Сенс свого дослідження Заграва вбачає у тому, щоб переконати читача: для українців не все втрачено. Так, догма Гайека і Вашингтонський Консенсус виявились особливо згубними в українських умовах нововиниклої держави. Але Україна в сучасних умовах може зробити вибір, який не є ні здичавілим варіантом українського неолібералізму, ні комунізмом. Цей третій шлях він називає солідаризмом. Ключ, що відкриває дорогу до успіху, є держава.
Невелика книжка Е. Заграви «Глобалізація і нації» є, однак, непересічною у тому, що у ній автор робить оригінальний і значущий внесок у найбільш актуальне питання минулого і навіть теперішнього століть. Воно полягає у з'ясуванні співвідношення держави, великих ієрархічних інституцій і ринку, вільного розвитку людини і зростання державного регулювання економіки та суспільства. З розвитком глобалізації і ТНК як її головних дійових чинників це питання набуло ще більшої актуальності. Воно виросло до питання про долю і майбутнє націй, національних держав — їх свободи. З ним нерозривно пов'язана нинішня і прийдешня доля українців як нації та їхньої національної держави.
Найбільш відома і категорична відповідь на це питання була дана Ф. Гайеком у 1944 році у книзі «Шлях до кріпацтва». Відомий економіст беззастережно стверджував, що зі зростанням впливу і втручанням держави в економічне життя поступово відбудеться закріпачення людей, утвердження тоталітаризму. Порятунок людей у тому, щоб оберігати і плекати ринок як пристановище людської свободи. Захід, однак, не прийняв ідей ліберала Гайека. Натомість у 50-70-х роках виникла і зміцніла держава загального добробуту. Двадцять років тому у зв'язку з економічними труднощами на Заході ніби сталося повернення до Гайека, щоправда, на модернізований лад. Розповсюдились вимоги роздержавлення, лібералізації, дерегуляції, відкритості економік. Все це назвали неоліберальною доктриною Вашингтонського Консенсусу. Під прикриттям теорій про вільний ринок ТНК, переважно американські, вимагали у цій доктрині повної свободи для своєї діяльності у всьому світі.
Особливої популярності і впливу на реальну політику книга Ф. Гайека набула в країнах, що почали відхід від комунізму-соціалізму совєтського типу. В боротьбі проти тоталітаризму в СРСР, інших країнах совєтського блоку головним було звільнити суспільство від тотальної державної політизації. Тому погляди Гайека були і, особливо після розпаду СРСР, стали своєрідним символом віри, тестом на лояльність, свідченням відданості антикомунізму. У тих посткомуністичних країнах, де були сформовані національні держави, діяли відповідні інститути на основі згуртованої нації, де профспілки набули самостійну політичну силу, свою ролю відігравала релігія і де політикум поза всім був достатньо самостійним і зорієнтованим на незмінну логіку і сенс державництва, а комуністичні сили були помірковані і схильні на радикальні компроміси, антиетатистські вірування «а-lа Гайек» були скоро відсунуті на периферію. Це, наприклад, сталось у Польщі, Словенії, Угорщині. Утім, і тут слід визнати від'ємний вплив цих поглядів на розвиток цих країн. Іншою була ситуація у Росії, Україні, Болгарії, Румунії, Хорватії. Албанії, Киргизії. Тут, зокрема в Україні, і досі в арсеналі мудрості прогресистів-демократів-ринковиків прямо чи імпліцитно збереглись неприйняття і ворожість до держави.
Утім, на початку першого десятиріччя 21 століття як реакція на невдачі неолібералізму у світі починають визрівати контури і траєкторія нової думки та політичної діяльності стосовно згаданих проблем.
У новій теоретичній інтерпретації відновлюється престиж держави та державного сектора як потужної економічної потенції. Визнається значення приватного сектора, але лише за дії конкуренції, впровадження дійових правових, фінансових, адміністративних інститутів. Економіка розглядається як включена в суспільний, конкретно-історичний процес. Разом з культурою, громадянським суспільством, політикою економіка виробляє соціальний капітал, який об'єднує весь процес розвитку на основі співробітництва, довіри між людьми.
Утім, у цих уже окреслених нами апробованих контурах і траєкторії нових підходів, як не дивно, не знайшлося місця для явища, що привертає найбільшу увагу в сучасному світі, без якого просто не можна розглядати процес глобалізації світу. Жодної згадки про нього не було і у Вашингтонському Консенсусі. Ми маємо на увазі таке явище, як великі корпорації, і, зокрема, ТНК. А якщо це так, то залишаються відкритими багато важливих питань. Потребує з'ясування, в якій мірі і як держава може захистити свободу і щастя людей, коли вона стає або може стати підлеглою ТНК. Як держава може захистити людей своєї країни, коли корпорації, ТНК байдужі до своєї держави? Чи має право і у якій мірі держава вимагати від корпорацій і ТНК допомоги у здійсненні її завдання як виразника інтересів нації до самоствердження себе у цьому світі? Як сумістити права і свободи націй і людей з всевладдям корпорацій, що прагнуть до безмежного силового зростання. Це лише декілька з питань, що вимагають розгляду.
Заслуга Е. Заграви у тому, що він вносить великі підприємства, ТНК, цю пропущену ланку, в окреслений нами ескіз правильного знання про розвиток. І це дає йому можливість вийти на правильну дорогу розв'язання того, як утвердитись українцям, українській державі за глобалізації, зростання сили ТНК і забезпечення при тому гідного життя вільній українській людині.
В центр свого аналізу розвитку людства з кінця 19 століття і аж до теперішніх часів він ставить великі акціонерні підприємства-корпорації. Прагнучи до дедалі більшого розширення своєї економічної міці, вони стають силою, яка зазіхає на прерогативи націй-держав. Для Е. Заграви національні держави є виразниками економічного інтересу нації як цілісності у світі безперервної конкуренції між національно-державними організмами. Національні кордони, обов'язки перед своїми державами дедалі більше стають завадою для корпорацій, що прагнуть до нестримного зростання. І вони дедалі більше розміщують свої активи і розгортають свою діяльність за межами національної держави там, де нижчі податки і більш пільгове та полегшене державне регулювання їхньої діяльності.
Однак головним для подальшого прогресу людства і націй-держав автор вважає державу як інститут. Він категорично відмежовується як від тотальної держави совєтського типу, так і від неоліберального курсу на роздержавлення економік. Його ідеалом є держава, яка зберігає і підтримує свою силу з опорою насамперед на свої великі корпорації, сектор дрібних і середніх підприємств і системну національну економіку. Разом з тим її політика є теж економічною потенцією, і з піднесенням зрілості економіки, входженням її у світ міжнародної конкуренції розростається обсяг її діяльності, потрібної для справедливого і тривкого економічного розвитку.
Вся ця машинерія аналізу новітнього світового розвитку,ТНК у взаємодії з державою, ролі неолібералізму і перспектив націй та їхніх культур цілеспрямовано розроблена автором для з'ясування актуальних завдань розвитку України як нації-держави.
Стрижнем його роздумів є ряд афористичних суджень. Ось вони. «Вибір між владою держави і вільною людиною є фальшивий, його просто немає. Спроби послабити державу, щоб дати владу людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією підлеглою, поневоленою олігархією державою «вільної людини» (стор. 32). «Держава —це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже, корегувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівництво» (стор.32). «Тиранія держави чи воля людини?» Ні: влада суспільства чи влада корпорацій» (стор. 31). «Питання стоїть так — або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія» (стор. 32).
Найбільш спонукає до роздумів підхід автора до економічного досвіду комуністичних країн і особливості його проектування на Україну. На наш погляд, треба поставитись із засторогою, скажімо, ніби лояльного ставлення автора до комуністичного експерименту. Радянський Союз задовго до перебудови був економікою пірамід — міністерсько-відомчих комплексів. Вони ставали дедалі більш автономними за ослаблення держави. При збереженні тенденції 80-х років до запопадливого створення єдиного совєтського народу у 2002 році українці стали б його частиною, і процес геноциду шляхом автаназії був би завершений. Якщо ж «не бути націоналістами», то інтерпретація експерименту дещо б змістилась. З подальшим ослабленням радянської держави міністерства-піраміди може б і стали якимсь чудернацькими ТНК. Щоправда, цілком реально, що нафтогазовий мастодонт брав би гору щодо впливу на державу і був би першим серед рівних. А все подальше щодо стандартної поведінки ТНК докладно описане Е. Загравою. Можливий і інший варіант. Замість Горбачова до влади приходить новий чінгісхан з Інтернетом, генною інженерією аж до науки клонування і підпорядковує своїй волі до світового панування совєтські «ТНК». Дальший розвиток подій визначений і описаний у «1984» Орвелла і у «Цей чудовий, чудовий новий світ» Гакслі.
Україна, ставши юридичне незалежною, не могла піти ні шляхом Лукашенка, ні Китаю. При неоліберальному курсі Польщі, Росії у той час і слабкості української держави, що будувалась, вона була б розтоптана як незалежна держава як російськими «демократичними», так і західними антитоталітарними силами. На мій погляд, десятиріччя реформування української економіки і суспільства у неоліберальному напрямі принесли як втрати, так і безперечні здобутки.
Про катастрофічні наслідки цього реформування вже писано-переписано. Зупинимось на активах. За дуже складних і вкрай небезпечних обставин було все ж збережено, зміцнено і розвинуто українську національну державність, і навіть колишня «метрополія» вже починає сприймати Україну як рівноправну державу-партнера. За цей час вдалось вибудувати розгалужену і завершену структуру національної держави, її інститути здебільшого виявляються дійовими у виконанні поставлених цілей. І хоч корупція та вузькоегоїстичні устремління пронизують організм цієї держави, злидні і нерівність підривають її підпори, все ж Президент, Верховна Рада зуміли запобігти як самостійно так і через взаємне стримування, виникненню конфліктів, сепаратизму. За Ю років сили, що випливають з логіки, раціо державності, дедалі більше визначають поведінку людей та інститутів. Справжнім політичним мистецтвом слід вважати забезпечення мирної інтеграції Криму в організм української державності. Зростає всевладдя олігархічних кланів, але держава зберегла ще значну свободу дій в загальнонаціональних інтересах. І це визнає Е. Заграва. Значний обсяг президентської влади створює значні можливості на демократичній основі при зміні керівництва домогтись верховенства загальнонаціональних інтересів. Приватизація в Україні, на щастя, не відбувалась повномасштабно за чеським чи російським зразками, і тому Україна може врахувати помилки минулого при подальшій приватизації.
Разом з тим в Україні ще є можливості створити найкраще поєднання приватного і державного, публічного сектора. Україна має незначний обсяг західних прямих інвестицій. Це означає, що в Україні ТНК не можуть ще проявити свої корисливі устремління на повну силу за слабкої держави. Ще не можна також констатувати гегемонії в Україні російських ТНК з їх корумпованістю і політизацією. І нині, а тим більш надалі, при мудрому підході, Україна може використовувати суперечності між західними ТНК і російськими в загальнонаціональних інтересах. Незважаючи на те, що вже десять років, і особливо сильно в останні роки через ЗМІ українців масовано дезорієнтують і задурманюють, останні парламентські вибори показали, що вони все ж зберегли раціональність у політичній поведінці і відданість демократії, патріотизмові. Зростає відданість європейському вибору. При всіх руйнівних наслідках реформування Україна як геополітична цілісність зберегла своє значення на політичній шахівниці світу.
Е. Заграва, враховуючи позитиви і негативи сучасної України, вважає, що головною перешкодою у подальшому прогресі України є зажерливі, егоїстичні інтереси купки нових українських багатіїв. Правляча групка, на його думку, не здатна і не бажає побудови і утвердження конкурентного демократичного українського суспільства. Вона шляхом підкупу і шахрайства, захопивши державну владу, прагне приватизувати найкращі шматки державного майна, що ще залишилися. Автор переконаний, що її кінцевою метою не є побудова сучасного капіталізму західного типу. Українська «еліта» хоче з опорою на створений нею неорепресивний апарат перетворити Україну у свою внутрішню колонію, з якої можна висмоктувати ресурси для вивозу їх у зарубіжні банки. Іноземні конкуренти, якщо буде на це воля і влада олігархів, будуть допускатись в Україну лише за умови, що вони не порушуватимуть основи паразитичного українського неоколоніального капіталізму.
Слід відзначити, що в дослідженні Світового банку «Тransition (Перехід). Перші десять років. Аналіз і уроки для Східної Європи і колишнього Радянського Союзу» (2002) автори також вважають, що в Україні наступила рівновага реформування на низькому рівні внаслідок боязні олігархів втратити свої привілеї в нормальній ринковій економіці. Тим часом ідеї Заграви стосовно цієї регресивної рівноваги були подані значно раніше.
Сенс свого дослідження Заграва вбачає у тому, щоб переконати читача: для українців не все втрачено. Так, догма Гайека і Вашингтонський Консенсус виявились особливо згубними в українських умовах нововиниклої держави. Але Україна в сучасних умовах може зробити вибір, який не є ні здичавілим варіантом українського неолібералізму, ні комунізмом. Цей третій шлях він називає солідаризмом. Ключ, що відкриває дорогу до успіху, є держава.
Держава в Україні має бути настільки сильною і ефективною, щоб не дозволити жодній корпорації чи якійсь іншій економічній силі підпорядкувати себе своїм приватним інтересам на шкоду загальнонаціональним. Державна власність і патронаж держави щодо неї повинен запобігти нехтуванню ними національними інтересами через перенесення своєї діяльності в інші країни в умовах міжнародної конкуренції. Це все забезпечить економічну силу українській державі, яка проявиться у захисті малого і середнього бізнесу від рекету, розорення його великими національними і іноземними компаніями. Для створення державного сектора потрібно припинити приватизацію прибуткових підприємств, повернути у державну власність на економічній основі ті приватизовані підприємства, які є неефективними. У цьому проекті передбачається, що держава відновить свій авторитет і владу у суспільстві на здоровій основі справжньої демократії. Вона зможе виділяти кошти на освіту, культуру, науку — на творення української нації, яка має бути рушійною силою цього значущого процесу.
Головний висновок Е. Заграви у тому, що успішна трансформація України потребує перетворення нинішньої відданої на поталу приватним корупційним інтересам української держави у демократичну державу, державу сприяння справедливому розвитку.
І з огляду на це завдання ми можемо з полегшенням констатувати, що у 2000—2002 роках український народ позбувається байдужості, зневіри і задурманення. Він виразно і активно прагне до здійснення цієї мети. Впевненість і рішучість йому додає третій рік зростання високими темпами української економіки ще за старого непродуктивного типу держави. Можна вважати, що майже подолана надзвичайно загрозлива боротьба між силами української державності та її антагоністами, що давало себе взнаки ще під час президентських виборів 1999 року. Формується як самостійна сила велика, середня і дрібна українська буржуазія. Вже можна говорити про становлення і утвердження особи загальнонаціонального лідера і сильного політичного середовища, яке його підтримує.
Окреслений ескіз тривких орієнтирів трансформації України творить рамкову базу для формування політичних програм правих і лівих, владних і провладних сил та опозиції.
А з цим визрівають або вже визріли слушні умови для діалогу-диспуту в дусі традицій демократичних зрілих європейських країн або тих посткомуністичних країн, яких охоче приймають у Європейський Союз. Подальші затяті суперечки у дусі Рух проти партократів, демократи проти комуністів, комуністи проти антикомуністів, націоналісти-патріоти проти яничарів-інтернаціоналістів мають вже карнавальний характер. Хай хтось, хто хоче жити в театрі блазнів і блюзнірства, і далі там празникує. А професійним політикам і тим, хто хоче такими бути, український народ велить знімати маски, змивати політичний макіяж і сідати за стіл переговорів великої української родини.
Цілком реально, що нас чекає переговорний позитив або й успіх. Українське суспільство укладе і старанно здійснюватиме соціально-політичну угоду і ...через 5—10 років Україна може засяяти «у народів вольнім колі». А перед тим, як сісти за круглий стіл, корисно і вчасно буде прочитати дослідження Е. Заграви «Глобалізація і нації». У ній дано орієнтири, як уникнути кріпацтва на основі новітніх знань про співвідношення держави, ринку, ТНК і націй.
Текст книги Ернста Заграви “Глобалізація і нації”:
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Про книгу Ернста Заграви “Глобалізація і нації”
Світ:
03021203e.jpg
Найбільш відома і категорична відповідь на це питання була дана Ф. Гайеком у 1944 році у книзі «Шлях до кріпацтва». Відомий економіст беззастережно стверджував, що зі зростанням впливу і втручанням держави в економічне життя поступово відбудеться закріпачення людей, утвердження тоталітаризму. Порятунок людей у тому, щоб оберігати і плекати ринок як пристановище людської свободи. Захід, однак, не прийняв ідей ліберала Гайека. Натомість у 50-70-х роках виникла і зміцніла держава загального добробуту. Двадцять років тому у зв'язку з економічними труднощами на Заході ніби сталося повернення до Гайека, щоправда, на модернізований лад. Розповсюдились вимоги роздержавлення, лібералізації, дерегуляції, відкритості економік. Все це назвали неоліберальною доктриною Вашингтонського Консенсусу. Під прикриттям теорій про вільний ринок ТНК, переважно американські, вимагали у цій доктрині повної свободи для своєї діяльності у всьому світі.
Особливої популярності і впливу на реальну політику книга Ф. Гайека набула в країнах, що почали відхід від комунізму-соціалізму совєтського типу. В боротьбі проти тоталітаризму в СРСР, інших країнах совєтського блоку головним було звільнити суспільство від тотальної державної політизації. Тому погляди Гайека були і, особливо після розпаду СРСР, стали своєрідним символом віри, тестом на лояльність, свідченням відданості антикомунізму. У тих посткомуністичних країнах, де були сформовані національні держави, діяли відповідні інститути на основі згуртованої нації, де профспілки набули самостійну політичну силу, свою ролю відігравала релігія і де політикум поза всім був достатньо самостійним і зорієнтованим на незмінну логіку і сенс державництва, а комуністичні сили були помірковані і схильні на радикальні компроміси, антиетатистські вірування «а-lа Гайек» були скоро відсунуті на периферію. Це, наприклад, сталось у Польщі, Словенії, Угорщині. Утім, і тут слід визнати від'ємний вплив цих поглядів на розвиток цих країн. Іншою була ситуація у Росії, Україні, Болгарії, Румунії, Хорватії. Албанії, Киргизії. Тут, зокрема в Україні, і досі в арсеналі мудрості прогресистів-демократів-ринковиків прямо чи імпліцитно збереглись неприйняття і ворожість до держави.
Утім, на початку першого десятиріччя 21 століття як реакція на невдачі неолібералізму у світі починають визрівати контури і траєкторія нової думки та політичної діяльності стосовно згаданих проблем.
У новій теоретичній інтерпретації відновлюється престиж держави та державного сектора як потужної економічної потенції. Визнається значення приватного сектора, але лише за дії конкуренції, впровадження дійових правових, фінансових, адміністративних інститутів. Економіка розглядається як включена в суспільний, конкретно-історичний процес. Разом з культурою, громадянським суспільством, політикою економіка виробляє соціальний капітал, який об'єднує весь процес розвитку на основі співробітництва, довіри між людьми.
Утім, у цих уже окреслених нами апробованих контурах і траєкторії нових підходів, як не дивно, не знайшлося місця для явища, що привертає найбільшу увагу в сучасному світі, без якого просто не можна розглядати процес глобалізації світу. Жодної згадки про нього не було і у Вашингтонському Консенсусі. Ми маємо на увазі таке явище, як великі корпорації, і, зокрема, ТНК. А якщо це так, то залишаються відкритими багато важливих питань. Потребує з'ясування, в якій мірі і як держава може захистити свободу і щастя людей, коли вона стає або може стати підлеглою ТНК. Як держава може захистити людей своєї країни, коли корпорації, ТНК байдужі до своєї держави? Чи має право і у якій мірі держава вимагати від корпорацій і ТНК допомоги у здійсненні її завдання як виразника інтересів нації до самоствердження себе у цьому світі? Як сумістити права і свободи націй і людей з всевладдям корпорацій, що прагнуть до безмежного силового зростання. Це лише декілька з питань, що вимагають розгляду.
Заслуга Е. Заграви у тому, що він вносить великі підприємства, ТНК, цю пропущену ланку, в окреслений нами ескіз правильного знання про розвиток. І це дає йому можливість вийти на правильну дорогу розв'язання того, як утвердитись українцям, українській державі за глобалізації, зростання сили ТНК і забезпечення при тому гідного життя вільній українській людині.
В центр свого аналізу розвитку людства з кінця 19 століття і аж до теперішніх часів він ставить великі акціонерні підприємства-корпорації. Прагнучи до дедалі більшого розширення своєї економічної міці, вони стають силою, яка зазіхає на прерогативи націй-держав. Для Е. Заграви національні держави є виразниками економічного інтересу нації як цілісності у світі безперервної конкуренції між національно-державними організмами. Національні кордони, обов'язки перед своїми державами дедалі більше стають завадою для корпорацій, що прагнуть до нестримного зростання. І вони дедалі більше розміщують свої активи і розгортають свою діяльність за межами національної держави там, де нижчі податки і більш пільгове та полегшене державне регулювання їхньої діяльності.
Однак головним для подальшого прогресу людства і націй-держав автор вважає державу як інститут. Він категорично відмежовується як від тотальної держави совєтського типу, так і від неоліберального курсу на роздержавлення економік. Його ідеалом є держава, яка зберігає і підтримує свою силу з опорою насамперед на свої великі корпорації, сектор дрібних і середніх підприємств і системну національну економіку. Разом з тим її політика є теж економічною потенцією, і з піднесенням зрілості економіки, входженням її у світ міжнародної конкуренції розростається обсяг її діяльності, потрібної для справедливого і тривкого економічного розвитку.
Вся ця машинерія аналізу новітнього світового розвитку,ТНК у взаємодії з державою, ролі неолібералізму і перспектив націй та їхніх культур цілеспрямовано розроблена автором для з'ясування актуальних завдань розвитку України як нації-держави.
Стрижнем його роздумів є ряд афористичних суджень. Ось вони. «Вибір між владою держави і вільною людиною є фальшивий, його просто немає. Спроби послабити державу, щоб дати владу людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією підлеглою, поневоленою олігархією державою «вільної людини» (стор. 32). «Держава —це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже, корегувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівництво» (стор.32). «Тиранія держави чи воля людини?» Ні: влада суспільства чи влада корпорацій» (стор. 31). «Питання стоїть так — або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія» (стор. 32).
Найбільш спонукає до роздумів підхід автора до економічного досвіду комуністичних країн і особливості його проектування на Україну. На наш погляд, треба поставитись із засторогою, скажімо, ніби лояльного ставлення автора до комуністичного експерименту. Радянський Союз задовго до перебудови був економікою пірамід — міністерсько-відомчих комплексів. Вони ставали дедалі більш автономними за ослаблення держави. При збереженні тенденції 80-х років до запопадливого створення єдиного совєтського народу у 2002 році українці стали б його частиною, і процес геноциду шляхом автаназії був би завершений. Якщо ж «не бути націоналістами», то інтерпретація експерименту дещо б змістилась. З подальшим ослабленням радянської держави міністерства-піраміди може б і стали якимсь чудернацькими ТНК. Щоправда, цілком реально, що нафтогазовий мастодонт брав би гору щодо впливу на державу і був би першим серед рівних. А все подальше щодо стандартної поведінки ТНК докладно описане Е. Загравою. Можливий і інший варіант. Замість Горбачова до влади приходить новий чінгісхан з Інтернетом, генною інженерією аж до науки клонування і підпорядковує своїй волі до світового панування совєтські «ТНК». Дальший розвиток подій визначений і описаний у «1984» Орвелла і у «Цей чудовий, чудовий новий світ» Гакслі.
Україна, ставши юридичне незалежною, не могла піти ні шляхом Лукашенка, ні Китаю. При неоліберальному курсі Польщі, Росії у той час і слабкості української держави, що будувалась, вона була б розтоптана як незалежна держава як російськими «демократичними», так і західними антитоталітарними силами. На мій погляд, десятиріччя реформування української економіки і суспільства у неоліберальному напрямі принесли як втрати, так і безперечні здобутки.
Про катастрофічні наслідки цього реформування вже писано-переписано. Зупинимось на активах. За дуже складних і вкрай небезпечних обставин було все ж збережено, зміцнено і розвинуто українську національну державність, і навіть колишня «метрополія» вже починає сприймати Україну як рівноправну державу-партнера. За цей час вдалось вибудувати розгалужену і завершену структуру національної держави, її інститути здебільшого виявляються дійовими у виконанні поставлених цілей. І хоч корупція та вузькоегоїстичні устремління пронизують організм цієї держави, злидні і нерівність підривають її підпори, все ж Президент, Верховна Рада зуміли запобігти як самостійно так і через взаємне стримування, виникненню конфліктів, сепаратизму. За Ю років сили, що випливають з логіки, раціо державності, дедалі більше визначають поведінку людей та інститутів. Справжнім політичним мистецтвом слід вважати забезпечення мирної інтеграції Криму в організм української державності. Зростає всевладдя олігархічних кланів, але держава зберегла ще значну свободу дій в загальнонаціональних інтересах. І це визнає Е. Заграва. Значний обсяг президентської влади створює значні можливості на демократичній основі при зміні керівництва домогтись верховенства загальнонаціональних інтересів. Приватизація в Україні, на щастя, не відбувалась повномасштабно за чеським чи російським зразками, і тому Україна може врахувати помилки минулого при подальшій приватизації.
Разом з тим в Україні ще є можливості створити найкраще поєднання приватного і державного, публічного сектора. Україна має незначний обсяг західних прямих інвестицій. Це означає, що в Україні ТНК не можуть ще проявити свої корисливі устремління на повну силу за слабкої держави. Ще не можна також констатувати гегемонії в Україні російських ТНК з їх корумпованістю і політизацією. І нині, а тим більш надалі, при мудрому підході, Україна може використовувати суперечності між західними ТНК і російськими в загальнонаціональних інтересах. Незважаючи на те, що вже десять років, і особливо сильно в останні роки через ЗМІ українців масовано дезорієнтують і задурманюють, останні парламентські вибори показали, що вони все ж зберегли раціональність у політичній поведінці і відданість демократії, патріотизмові. Зростає відданість європейському вибору. При всіх руйнівних наслідках реформування Україна як геополітична цілісність зберегла своє значення на політичній шахівниці світу.
Е. Заграва, враховуючи позитиви і негативи сучасної України, вважає, що головною перешкодою у подальшому прогресі України є зажерливі, егоїстичні інтереси купки нових українських багатіїв. Правляча групка, на його думку, не здатна і не бажає побудови і утвердження конкурентного демократичного українського суспільства. Вона шляхом підкупу і шахрайства, захопивши державну владу, прагне приватизувати найкращі шматки державного майна, що ще залишилися. Автор переконаний, що її кінцевою метою не є побудова сучасного капіталізму західного типу. Українська «еліта» хоче з опорою на створений нею неорепресивний апарат перетворити Україну у свою внутрішню колонію, з якої можна висмоктувати ресурси для вивозу їх у зарубіжні банки. Іноземні конкуренти, якщо буде на це воля і влада олігархів, будуть допускатись в Україну лише за умови, що вони не порушуватимуть основи паразитичного українського неоколоніального капіталізму.
Слід відзначити, що в дослідженні Світового банку «Тransition (Перехід). Перші десять років. Аналіз і уроки для Східної Європи і колишнього Радянського Союзу» (2002) автори також вважають, що в Україні наступила рівновага реформування на низькому рівні внаслідок боязні олігархів втратити свої привілеї в нормальній ринковій економіці. Тим часом ідеї Заграви стосовно цієї регресивної рівноваги були подані значно раніше.
Сенс свого дослідження Заграва вбачає у тому, щоб переконати читача: для українців не все втрачено. Так, догма Гайека і Вашингтонський Консенсус виявились особливо згубними в українських умовах нововиниклої держави. Але Україна в сучасних умовах може зробити вибір, який не є ні здичавілим варіантом українського неолібералізму, ні комунізмом. Цей третій шлях він називає солідаризмом. Ключ, що відкриває дорогу до успіху, є держава.
Держава в Україні має бути настільки сильною і ефективною, щоб не дозволити жодній корпорації чи якійсь іншій економічній силі підпорядкувати себе своїм приватним інтересам на шкоду загальнонаціональним. Державна власність і патронаж держави щодо неї повинен запобігти нехтуванню ними національними інтересами через перенесення своєї діяльності в інші країни в умовах міжнародної конкуренції. Це все забезпечить економічну силу українській державі, яка проявиться у захисті малого і середнього бізнесу від рекету, розорення його великими національними і іноземними компаніями. Для створення державного сектора потрібно припинити приватизацію прибуткових підприємств, повернути у державну власність на економічній основі ті приватизовані підприємства, які є неефективними. У цьому проекті передбачається, що держава відновить свій авторитет і владу у суспільстві на здоровій основі справжньої демократії. Вона зможе виділяти кошти на освіту, культуру, науку — на творення української нації, яка має бути рушійною силою цього значущого процесу.
Головний висновок Е. Заграви у тому, що успішна трансформація України потребує перетворення нинішньої відданої на поталу приватним корупційним інтересам української держави у демократичну державу, державу сприяння справедливому розвитку.
І з огляду на це завдання ми можемо з полегшенням констатувати, що у 2000—2002 роках український народ позбувається байдужості, зневіри і задурманення. Він виразно і активно прагне до здійснення цієї мети. Впевненість і рішучість йому додає третій рік зростання високими темпами української економіки ще за старого непродуктивного типу держави. Можна вважати, що майже подолана надзвичайно загрозлива боротьба між силами української державності та її антагоністами, що давало себе взнаки ще під час президентських виборів 1999 року. Формується як самостійна сила велика, середня і дрібна українська буржуазія. Вже можна говорити про становлення і утвердження особи загальнонаціонального лідера і сильного політичного середовища, яке його підтримує.
Окреслений ескіз тривких орієнтирів трансформації України творить рамкову базу для формування політичних програм правих і лівих, владних і провладних сил та опозиції.
А з цим визрівають або вже визріли слушні умови для діалогу-диспуту в дусі традицій демократичних зрілих європейських країн або тих посткомуністичних країн, яких охоче приймають у Європейський Союз. Подальші затяті суперечки у дусі Рух проти партократів, демократи проти комуністів, комуністи проти антикомуністів, націоналісти-патріоти проти яничарів-інтернаціоналістів мають вже карнавальний характер. Хай хтось, хто хоче жити в театрі блазнів і блюзнірства, і далі там празникує. А професійним політикам і тим, хто хоче такими бути, український народ велить знімати маски, змивати політичний макіяж і сідати за стіл переговорів великої української родини.
Цілком реально, що нас чекає переговорний позитив або й успіх. Українське суспільство укладе і старанно здійснюватиме соціально-політичну угоду і ...через 5—10 років Україна може засяяти «у народів вольнім колі». А перед тим, як сісти за круглий стіл, корисно і вчасно буде прочитати дослідження Е. Заграви «Глобалізація і нації». У ній дано орієнтири, як уникнути кріпацтва на основі новітніх знань про співвідношення держави, ринку, ТНК і націй.
Текст книги Ернста Заграви “Глобалізація і нації”:
Перша частина
Друга частина
Про книгу
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта