проте демографічна ситуація в цьому регіоні залишається однією з найсприятливіших у Росії: загальна смертність становить 7,6 проміле проти 15,7 у середньому по Росії.
До речі, ситуація, що склалася на пострадянському просторі, не є винятковою. Наприклад, у США за період Великої економічної депресії промислове виробництво скоротилося до 1932 року на 47%, порівняно з 1929 роком. Інвестиції впали вчетверо. Важка промисловість була завантажена на 15—20% від наявних потужностей. Чисельність безробітних сягнула третини населення. Розорилися мільйони власників акцій, країну накрила хвиля банкрутств. Тобто ситуація дуже скидалася на нашу. Подібність у масштабах кризи дозволяла очікувати і схожого погіршення демографічних показників. Нічого подібного! Більшість показників здоров’я населення, включно зі смертністю, зберегли сприятливу динаміку. Рівень самогубств в Америці 30-х зріс усього на 5—8%, порівняно з динамікою попередніх років. В Україні кількість самогубств із 1988 по 1999 рік зросла на 58%, а в Росії з 1990-го по 1994-й — на 60%. У 30-ті роки виражений економічний спад і погіршення рівня життя населення відбувалися і на території Європи. Проте демографічна ситуація не зазнала істотних змін: в Англії смертність зросла на 5%, у Німеччині — на 2%, у Швеції — на 1%, в інших державах показники здоров’я залишалися стабільними.
І ще один приклад, який примусить нас звернутися до нематеріальних чинників, що визначають життя суспільства. Повоєнні роки характеризуються зростанням добробуту практично в усіх країнах світу, включно з країнами соціалістичного табору. Паралельно з цим зменшувалися показники смертності. Але з середини 60-х, хоч зростання ВВП тривало, показники смертності в групі країн Варшавського договору стали неухильно збільшуватися (рис.3). У так званих країнах вільного світу динаміка смертності, як і раніше, мала позитивний характер.
Щоб розібратися у причинах цього явища, нам доведеться звернутися до основ нової науки, яка, на жаль, зусиллями деяких «учених» і прямих неуків здобула скандальну популярність. Ідеться про валеологію — науку про здоров’я людини. Зародившись у СРСР, валеологія набула пріоритетного розвитку в Україні. Її методологія базується на тому, що здоров’я необхідно характеризувати прямими показниками, а не від протилежного, як це робиться на практиці (захворюваність, смертність тощо). Тоді здоров’ям можна «керувати». Але для того, щоб це зробити, потрібно мати уявлення про людину як цілісну систему, а не як суму органів і тканин. З позицій валеології, людина — це єдина система, яка складається з трьох ієрархічних рівнів: духовного, психічного й тілесного. При цьому духовність — вершина ієрархії цієї системи. Те, що відбувається на нижчих рівнях організації людини — психічному й тілесному, — повністю визначається станом духовної сфери. Тут, звичайно, валеологія нічого нового не відкрила: всі давні філософські та релігійні вчення стоять на таких самих позиціях. Але вона вперше використала цей підхід для аналізу демографічних процесів.
Виходячи з методологічних передумов валеології, було висловлене припущення, що фізична життєздатність населення залежить не лише від умов буття (матеріальних чинників), а й від моральної атмосфери та емоційного стану суспільства (духовних і душевних чинників).
Проблемою духовності наука ніколи не займалася. Зате багато займалася цим теологія. У теологічній психології виділяються три групи чинників духовного неблагополуччя. Перша група містить «гріхи» порочних цілей, що змушують людину вибирати в житті хибний шлях (грошолюбство, блуд, обжерливість, «створення кумирів»). Друга група — це «гріхи» руйнівних соціальних стосунків. Одні з них призводять до деструкції суспільства (через індивідуалізм, егоїзм, заздрість, неповагу до старших), інші — до пригнічення свободи особистості (через диктатуру масової культури чи гординю авторитарної влади). Третя група включає «гріхи» пагубних емоцій, що формують у свідомості людини домінантні осередки саморуйнування (гнів, туга, втрата сенсу життя, безвихідь). Теологія називає все це не просто «гріхами», а «смертними гріхами», тобто такими, які ведуть до смерті людини.
Все, що відбувається нині на пострадянському просторі, — це «насильство над духом», спроба «ампутувати» стару душу й пересадити нову. Але не в усіх країнах зруйнованого СРСР так катастрофічно «перемелюється» духовність населення. Там, де за років радянської влади іслам був загнаний у підпілля, він вийшов на духовну і політичну авансцену, зцементував суспільство, примусивши його жити за законами предків (хоча багато хто з них не може бути прийнятий європейським розумом). Саме цим пояснюється, на наш погляд, позитивна динаміка рівня смертності в ісламських республіках, попри відставання в економічних показниках (рис.2). Це означає, що неприйняття нової ідеології визначається не так попереднім радянським вихованням, як далекою історичною пам’яттю народу, його етнічним архетипом (колективним несвідомим, за К.Юнгом).
В Україні робляться спроби повернутися до релігійних традицій предків.
За 10 років незалежності в релігійній сфері України сталися зміни, як у жодній іншій сфері життя суспільства. Порівняно з 1991 роком, релігійна мережа зросла майже вдвічі — з 13,2 тис. до 26,8 тис. релігійних організацій, конфесій, течій. Сьогодні церковну службу в Україні відправляють 32 тис. священнослужителів, у країні діють 250 духовних центрів і управлінь, митрополій та єпархій. Уп’ятеро зросла кількість монастирів, і на сьогодні їх налічується 306. У сферах добродійності та милосердя діють 245 місій, що в 11 разів більше, ніж 1991 року. «Духовне навчання» проводиться в 138 навчальних закладах, що увосьмеро більше, ніж до проголошення незалежності України. Більш ніж у 18 разів зросла чисельність церковних періодичних видань. За даними соціологічних досліджень, Церкві населення довіряє найбільше, порівняно з іншими суспільними інститутами. Та чи привело це до «миру під оливами»? Розбіжності в конфесіях християнства тільки посилили духовну кризу суспільства.
Можна припустити, що духовне неблагополуччя не лише сприяє розвитку захворювань (через психосоматичні механізми, добре відомі лікарям), а й саме є ушкоджувальним чинником. Довести такий вплив на фізичне здоров’я можливо лише в тривалих дослідженнях. Якщо погіршення духовного благополуччя супроводжуватиметься зростанням захворюваності та смертності, це означатиме, що «гріховність» у медичному розумінні постане чинником ризику розвитку захворювань і смерті. Проведення таких досліджень потребує «вимірювання» духовності. Приладами це зробити неможливо, оскільки об’єктом виміру виступають нематеріальні явища. В таких ситуаціях теологія рекомендує оцінювати моральність людини опосередковано — «за ділами її». Чим більше суспільство схильне до скоєння поганих учинків, тим частіше вони трапляються. Отже, за кількістю порушень загальнолюдських заповідей (не вбий, не вкради, не перелюбствуй, не створи собі кумира, шануй батьків, не впадай у розпач) можна ретроспективно судити про рівень духовної ущербності суспільства. Одиницями вимірювання можуть бути дані офіційної статистики про дії, що вважаються порушенням перелічених заповідей: убивства, грабежі, розлучення, алкоголізм, залишені батьки й діти, самогубства тощо. Там, де соціальні аномалії трапляються частіше, рівень прояву ущербної духовності населення вищий.
Слід зазначити, що духовність у валеології трактується не в релігійному сенсі, а у світському. Під духовністю розуміють особливу діяльність свідомості, спрямовану на осягнення сенсу життя та свого місця в ньому, на визначення критеріїв добра й зла для оцінки людей і подій. Благополучними вважаються дії, що відповідають загальнолюдським нормам моральності, закріпленим народною мудрістю в релігійних заповідях. Вони призначені для пошуку оптимальних форм існування і розвитку людини та суспільства. Протилежні мотиви належать до сфери духовного неблагополуччя («гріховності»).
До основних індикаторів ущербної духовності, доступних для порівняльної оцінки, належать убивства й самогубства. Перші відбивають агресивність, озлобленість, другі — безвихідь, утрату сенсу життя. У країнах колишнього СРСР у період перебудови (1984—1986 рр.) виявлене істотне зниження частоти суїциду (Varnik,1997), що може трактуватися як прояв соціального оптимізму. Проте це зниження до кінця 80-х — початку 90-х років замінилося періодом неухильного зростання суїцидальності, зокрема й в Україні (таблиця). Паралельно з цим зростали захворюваність і смертність.
Сумарну величину духовного неблагополуччя характеризує загальна злочинність. З 1986-го по 1995 р. кількість убивств у Росії зросла вчетверо, грабежів і розбоїв — ушестеро, сумарна злочинність збільшилася у 2,2 разу. Для вивчення зв’язку перелічених параметрів було проведено дослідження на матеріалі російської статистики (І.Гундаров). Виявлено збіг між динамікою морального і фізичного неблагополуччя. Рівень кореляції цих траєкторій сягав 0,85. Будь-яке підвищення чи зниження злочинності супроводжувалося підвищенням чи зниженням смертності (рис.4). Схожий за характером зв’язок виявлений і між динамікою самогубств та смертності.
В обох випадках кожна з групи причин не могла викликати іншу. Отже, існував якийсь прихований агент, який формував загальну єдину схильність до злочинів, убивств, самогубств і хвороб. Жоден із відомих медичних, екологічних, геофізичних чи інших чинників не повторював представленої траєкторії. Найвірогідніше, у ролі «сірого кардинала» виступав морально-емоційний стан суспільства.
Все це є достатньою підставою для висунення гіпотези про значення духовного неблагополуччя як чинника ризику передчасної смерті. Можна зробити і ширше припущення — про існування закону духовно-демографічної детермінації.
Аргументів на користь існування цього закону нагромаджено достатньо. До них належить масштабне дослідження І.Гундарова, проведене на матеріалі 52 країн Європи та Америки, що подали свої дані у ВООЗ до 1990 р. Аналізувався зв’язок між рівнем духовного неблагополуччя і смертністю від основних груп захворювань. Духовне неблагополуччя оцінювалося за кількістю самогубств. Вибір самогубств пояснювався тим, що вони відбивають дію найпотужніших сил, що руйнують психіку.
Залежно від інтенсивності самогубств, країни поділяються на чотири групи: низький рівень (менше п’яти випадків на 100 тис. населення), середній (5—9 і 10—19 випадків) та високий (понад 20 випадків). Виявлено, що при переході від низьких рівнів самогубств до високого спостерігалося зростання смертності від серцево-судинних захворювань у чоловіків на 33%, у жінок — на 24%. Ще істотнішим виявилося збільшення смертності від злоякісних новоутворень: у чоловіків — на 110%, у жінок — на 95%.
Духовне неблагополуччя суспільства здатне впливати й на показники народжуваності. Заведено вважати, що в основі спаду народжуваності — зубожіння населення та непомірні фінансові витрати на догляд за новонародженими й вихованням дітей. Відповідний аналіз переконує, що це не єдина причина. Приміром, за 90-ті роки кількість абортів не збільшилася, а зменшилася (через зменшення кількості вагітних). Одночасно — з цієї самої причини — знизилася кількість смертей у зв’язку з легальними і кримінальними перериваннями вагітності. Відзначено також збільшення репродуктивних дисфункцій у жінок і зменшення повноцінних сперматозоїдів у чоловіків. З 1991 року в Україні саме чоловіки — основна причина бездітності в сім’ях. Таким чином, якщо навіть усі молоді сім’ї захочуть мати дітей, далеко не в усіх це вийде. Всі ці несприятливі для демографічної ситуації явища, що призводять до зниження народжуваності, знову ж, добре корелюють зі зростанням злочинності й асоціальної поведінки.
Є й інші причини зниження народжуваності, які також слід мати на увазі. Приміром, нав’язування через рекламу індустрії сексуальних розваг, прагнення до сексу задля сексу, деперсоналізація інтимних зв’язків ведуть до зниження лібідо, потенції та оргазму (В.Франкл, 1990).
Велику небезпеку масових сексуальних дисфункцій несе введення у шкільні програми ранньої статевої освіти. Зняття покрову романтичності зі стосунків між чоловіком та жінкою, опущення кохання до рівня суто технічних аспектів інтимного зв’язку призводять до гальмування еротичного почуття, а потім — до необхідності пошуку незвичних, збочених способів задоволення статевої потреби. Все це — прояв ущербної духовності суспільства («не перелюбствуй»!).
З усього викладеного випливає, що, при всіх інших рівних умовах, поліпшення (погіршення) морально-емоційного стану суспільства супроводжується відповідною зміною демографічної ситуації. Навіть якщо зробити українців удесятеро багатшими, зберігши при цьому нинішню соціальну атмосферу (егоїзм, різке розшарування на багатих і бідних, невпевненість у завтрашньому дні тощо), то важко очікувати збільшення народжуваності.
Можливість керування народжуваністю через психосоціальні умови багаторазово доведена історією. У Німеччині 30-х років після приходу до влади Гітлера відзначалося виражене емоційне піднесення (не аналізуватимемо його безпосередніх причин). Одним із проявів цього піднесення був злет народжуваності. Інший приклад — північноамериканський «бебі-бум» 50—60-х років. Це спростовує думку багатьох демографів, буцімто зниження народжуваності є обов’язковим проявом цивілізованості, що не піддається довільній корекції.
У міжнародних «Доповідях з людського розвитку» велика увага приділяється вибору інтегральних індикаторів прогресу. Їх планується закласти в основу реформ глобального керування людством для досягнення «максимальної планетарної справедливості». Найбільшого поширення набув «індекс розвитку людського потенціалу» (ІРЛП). Він складається з чотирьох показників: валовий дохід на душу населення, рівень грамотності, показник тих, хто вступив у навчальні заклади, і тривалість життя від моменту народження. Проте перелічені показники характеризують, по суті, той самий рівень матеріального статку. Це стосується й тривалості життя, якщо розраховувати його від моменту народження, а не більш пізнього віку. У такому випадку вона дуже залежить від дитячої смертності, яка безпосередньо визначається економічним добробутом держави і рівнем розвитку охорони здоров’я. На відміну від немовлят, у дорослих тривалість життя формується значною мірою під впливом духовного стану. Дорослі мають самосвідомість, якої немає в маленьких дітей.
Якою мірою запропонований західними вченими показник відбиває найголовнішу людську якість — рівень моральності та душевної гармонії? Проведені дослідження (Оксфордський університет, 2000) показують, що збільшення ІРЛП супроводжувалося вираженим зростанням безвиході, вбивств, згвалтувань, розлучень. Виходить, що цей показник у запропонованому наборі критеріїв відбиває не розвиток людського потенціалу, а його деградацію.
Стає очевидним, що ні виробничі, ні монетаристські показники, ні ІРЛП не є достатніми індикаторами для характеристики гармонійного розвитку суспільства. Вони відбивають лише умови буття. Але в них немає найголовнішого — оцінки суб’єктивного благополуччя людини, включно з сенсом і метою існування, задоволенням собою та умовами життя. Тобто того, що називається «якістю життя» (ЯЖ). Останнє відбиває суб’єктивне сприйняття людиною її фізичного, психічного і соціального функціонування. Саме цей показник має бути головним при оцінці прогресу цивілізації та ефективності перетворень у суспільстві. Дослідження показують, що ЯЖ людини залежить від економічної складової приблизно на 40%, решта 60% припадають на емоційну сферу (І.Гундаров). Дослідження якості життя населення проводять валеологи й у нашій країні: показаний тісний зв’язок між якістю життя та «кількістю» здоров’я у жителів м. Києва.
З усього викладеного стає очевидним, що ні капіталізм, ні комунізм не здатні забезпечити необхідних умов для високої якості життя. Обидва шляхи — диктатура ідеології і диктатура грошей — ведуть до деградації людства. Необхідний третій шлях — шлях гуманізації суспільства. Що це за шлях? Автор не може поки що дати відповідь на це запитання.
Що ж робити? У Росії, наприклад, створена асоціація незалежних учених «Росія ХХI століття», до якої ввійшли соціологи, психологи, демографи і... валеологи. Тобто всі ті, хто знає природу Людини і закони її поведінки. Асоціація готує проекти законів, спрямованих на гуманізацію суспільства.
Може, настав час створити щось подібне й у нас. Час не чекає.
Я не знаю, хто буде обраний новим президентом. Але дуже хотілося б, щоб він, формулюючи стратегію розвитку країни, спирався на думку цієї, ще не створеної асоціації.
P. S. Автор сподівається на відгуки всіх зацікавлених у процвітанні України.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Третій шлях?
Світ:
І все ж виражене зростання захворюваності та смертності в Україні від часу здобуття незалежності — незаперечний факт. Одночасно катастрофічними темпами стала знижуватися народжуваність. У результаті за 12 років незалежності населення України зменшилося майже на 4 млн. чоловік. Для порівняння: за чотири роки Великої Вітчизняної війни втрати СРСР (вбиті, ті, хто помер, зник безвісти, не повернувся з полону) становили 8 млн. 668 тис. чоловік. У Росії кількість населення за час, що минув після розпаду СРСР, зменшилася на 2 млн. чол. І там голосно говорять про «демографічну катастрофу». Ми ж використовуємо термін набагато скромніший — «депопуляція». Багато хто навіть не знає, що це таке.
На жаль, сучасна наука, не кажучи вже про медицину, виявилася неготовою запропонувати ефективні заходи з подолання демографічної кризи. Основний упор роблять на досягнення економічного добробуту. Але навіть при нинішньому зростанні виробництва ми досягнемо сьогоднішнього рівня розвинених держав не раніше, ніж через 50 років. А геополітична ситуація на той час зміниться вже так, що мільйони темношкірих людей розорюватимуть жирний український чорнозем і дивуватимуться: чому при такому багатстві вимерли аборигени?
Є великі сумніви в тому, що економічний добробут вирішить аналізовану проблему. Наприклад, на одного москвича випало за роки реформ у 22 рази більше фінансових надходжень, ніж на середнього росіянина. Проте інтенсивність вимирання жителів столиці Росії вдвічі вища за загальноросійський показник. (Для доведення сформульованих нами положень ми нерідко використовуватимемо дані російської статистика: вона виявилася доступнішою за нашу.)
Як бути: скористатись ортодоксальними технологіями виходу з кризи чи все-таки з’ясувати справжню причину насування загибелі країни і, виходячи з цього, розробити ефективний шлях для виходу із ситуації, що склалася? Нижче робиться спроба відповісти на це запитання.
Смертність у пострадянських слов’янських державах виявилася настільки значною, що її визначили як найважливішу подію, яка сталася у світовій охороні здоров’я ХХ століття (Cockerman W., 2000). А термін «надсмертність слов’янських чоловіків» пішов гуляти сторінками наукових закордонних видань. Жодне з пояснень цієї «надсмертності» (старіння населення, загальна «алкоголізація», еміграція тощо) не витримує ніякої критика, якщо грунтуватися на даних статистики. У будь-якому разі, цілком очевидно, що зростання показників смертності характерне насамперед для осіб молодого та середнього віку. А загальна смертність, як і дитяча, набагато перевищила показники розвинених країн світу (рис.1).
Слід відзначити й збільшення трагічного розриву між тривалістю життя чоловіків та жінок, через який українки виявилися приреченими на 10—15 років удівства. Україна — країна вдів.
Трагізм ситуації ще й у тому, що в деяких пострадянських країнах динаміка смертності в останнє десятиліття кардинально відрізняється від української: вона знижується, попри те, що дохід на душу населення в цих країнах нижчий, ніж у слов’янських державах, у середньому на 40% (рис.2). (Цей рисунок був би ще красномовніший, якби відлік загальної смертності в Україні проводився з 1961 року. Тоді зростання цього показника становило б 250%.) Цей факт пояснимо трохи нижче.
Матеріальний добробут відіграє, звісно ж, велику роль у проблемі здоров’я. Є безліч наукових доказів цього. Зростання матеріального статку з початку ХХ століття привело до зниження смертності в розвинених країнах світу. Навпаки, бідність і приналежність до низького соціального класу знижують життєздатність за рахунок неповноцінного харчування і поганих житлових умов, обмеження можливості адекватного відпочинку, отримання освіти тощо. З часу розпаду СРСР на його території показники добробуту істотно знизилися — до рівня початку 60-х років.
Проте в 60-х роках смертність у СРСР була однією з найнижчих у світі. Досягнутого на той час рівня 6,9 на 1000 населення (в Україні — 6,1!) досі не змогли перевершити провідні країни Європи та Америки. До того ж можна перерахувати велику кількість бідних держав — Мексика, Бразилія, Куба, Венесуела, Корея та ін., в яких показники смертності нижчі, ніж у найбагатших — Німеччині, Швейцарії, Швеції, Норвегії, США та ін.
Таким чином, бідність — не абсолютна причина зростання показників смертності. Наприклад, серед регіонів РФ найнесприятливіша динаміка економічних показників спостерігалася в Дагестані: порівняно із середньоросійськими показниками, на кінець 90-х рр. тут споживали м’яса менше на 67%, молока — на 10%, фруктів і ягід — на 74%, яєць — на 50%. Проте демографічна ситуація в цьому регіоні залишається однією з найсприятливіших у Росії: загальна смертність становить 7,6 проміле проти 15,7 у середньому по Росії.
До речі, ситуація, що склалася на пострадянському просторі, не є винятковою. Наприклад, у США за період Великої економічної депресії промислове виробництво скоротилося до 1932 року на 47%, порівняно з 1929 роком. Інвестиції впали вчетверо. Важка промисловість була завантажена на 15—20% від наявних потужностей. Чисельність безробітних сягнула третини населення. Розорилися мільйони власників акцій, країну накрила хвиля банкрутств. Тобто ситуація дуже скидалася на нашу. Подібність у масштабах кризи дозволяла очікувати і схожого погіршення демографічних показників. Нічого подібного! Більшість показників здоров’я населення, включно зі смертністю, зберегли сприятливу динаміку. Рівень самогубств в Америці 30-х зріс усього на 5—8%, порівняно з динамікою попередніх років. В Україні кількість самогубств із 1988 по 1999 рік зросла на 58%, а в Росії з 1990-го по 1994-й — на 60%. У 30-ті роки виражений економічний спад і погіршення рівня життя населення відбувалися і на території Європи. Проте демографічна ситуація не зазнала істотних змін: в Англії смертність зросла на 5%, у Німеччині — на 2%, у Швеції — на 1%, в інших державах показники здоров’я залишалися стабільними.
І ще один приклад, який примусить нас звернутися до нематеріальних чинників, що визначають життя суспільства. Повоєнні роки характеризуються зростанням добробуту практично в усіх країнах світу, включно з країнами соціалістичного табору. Паралельно з цим зменшувалися показники смертності. Але з середини 60-х, хоч зростання ВВП тривало, показники смертності в групі країн Варшавського договору стали неухильно збільшуватися (рис.3). У так званих країнах вільного світу динаміка смертності, як і раніше, мала позитивний характер.
Щоб розібратися у причинах цього явища, нам доведеться звернутися до основ нової науки, яка, на жаль, зусиллями деяких «учених» і прямих неуків здобула скандальну популярність. Ідеться про валеологію — науку про здоров’я людини. Зародившись у СРСР, валеологія набула пріоритетного розвитку в Україні. Її методологія базується на тому, що здоров’я необхідно характеризувати прямими показниками, а не від протилежного, як це робиться на практиці (захворюваність, смертність тощо). Тоді здоров’ям можна «керувати». Але для того, щоб це зробити, потрібно мати уявлення про людину як цілісну систему, а не як суму органів і тканин. З позицій валеології, людина — це єдина система, яка складається з трьох ієрархічних рівнів: духовного, психічного й тілесного. При цьому духовність — вершина ієрархії цієї системи. Те, що відбувається на нижчих рівнях організації людини — психічному й тілесному, — повністю визначається станом духовної сфери. Тут, звичайно, валеологія нічого нового не відкрила: всі давні філософські та релігійні вчення стоять на таких самих позиціях. Але вона вперше використала цей підхід для аналізу демографічних процесів.
Виходячи з методологічних передумов валеології, було висловлене припущення, що фізична життєздатність населення залежить не лише від умов буття (матеріальних чинників), а й від моральної атмосфери та емоційного стану суспільства (духовних і душевних чинників).
Проблемою духовності наука ніколи не займалася. Зате багато займалася цим теологія. У теологічній психології виділяються три групи чинників духовного неблагополуччя. Перша група містить «гріхи» порочних цілей, що змушують людину вибирати в житті хибний шлях (грошолюбство, блуд, обжерливість, «створення кумирів»). Друга група — це «гріхи» руйнівних соціальних стосунків. Одні з них призводять до деструкції суспільства (через індивідуалізм, егоїзм, заздрість, неповагу до старших), інші — до пригнічення свободи особистості (через диктатуру масової культури чи гординю авторитарної влади). Третя група включає «гріхи» пагубних емоцій, що формують у свідомості людини домінантні осередки саморуйнування (гнів, туга, втрата сенсу життя, безвихідь). Теологія називає все це не просто «гріхами», а «смертними гріхами», тобто такими, які ведуть до смерті людини.
Все, що відбувається нині на пострадянському просторі, — це «насильство над духом», спроба «ампутувати» стару душу й пересадити нову. Але не в усіх країнах зруйнованого СРСР так катастрофічно «перемелюється» духовність населення. Там, де за років радянської влади іслам був загнаний у підпілля, він вийшов на духовну і політичну авансцену, зцементував суспільство, примусивши його жити за законами предків (хоча багато хто з них не може бути прийнятий європейським розумом). Саме цим пояснюється, на наш погляд, позитивна динаміка рівня смертності в ісламських республіках, попри відставання в економічних показниках (рис.2). Це означає, що неприйняття нової ідеології визначається не так попереднім радянським вихованням, як далекою історичною пам’яттю народу, його етнічним архетипом (колективним несвідомим, за К.Юнгом).
В Україні робляться спроби повернутися до релігійних традицій предків.
За 10 років незалежності в релігійній сфері України сталися зміни, як у жодній іншій сфері життя суспільства. Порівняно з 1991 роком, релігійна мережа зросла майже вдвічі — з 13,2 тис. до 26,8 тис. релігійних організацій, конфесій, течій. Сьогодні церковну службу в Україні відправляють 32 тис. священнослужителів, у країні діють 250 духовних центрів і управлінь, митрополій та єпархій. Уп’ятеро зросла кількість монастирів, і на сьогодні їх налічується 306. У сферах добродійності та милосердя діють 245 місій, що в 11 разів більше, ніж 1991 року. «Духовне навчання» проводиться в 138 навчальних закладах, що увосьмеро більше, ніж до проголошення незалежності України. Більш ніж у 18 разів зросла чисельність церковних періодичних видань. За даними соціологічних досліджень, Церкві населення довіряє найбільше, порівняно з іншими суспільними інститутами. Та чи привело це до «миру під оливами»? Розбіжності в конфесіях християнства тільки посилили духовну кризу суспільства.
Можна припустити, що духовне неблагополуччя не лише сприяє розвитку захворювань (через психосоматичні механізми, добре відомі лікарям), а й саме є ушкоджувальним чинником. Довести такий вплив на фізичне здоров’я можливо лише в тривалих дослідженнях. Якщо погіршення духовного благополуччя супроводжуватиметься зростанням захворюваності та смертності, це означатиме, що «гріховність» у медичному розумінні постане чинником ризику розвитку захворювань і смерті. Проведення таких досліджень потребує «вимірювання» духовності. Приладами це зробити неможливо, оскільки об’єктом виміру виступають нематеріальні явища. В таких ситуаціях теологія рекомендує оцінювати моральність людини опосередковано — «за ділами її». Чим більше суспільство схильне до скоєння поганих учинків, тим частіше вони трапляються. Отже, за кількістю порушень загальнолюдських заповідей (не вбий, не вкради, не перелюбствуй, не створи собі кумира, шануй батьків, не впадай у розпач) можна ретроспективно судити про рівень духовної ущербності суспільства. Одиницями вимірювання можуть бути дані офіційної статистики про дії, що вважаються порушенням перелічених заповідей: убивства, грабежі, розлучення, алкоголізм, залишені батьки й діти, самогубства тощо. Там, де соціальні аномалії трапляються частіше, рівень прояву ущербної духовності населення вищий.
Слід зазначити, що духовність у валеології трактується не в релігійному сенсі, а у світському. Під духовністю розуміють особливу діяльність свідомості, спрямовану на осягнення сенсу життя та свого місця в ньому, на визначення критеріїв добра й зла для оцінки людей і подій. Благополучними вважаються дії, що відповідають загальнолюдським нормам моральності, закріпленим народною мудрістю в релігійних заповідях. Вони призначені для пошуку оптимальних форм існування і розвитку людини та суспільства. Протилежні мотиви належать до сфери духовного неблагополуччя («гріховності»).
До основних індикаторів ущербної духовності, доступних для порівняльної оцінки, належать убивства й самогубства. Перші відбивають агресивність, озлобленість, другі — безвихідь, утрату сенсу життя. У країнах колишнього СРСР у період перебудови (1984—1986 рр.) виявлене істотне зниження частоти суїциду (Varnik,1997), що може трактуватися як прояв соціального оптимізму. Проте це зниження до кінця 80-х — початку 90-х років замінилося періодом неухильного зростання суїцидальності, зокрема й в Україні (таблиця). Паралельно з цим зростали захворюваність і смертність.
Сумарну величину духовного неблагополуччя характеризує загальна злочинність. З 1986-го по 1995 р. кількість убивств у Росії зросла вчетверо, грабежів і розбоїв — ушестеро, сумарна злочинність збільшилася у 2,2 разу. Для вивчення зв’язку перелічених параметрів було проведено дослідження на матеріалі російської статистики (І.Гундаров). Виявлено збіг між динамікою морального і фізичного неблагополуччя. Рівень кореляції цих траєкторій сягав 0,85. Будь-яке підвищення чи зниження злочинності супроводжувалося підвищенням чи зниженням смертності (рис.4). Схожий за характером зв’язок виявлений і між динамікою самогубств та смертності.
В обох випадках кожна з групи причин не могла викликати іншу. Отже, існував якийсь прихований агент, який формував загальну єдину схильність до злочинів, убивств, самогубств і хвороб. Жоден із відомих медичних, екологічних, геофізичних чи інших чинників не повторював представленої траєкторії. Найвірогідніше, у ролі «сірого кардинала» виступав морально-емоційний стан суспільства.
Все це є достатньою підставою для висунення гіпотези про значення духовного неблагополуччя як чинника ризику передчасної смерті. Можна зробити і ширше припущення — про існування закону духовно-демографічної детермінації.
Аргументів на користь існування цього закону нагромаджено достатньо. До них належить масштабне дослідження І.Гундарова, проведене на матеріалі 52 країн Європи та Америки, що подали свої дані у ВООЗ до 1990 р. Аналізувався зв’язок між рівнем духовного неблагополуччя і смертністю від основних груп захворювань. Духовне неблагополуччя оцінювалося за кількістю самогубств. Вибір самогубств пояснювався тим, що вони відбивають дію найпотужніших сил, що руйнують психіку.
Залежно від інтенсивності самогубств, країни поділяються на чотири групи: низький рівень (менше п’яти випадків на 100 тис. населення), середній (5—9 і 10—19 випадків) та високий (понад 20 випадків). Виявлено, що при переході від низьких рівнів самогубств до високого спостерігалося зростання смертності від серцево-судинних захворювань у чоловіків на 33%, у жінок — на 24%. Ще істотнішим виявилося збільшення смертності від злоякісних новоутворень: у чоловіків — на 110%, у жінок — на 95%.
Духовне неблагополуччя суспільства здатне впливати й на показники народжуваності. Заведено вважати, що в основі спаду народжуваності — зубожіння населення та непомірні фінансові витрати на догляд за новонародженими й вихованням дітей. Відповідний аналіз переконує, що це не єдина причина. Приміром, за 90-ті роки кількість абортів не збільшилася, а зменшилася (через зменшення кількості вагітних). Одночасно — з цієї самої причини — знизилася кількість смертей у зв’язку з легальними і кримінальними перериваннями вагітності. Відзначено також збільшення репродуктивних дисфункцій у жінок і зменшення повноцінних сперматозоїдів у чоловіків. З 1991 року в Україні саме чоловіки — основна причина бездітності в сім’ях. Таким чином, якщо навіть усі молоді сім’ї захочуть мати дітей, далеко не в усіх це вийде. Всі ці несприятливі для демографічної ситуації явища, що призводять до зниження народжуваності, знову ж, добре корелюють зі зростанням злочинності й асоціальної поведінки.
Є й інші причини зниження народжуваності, які також слід мати на увазі. Приміром, нав’язування через рекламу індустрії сексуальних розваг, прагнення до сексу задля сексу, деперсоналізація інтимних зв’язків ведуть до зниження лібідо, потенції та оргазму (В.Франкл, 1990).
Велику небезпеку масових сексуальних дисфункцій несе введення у шкільні програми ранньої статевої освіти. Зняття покрову романтичності зі стосунків між чоловіком та жінкою, опущення кохання до рівня суто технічних аспектів інтимного зв’язку призводять до гальмування еротичного почуття, а потім — до необхідності пошуку незвичних, збочених способів задоволення статевої потреби. Все це — прояв ущербної духовності суспільства («не перелюбствуй»!).
З усього викладеного випливає, що, при всіх інших рівних умовах, поліпшення (погіршення) морально-емоційного стану суспільства супроводжується відповідною зміною демографічної ситуації. Навіть якщо зробити українців удесятеро багатшими, зберігши при цьому нинішню соціальну атмосферу (егоїзм, різке розшарування на багатих і бідних, невпевненість у завтрашньому дні тощо), то важко очікувати збільшення народжуваності.
Можливість керування народжуваністю через психосоціальні умови багаторазово доведена історією. У Німеччині 30-х років після приходу до влади Гітлера відзначалося виражене емоційне піднесення (не аналізуватимемо його безпосередніх причин). Одним із проявів цього піднесення був злет народжуваності. Інший приклад — північноамериканський «бебі-бум» 50—60-х років. Це спростовує думку багатьох демографів, буцімто зниження народжуваності є обов’язковим проявом цивілізованості, що не піддається довільній корекції.
У міжнародних «Доповідях з людського розвитку» велика увага приділяється вибору інтегральних індикаторів прогресу. Їх планується закласти в основу реформ глобального керування людством для досягнення «максимальної планетарної справедливості». Найбільшого поширення набув «індекс розвитку людського потенціалу» (ІРЛП). Він складається з чотирьох показників: валовий дохід на душу населення, рівень грамотності, показник тих, хто вступив у навчальні заклади, і тривалість життя від моменту народження. Проте перелічені показники характеризують, по суті, той самий рівень матеріального статку. Це стосується й тривалості життя, якщо розраховувати його від моменту народження, а не більш пізнього віку. У такому випадку вона дуже залежить від дитячої смертності, яка безпосередньо визначається економічним добробутом держави і рівнем розвитку охорони здоров’я. На відміну від немовлят, у дорослих тривалість життя формується значною мірою під впливом духовного стану. Дорослі мають самосвідомість, якої немає в маленьких дітей.
Якою мірою запропонований західними вченими показник відбиває найголовнішу людську якість — рівень моральності та душевної гармонії? Проведені дослідження (Оксфордський університет, 2000) показують, що збільшення ІРЛП супроводжувалося вираженим зростанням безвиході, вбивств, згвалтувань, розлучень. Виходить, що цей показник у запропонованому наборі критеріїв відбиває не розвиток людського потенціалу, а його деградацію.
Стає очевидним, що ні виробничі, ні монетаристські показники, ні ІРЛП не є достатніми індикаторами для характеристики гармонійного розвитку суспільства. Вони відбивають лише умови буття. Але в них немає найголовнішого — оцінки суб’єктивного благополуччя людини, включно з сенсом і метою існування, задоволенням собою та умовами життя. Тобто того, що називається «якістю життя» (ЯЖ). Останнє відбиває суб’єктивне сприйняття людиною її фізичного, психічного і соціального функціонування. Саме цей показник має бути головним при оцінці прогресу цивілізації та ефективності перетворень у суспільстві. Дослідження показують, що ЯЖ людини залежить від економічної складової приблизно на 40%, решта 60% припадають на емоційну сферу (І.Гундаров). Дослідження якості життя населення проводять валеологи й у нашій країні: показаний тісний зв’язок між якістю життя та «кількістю» здоров’я у жителів м. Києва.
З усього викладеного стає очевидним, що ні капіталізм, ні комунізм не здатні забезпечити необхідних умов для високої якості життя. Обидва шляхи — диктатура ідеології і диктатура грошей — ведуть до деградації людства. Необхідний третій шлях — шлях гуманізації суспільства. Що це за шлях? Автор не може поки що дати відповідь на це запитання.
Що ж робити? У Росії, наприклад, створена асоціація незалежних учених «Росія ХХI століття», до якої ввійшли соціологи, психологи, демографи і... валеологи. Тобто всі ті, хто знає природу Людини і закони її поведінки. Асоціація готує проекти законів, спрямованих на гуманізацію суспільства.
Може, настав час створити щось подібне й у нас. Час не чекає.
Я не знаю, хто буде обраний новим президентом. Але дуже хотілося б, щоб він, формулюючи стратегію розвитку країни, спирався на думку цієї, ще не створеної асоціації.
P. S. Автор сподівається на відгуки всіх зацікавлених у процвітанні України.
---------------------------------
В тему:
Євангеліє наполовину сфальсифіковане?
Мова і війна
Спокійно, ви в руках Матриці!
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта