Владні гендлярі потопають у смертельному переляку перед імовірною спільною відповідальністю за скоєне. Звідси й усі їхні недолугі на перший погляд кроки, які жодним чином не можна пояснити з точки зору звичайної людської логіки, зате можна чудово зрозуміти з погляду психіки, наскрізь ураженої смертельним жахом.
Серед почуттів, які найбільше роз’їдають душу людини, одне з чільних місць, безперечно, посідає почуття страху. Власне, не тієї цілком закономірної тривоги, що її відчуває кожна психічно нормальна людина, скажімо, у нічних нетрях спального району чи то будучи позбавленою свободи руху у некерованому натовпі. Якщо така тривога не переростає у паніку, то вона являє собою абсолютно адекватний вияв найосновнішого насправді інстинкту всього живого – інстинкту самозбереження. Ідеться про той слимакоподібний стан душі, котрий здатен змусити, приміром, солдата зрадити своїх фронтових побратимів, а політика – власних виборців.
Тема принципово антигероїчного характеру «постмодерної» (а надто – сучасної української) політики, зрештою, не є новою. Однак систематичне створення мешканцями нашого владного Олімпу прецедентів найганебнішого боягузтва, перетворення останнього ледь не на формат публічності змушує знову і знову повертатися до розгляду цього огидного явища.
Великі питання виникають тут уже при спробі віднайти відповідне термінологічне означення для того фарсу, що його ми змушені спостерігати на політичній авансцені. Так, наприклад, визначний німецький державознавець Карл Шмітт уважав, що власне політика має своєю висхідною точкою чіткий розподіл на «своїх» і «чужих» (ворогів). По-справжньому ж серйозного характеру вона набуває тільки тоді, коли ставкою у політичній грі стає життя.
Відтак, зайве казати, наскільки те, що відбувається у нас зараз, є далеким від того, як його намагаються представити «вдячній» аудиторії владні шоу-мени за допомогою кишенькових ток-шоу й іншого медіа-дзижчання.
Мабуть, зовсім невипадково один відомий представник «політбомонду» присвятив свій літературний опус «Ілюзія страху» саме питанню внутрішнього переживання звичайною людською особистістю почуття тривоги та жаху.
Неспроможні самі подолати своє боягузтво, блазні політичного балагану ретранслюють власну збитковість на ціле суспільство – і, слід зазначити, не без успіху. Ну а справжній ярмарок боягузтва ми маємо нагоду спостерігати у царині вітчизняної зовнішньої політики. Майже ні для кого вже не секрет, що переважна більшість політичних «достойників» в Україні взагалі не має жодних принципових переконань у цій галузі, а всі їхні дії тут диктуються винятково міркуваннями безпеки власних сідниць.
Безпрецедентна здача суверенітету направо й наліво, на поталу практично усім наявним «стратегічним партнерам», за основу має те саме боягузтво. А ще вірніше – цілком виправданий страх перед власним окраденим народом, що від нього прагнуть убезпечитися рахунками в іноземних банках, а може й частоколом із найманських багнетів.
Що ж, той, хто потопає, хапається не те що за соломину, а й за небезпечну бритву. А «наші» владні гендлярі вочевидь таки безнадійно потопають у смертельному переляку перед імовірною спільною відповідальністю за скоєне. Звідси й усі їхні недолугі на перший погляд кроки, які жодним чином не можна пояснити з точки зору звичайної людської логіки, зате можна чудово зрозуміти з погляду психіки, наскрізь ураженої смертельним жахом.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Смертельний жах владної еліти
Світ:
08111203e.jpg
Тема принципово антигероїчного характеру «постмодерної» (а надто – сучасної української) політики, зрештою, не є новою. Однак систематичне створення мешканцями нашого владного Олімпу прецедентів найганебнішого боягузтва, перетворення останнього ледь не на формат публічності змушує знову і знову повертатися до розгляду цього огидного явища.
Великі питання виникають тут уже при спробі віднайти відповідне термінологічне означення для того фарсу, що його ми змушені спостерігати на політичній авансцені. Так, наприклад, визначний німецький державознавець Карл Шмітт уважав, що власне політика має своєю висхідною точкою чіткий розподіл на «своїх» і «чужих» (ворогів). По-справжньому ж серйозного характеру вона набуває тільки тоді, коли ставкою у політичній грі стає життя.
Відтак, зайве казати, наскільки те, що відбувається у нас зараз, є далеким від того, як його намагаються представити «вдячній» аудиторії владні шоу-мени за допомогою кишенькових ток-шоу й іншого медіа-дзижчання.
Мабуть, зовсім невипадково один відомий представник «політбомонду» присвятив свій літературний опус «Ілюзія страху» саме питанню внутрішнього переживання звичайною людською особистістю почуття тривоги та жаху.
Неспроможні самі подолати своє боягузтво, блазні політичного балагану ретранслюють власну збитковість на ціле суспільство – і, слід зазначити, не без успіху. Ну а справжній ярмарок боягузтва ми маємо нагоду спостерігати у царині вітчизняної зовнішньої політики. Майже ні для кого вже не секрет, що переважна більшість політичних «достойників» в Україні взагалі не має жодних принципових переконань у цій галузі, а всі їхні дії тут диктуються винятково міркуваннями безпеки власних сідниць.
Безпрецедентна здача суверенітету направо й наліво, на поталу практично усім наявним «стратегічним партнерам», за основу має те саме боягузтво. А ще вірніше – цілком виправданий страх перед власним окраденим народом, що від нього прагнуть убезпечитися рахунками в іноземних банках, а може й частоколом із найманських багнетів.
Що ж, той, хто потопає, хапається не те що за соломину, а й за небезпечну бритву. А «наші» владні гендлярі вочевидь таки безнадійно потопають у смертельному переляку перед імовірною спільною відповідальністю за скоєне. Звідси й усі їхні недолугі на перший погляд кроки, які жодним чином не можна пояснити з точки зору звичайної людської логіки, зате можна чудово зрозуміти з погляду психіки, наскрізь ураженої смертельним жахом.
В тему:
Нова Угода партії снайперів
ТОР-130: розстрільний список?
Міліція «умовила» киян платити 2 гривні (ФОТОРЕПОРТАЖ)
«Хтось із нас з’їхав з глузду»: непорозуміння між «справжніми націоналістами» через НАТО
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта